– А що ти сидиш тут, Устинко? – питає. – Чи обiдала ти?

– Гей! – крикнув на хазяїна бородатого, що тут на рундуцi грошi в долонi лiчив, дзвякаючи. – Дайте дiвцi пообiдати!

Хазяїн грошi в кишеню та й побiг.

– Що це, що це? – жахнулась панi. – Ми її ждатимемо?

– А як же, серденько? – одказав пан. – Адже вона голодна та й намерзлась добре!

– То що? Вони до цього звиченi. Спiзнимось; я боятимусь.

– Бiгай, дiвчино, та хутенько! – каже менi пан. – Не загайсь, щоб тебе не дожидати.

Панi почервонiла по саме волосся.

– Час їхати!

– Та вона ж голодна, серце… Дивись, як змерзла!

– Я змерзла, я, я! – та так уже на те я накрикує!

– Сiдай! – гримнула далi на мене i сама у повiз ускочила.

Пан здивувавсь; не знає, що його думати, що його казати, – стоїть.

– Що ж? – питає панi. – Хутко? Тодi сердега сiдає коло неї…

А хазяїн бородатий:

– Дiвцi а б єду не прикажете?

Довгенько гомонiли пани мiж собою, а ще довше пiсля того мовчали.

Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де свiтилось. Iдемо вулицею; стали коло будинку. На рундуцi купкою стоять люди iз свiтлом, з хлiбом святим. Кланяються, вiтають молодих.

– Спасибi, спасибi, – дякує пан, приймаючи хлiб на свої руки. – Привiз я вам панiю молоду, – чи вподобаєте?

Сам смiється, радiє; кому-то вже така краля не сподобна буде!

А панi як гляне на його, – аж iскри iз очей скакнули, на лицi мiниться. Люди до неї – щоб то її по-своєму вiтати; а вона вихопила в когось iз рук свiчку та в дверi – стриб! Люди так i шугнули од тих дверей, нiчого пановi и не одмовили.

Пан, неспокiйний, смутний, пiшов собi, похиливши голову.

Ввiйшла i я. Дивлюсь, роздивляюсь. Свiтлички невеличкi, та гарнi, чистенькi. Стiльчики, столики-все те новеньке, аж лощиться. Чую – говорять пани. Прислухаюсь – панi моя хлипає, а пан так-то вже її благає, так благає!

– Не плач, не плач, життя моє, серце моє дороге!.. Коли б же я знав, що я тебе ображу, – звiку б не казав!

– Ти, мабуть, усiх мужикiв так iзучив, що вони з тобою запанiбрата!.. Гарно!.. Оглядають мене, всмiхаються до мене, трохи не кинулись мене обнiмати… Ох, я нещаслива!.. Та як вони смiють! – викрикне наостатку.

– Серце моє! Люди добрi, простi…

– Я не хочу нiчого знати, слухати, бачити! – задрiботiла панi. – Ти мене з свiту хочеш оце зiгнати, чи що? – вигукує ридаючи.

– Годi, годi, любочко! Ще занедужаєш… о, не плач-бо, не плач! Робитиму все так, як ти сама надумаєш. Подаруй менi сей случай.

– Ти мене не любиш, не жалуєш… Бог iз тобою!

– Грiх тобi так говорити! Я тебе не люблю!.. Сама ти знаєш, яка твоя правда! Чую – поцiлувались.

– Гляди ж, – каже панi, – як ти не будеш по-моєму робити, то я вмру!

– Буду, серденько, буду!

Проходила я по всiх кiмнатах – нема нiкогiсiнько. "Се чи не од нас повтiкали?" – думаю собi. Вийшла на рундук, – нiч мiсячна, зоряна. Стою та роздивляюсь; коли чую: "Здорова була, дiвчинонько!" – як на струнi брязнуло обiк мене. Стрепенулась я, дивлюсь: високий парубок, ставний, поглядає, всмiхається. I засоромилась, i злякалась; стою як у каменю, онiмiла, та тiльки дивлюсь йому в вiчi.

– Стоїш сама тутенька, – знов озивається парубок, – мабуть, не знаєш, куди йти?

– Якби не знала, то вас би спитала, – одмовила йому, схаменувшися трохи. – Бувайте здоровi!

Та швиденько в дверi.

– Бувай здорова, серденько! – сказав менi услiд.

А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазирає, що й як. Забачила зiллячко за образами:

– Що це таке?

– Се баба божничок уквiтчала.

– Що?.. То вона в тебе тут порядкує! Викинь те зiлля, серце! Се вже зовсiм по-мужицькiй.

