Але Леон, а за ним i другi жиди почали перечити Бауховi. Вони тим живiше перечили йому, чим бiльше самим було лячно, i, переконуючи його, що небезпеченства нема нiякого, старалися, властиво, переконати о тiм i себе самих. «Що то воно так зле не є, - говорили вони. — Люд наш, хоть, може, незугарний i непривiтливий на вид, не в такий злий i кровожадний, як здається Бауховi. I що случаї правдивої, порядної спiлки i у нас не рiдкi, i людям тутешнiм зовсiм не чужi. I що коли б мало було прийти до яких «непорядкiв», то було би вже прийшло зараз по першiм зборi. I що Бенедьо — чоловiк слабовитий i характеру лагiдного. I що Леон зараз завтра поговорить з ним i розпитається його о все, i що Бенедьо мусить йому все чисто розповiсти, бо пiд певним зглядом Бенедьо зобов'язаний йому, Леоновi, до вдячностi, i що наперед можна впевнитися, що небезпеченство нiяке нiкому не грозить.

— Ох-ох-ох, де бiльше язикiв, там бiльше й мови! — говорив невмолимий Баух. — Але я вам раджу: не вiрте тим розбiйникам, розбийте їх складки, а особливо знижiть їм плату так, щоби, собака, один з другим не мав за що й продихати, то тодi їм i складок усяких вiдхочеся!

— Еге-ге, будем видiти, чи вiдхочеся! — проворкотiв крiзь зуби Сень Басараб, котрий поза кошари i плоти пiдповз iд тому мiсцю i, розумiючи добре жидiвський жаргон, котрим розмовляли жиди, пiдслухав усю тоту розмову. — Еге-ге, побачимо, небораче, чи вiдхочеся! — воркотiв вiн, здвигаючися на ноги з-за плоту, коли жиди розiйшлися. — Коби лиш тобi борше дечого другого не вiдхотiлося!

I, розпустивши ноги, Сень поспiшив до Матiєвої хати, щоби там розповiсти побратимам о тiм, як то жиди говорять о їх радi i що о нiй знають.

На другий день рано перед роботою Леон здибався з Бенедьом уже в фабрицi. Бенедьо представив йому Деркача, Прийдеволю i Побiгайка, яко вибраних до роботи в окремiй коморi. Леон тепер жалував трохи, що вчора поквапився дати Бенедьовi тоту поруку, бо був переконаний, що Бенедьо вибрав до того своїх одномисникiв! Вiн починав навiть боятися, чи не пiдозрiває дещо Бенедьо про його нечисту справку з церезином, i для того наказав Шеффелевi, щоб i супротив тих вибраних робiтникiв був якомога осторожний. Але що ж, назад цофатися з своїм словом було тепер запiзно, тож Леон, хоч i з замiтною тривогою, рiшив: що має торочитись, нехай торочиться. Треба тiльки розпитати Бенедя самого про цiлу тоту рiч.

От вiн, сказавши кiлька слїв заохоти нововибраним робiтникам, закликав Бенедя з собою до окремої комори i прямо запитав його, що се був за збiр у них i що вiн там говорив робiтникам. Вiн мiркував собi, що коли у Бенедя що злого на думцi, то таке пряме питання оголомшить i змiшав його. Але Бенедьо був уже вiдучора на се приготований i, не показуючи й найменшого змiшання, вiдповiв, що позаяк деякi робiтники пiдняли були думку — запомагати однi других складками, то вiн радив їм зробити у себе таку касу, яку мають по мiстах цеховi ремiсники для запомоги, i до заряду тої каси запросити по рiвнiй частi вибраних людей з рiпникiв i панiв предприємцiв. Леон ще дужче здивувався, почувши тоту мову вiд Бенедя, котрого вiн уважав досi зовсiм простим, нi о чiм не думаючим робiтником.

— Вiдки ж ви набралися такого розуму? — спитав Леон.

— Та що, прошу пана, — сказав Бенедьо, — у нас, у мiстi, так заведено, то я й тутка так радив. Се не мiй розум, куди менi!

Леон похвалив Бенедя за тоту раду i додав, що до заряду такою касою конче треба вибрати кого з письменних предприємцiв, котрий би умiв вести рахунки, i що треба уложити статути тої каси i подати їх до затвердження намiсництву. Додав навiть, що вiн сам готов їм о такi статути постаратися, за що Бенедьо йому наперед подякував. На тiм вони й розiйшлися. Бенедьовi прикро було, що вiн мусив брехати перед Леоном, — але що дiяти, коли годi було iнакше. А Леон вiдiйшов радiсний, почуваючи себе бог зна яким лiбералом, котрий ось, мовляв, заохочує робiтникiв до дружностi i самопомочi i так безконечно вище стоїть над усiми тими «халатниками» бориславськими, котрi в робiтницькiй самопомочi видять бунтацiю та небезпеченство i зараз готовi, мов тi курята, ховатися пiд крила жандармiв i полiцiї. Нi, пора i їм пiзнати, як то йде в свiтi, пора й Бориславовi мати свiй робiтницький рух, — розумiється, легальний, смирний i розумно керований робiтницький рух! I за сим лiберальнi думки Леона пiшли гуляти в далеку далечину, йому мрiялося, що ось уже недалеко тото славне «збратання капiталу з працею», що воно почнеться не вiдки, як iмеяно вiд Борислава, i що в iсторiї того збратання, перiрою i найважнiшою, бо вихiдною, точкою буде його розумна Г лiберальна розмова з Бенедьом i заявлена в нiй прихильнiсть до нового робiтницького руху. «Так, так, — заключив вiн, уже колишучись в своїй легкiй бричцi на ресорах долi бориславською улицею, — дiла мої йдуть дуже добре!»

Ех, Готлiбе, Готлiбе! Чи знав ти, чи гадав ти, якого колоту наробить твiй лист i твiй безумний поступок у головi твоєї матерi!

Рифка була слаба. Се не була слабiсть тiла, бо тiлом вона була здорова i сильна, — се був якийсь дивовижний розстрiй духу, якесь надмiрне напруження, за котрим слiдували хвилi цiлковитої бездушностi i апатiї. Вона ходила по покоях, мов сонна, не видiла нiчого i не займалася нiчим, окрiм свого сина. Вiн скалiчений, вiн хорий! Може, небезпечно? Може, коло нього нiкого нема? Вiн умирає, мучиться! А вона, мати, котрiй над нього вема нiчого дорожчого, вона не знає навiть, де вiн є i що з ним дiється? Але ж вiн не казав їй сього знати! Що вiн гадає з собою робити? Чи довго буде так бурлакувати мiж чужими людьми, мов який сирота, в такiй поганiй, обiдранiй одежi? Вона плакала, лютилася, рвала i дерла, що їй пiд руки попало, не можучи на всi тi питання найти вiдповiдi. Вона раз готова була- розповiсти все Германовi i бiгти шукати за ним по всiм Дрогобичi, то знов на неї находила якась дика упертiсть, її уява рисувала їй образи страшної муки i конання Готлiба, з очей її лилися сльози, а п'ястуки судорожно затискалися супроти кабiнету мужа, i уста шептали: «Нехай гине, нехай умирає, на злiсть сьому нелюдовi, сьому тирановi! От так! От так!» Вона й забувала, що цей нелюд i тиран не знав i не бачив нiчого того i, бачилось, зовсiм не турбувався про Готлiба. Вираз мертвого, безучасного супокою на його лицi несказанно лютив Рифку, i вона старалась якомога рiдше показуватись йому на очi. Вона найбiльше сидiла замкнена в своїм покої, перечитувала по сто разiв Готлiбовi листи, але й вони вже не могли втишити її неспокою i тривоги. Все їй обридло. Вона цiлими годинами визирала через вiкно то в сад, то на гостинець, чи не йде коминарчук з листом. Але коминарчука з листом не було, i Рифка з'їдалася сама в собi, згоряла тисячними суперечними чуттями, не можучи на нi на що вiдважитися. Вона за тиждень такого несупокою починала бути й справдi хора.

— Що тобi таке, Рифко? — спитав її раз Герман при обiдi. — Ти, бачу, хора?

— Хора! — вiдказала вона, не дивлячись на нього.

— То-то ж бо й є. Я виджу, що хора. Треба пiслати за лiкарем.

— Не треба!

— Як то не треба? Чому не треба?

— Не поможе менi лiкар!

— Не поможе? — дивувався Герман. — А хто ж поможе?

— Вiддай менi мого сина! — вiдрiзала Рифка. — Се тiлько менi поможе!

Герман стиснув плечима i вiдiйшов геть. За лiкарем, звiсна рiч, не посилав. Аж ось ледво-неледво по десяти днях Рифка дiждалася вiстi вiд сина. Коминарчук доти ходив по улицi, доки вона не вихилилася через вiкно: тодi вiн крiзь вiкно кинув їй з улицi до хати Готлiбову карточку. Готдiб ось що писав:

«Вона мусить бути моя! Кажу вам раз назавсiгди: мусить. Чи хоче, чи не хоче. А впрочiм, як може не хотiти, — адже я багатий, багатшого жениха не найде в цiлiм краю. А я чую, що без неї не можу видержати. В снi i наявi все вона та й вона передо мною. I не знаю навiть, як називається. Але що то значить, коли вона менi сподобалася! I куди вона могла поїхати? Коби-м знав, зараз би-м поїхав за нею. Ага, я забув вам сказати, що я в;ке здоров, принаймнi натiлько здоров, що можу ходити. Лажу весь день по улицi напротив її дому, але пе важився ще й питати нiкого, чий се дiм i чия вона донька. Завтра раненько прийде мiй пiсланець: дайте йому дещо грошей для мене».