– Добре, серденько.

Тодi вона його цiлує:

– Голубе мiй!

От, находились, наговорились.

– Що це, – каже пан, – що нiкого нема? Куди се баба подiлась?

– А бач, бач, – зацокотiла панi, – якi вони в тебе порозпушуванi! Схотiла, то й пiшла.

– Та не де дiнеться! Ось я її гукну. Та й кинувсь гукати:

– Бабо! Бабо! Бабо! – як той хлопчик слухняний. – Зараз, серденько, баба прийде, – говорить панiї, вмовляючи її.

– Та де вона була?

– Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга.

– А де моя Устина? I вона iзучилась бiгати, не питаючись? Устино! Устино!

Я стала перед нею.

– Де була?

– Ось у цiй кiмнатi.

Стала я знов за дверима: знов дивлюсь i слухаю.

Увiйшла бабуся старесенька-старесенька, – аж до землi поникає, та вся-усенька зморщена; тiльки її очi чорнi iще живуть i яснiють. Увiйшла, тихенько ступаючи, вклонилась панiї та й питає:

– А що вам треба, пане?

Панi аж з мiсця зiрвалась, що стара така смiла.

– Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, – каже пан.

– Коло печi була, паночку: Ганнi помагала, щоб добра вам вечеронька була.

Пан бачить, що вже жiнка важким духом дише, а все не важиться вiн бабусю налаяти; лупа очима та кашляє, та ходить, – не знає, що вже йому й робити. Панi од його одвертається. Бабуся стоїть од порога.

– Що ж, вечеря готова? – питає пан уже хмурнiше.

– Готова, паночку, – тихо i спокiйненько одказує бабуся.

– Серце (до панiї), може б ми повечеряли?

– Я не хочу вечеряти! – одказала панi, вибiгла i дверима грюкнула.

– То й я не буду вечеряти, бабусю, – каже пан смутненько вже.

– То я собi пiду. На добранiч вам, паночку!

– Iди. Та треба глядiти, стара, щоб я не бiгав за тобою сам! – загомонiв був на неї, та зараз i вгамувавсь, як бабуся йому на те звичайненько одмовила:

– Добре, паночку!

Вклонилась i пiшла собi.

Ходив-ходив пан по кiмнатi. Чутно йому, що панi плаче за стiною. "Боже мiй! – промовив до себе, – чого вона плаче?" I так вiн те слово тихо, такеньки смутно промовив!

Не втерпiв – пiшов до неї; цiлує, вмовляє. Чималу годину вiн її благав, поки перестала.

– А вечеряти не хочу, – каже пановi. – Я на твої слуги – не то що – i дивитись не можу! Так iз тобою поводяться, як iз своїм братом… родичi та й годi!

Сиджу сама у дiвочiй; сумно, тиша така… Ото життя моє буде! Всюди красне!.. "Тепереньки, – думаю собi, – нашi дiвчата наживуться без моєї панiї! Веселенько та любенько їм укупцi… А менi – чужа сторона, i душi нема живої…"

Коли щось у вiконце стук-стук!.. Так я й згорiла!.. Сама вже не знаю як, а догадалась… Сиджу, нiби не чую.

Переждало трохи – знов стукає. Метнулась я та дверi всi попричиняла, щоб пани не почули.

– А хто се тут? – питаю.

– Я, дiвчино-горличко!

– Мабуть, – кажу, – чи не помилились: не в те вiконце добуваєтесь!

– То ж бо й не в теє! Нащо ж i очi в лобi, коли не зочити кого треба!

– Не так-то конче й треба!.. Оце найшли розмову крiзь подвiйне скло!.. Гетьте! Ще пани почують! Та й одхилилась од вiкна. А вiн таки:

– Дiвчино! Дiвчино!

– Чого се ти попiдвiконню вкопався, Прокопе? – загомонiв хтось потиху. – Он вечеря вже готова ще одколи, а вас нiкого нема!

Хтось уступив у сiнцi. Я вiдчинила, аж це бабуся.

– Здоровенька була, дiвчино, – промовила до мене. – Просимо на вечерю, зозулько!

– Спасибi, бабусю!

– То й ходiмо.

– Ось я панiї спитаюся.

– Чого питатись, любко? То ж вечеря!

– Чи звелить iти.

Бабуся перемовчала хвилинку та й каже:

– То йди, моя дитино. Я тебе тутеньки пiдожду.

Пани сидять укупцi любенько, веселенько; щось межи собою розмовляють. Я ввiйшла, а панi:

– Чого сунешся?

– Пустiть, – кажу, – панi, мене повечеряти.