У будинку ще довго залишалися її речі. Парфуми, помади, тіні, зубні щіточки, гребінці з вичесаним волоссям, ліки, взуття, купи манаття, майтки і колготи — все, що просякло її запахом, відбитками її пальців, її подихом. Я виносив їх у садок і спалював. Коли я дивився на полум’я, мені ввижалося, що я спалюю свою дружину, адже разом із тими речами згорало щось більше — тепло її тіла, дотики пальців, вуст. Жмут волосся, намотаного на щітку, спалахнув особливо радісно, вдаривши у ніс смородом. Мені здавалося, що сам я з кожним таким спаленням стаю дедалі чистішим і чистішим, проходячи чистилище перед тим, як потрапити в рай. Я розтягував це задоволення, хоча міг спалити геть усе одним жужмом, але оця поступовість давала мені змогу мовби й самому з кожною річчю горіти, пригадувати собі щось із нею пов’язане: де вона була куплена, коли була вбрана чи використана востаннє, а коли вперше. Отак поступово я стісував пам’ять про неї — стружка за стружкою, а вогонь реагував по-своєму на кожну річ, одну він хапав пожадливо і хтиво своїми мацаками і вмить ковтав, до іншої приглядався, заходив то з одного, то з іншого боку, облизував і прицьмакував, як справжній гурман, і так поволі відгризав по кавалкові, смакуючи, а потім ще довго танцював на рештках, блимаючи безліччю іскр, а деколи він шипів та лютився і навіть гучно стріляв, збиваючи вгору віяло попелу й диму. Щоб задобрити його, я підкидав гілки і старі газети, але жодного разу він так не тішився, як тоді, коли я жбурляв йому рисунки, ескізи, олійну ляпанину, на яких була зображена її матінка — хижа сова з розчепіреними кігтями, ненаситним кривим дзьобом і пронизливими очима. Христя так часто малювала її зовсім не тому, що з палкої любові намагалася зафіксувати якнайбільше образів у найрозмаїтіших ракурсах, аби потім колись, по смерті старої, милуватися ними, насправді вона просто змушена була використовувала матінку як натурницю, вправляючись у малюванні портретів, бо та її стерегла, як діамант у королівській короні, і нікуди не випускала. На окремих малюнках матінка була зовсім гола, хоча ледве чи вона розбиралася перед донькою, щоб позувати наголяса, як позують фахові натурниці, це вже донька в уяві своїй роздягала матір догола, домислюючи окремі невидимі частини тіла. Цікаво, чи бачила стара ці акти? Гадаю, що ні, бо її могли б збісити такі натуралістичні зображення її потворності — обвислих філейок, випуклих шинок і тлустих полядвиць. Я вдоволено спостерігав за тим, як ці важкі клуби, масивні ляжки, об’ємні обвислі груди деформуються, видозмінюються, всихають від жару, як вони випинаються і надуваються, відтак тріскають, зі щілин вистрибують червоні язики, і тіло матінки чорніє, скручується, розсипається, а вогонь у захваті танцює, танцює, як дикий острів’янин, аж поки не заспокоїться, зосередившись на якомусь шматті, лише час до часу грайливо моргаючи мені своїм червоним оком, щоб я пригостив його ще якимсь мальовидлом. Але ні, я ці малюнки не спалюю за одним разом, я спалюю їх не більше як по одному, я виношу їх у садок урочисто, наче коронну страву, хвильку тримаю в руках, розглядаючи, а потім лагідно, мов паперового човника, опускаю у вогонь, і він якусь мить пливе, гойдається, тремтить на його хвилях, так ніби й вогонь не поспішає, а придивляється і вагається, перш ніж обхопити з усіх боків і знищити дотла.

Мабуть, і вогонь відчував, що то була рідкісна мегера, яка могла щодня влаштовувати скандали і своєму чоловікові, і його матері, і доньці, і ніколи не втомлювалася дзявкати, цвіркаючи слиною і вибухаючи лементом. Чоловік, звикнувши споживати лише обіди, зготовані його матір’ю, ніколи не їв того, що виварювала його жінка, і це викликало невмолиму образу, яка виливалася у неабияку істерику: з виховною метою вона театрально виливала зупи через вікно, жбурляла шніцелі в унітаз, а кашу висипала йому на ліжко, водночас з усієї своєї зміїної душі знущалася зі старенької бабці, навмисне підкручуючи газ під її баняками, аби страва пригоріла, а коли її на тім було прилапано, то просто вимикала газ, підсипала солі чи перцю, доливала води до зупи або кидала кавальчик гнилого м’ясця, яке завше на такий випадок зберігала в холодильнику, акуратно загорнувши у кілька шарів целофану, а потім усе списувала на те, що бабця змаразміла і нічого не пам’ятає, не керує собою, але чоловік усе одно вперто не їв її обідів, бо варити вона так ніколи й не навчилася, і гадаю, у пеклі, куди вона конче мусила потрапити, варять на смолі смачніші страви. Вона не заспокоїлася доти, доки не загнала свекруху в могилу й чоловік нарешті не потрапив з головою і ногами у її цупкі павучі сіті. Звідтоді він уже так ніколи і не виборсався з них, надійно обплутаний, скручений і зневолений, змушений доживати віку в парі зі старою павучихою, трухлявіючи разом із нею, обростаючи мохом і лишаєм, ніколи не гадаючи, що будь-якої хвилі може настати той час, коли не буде кому й ложки води подати, не буде кому поховати, і тільки вітер і ніч прийдуть до них на могилу…

Я ніколи не задумувався, чому мені подобається читати біографії великих людей, і тільки недавно спало на думку: причина в тому, що все їхнє життя було сповнене страждань, мук і втрат, а ніщо так не здатне заспокоїти власний розпач, як чужі страждання. Я подумав, що клин слід вибивати тільки клином, а ще краще кількома, тож став заводити романи на кожному кроці, потрапляючи в пригоди, далекі від моєї спокійної патріархальної натури, мене підхопила бурхлива течія і закрутила у своєму вирі з такою силою, що опиратися вже було неможливо, а що мені рідко траплялися панни, з якими хотілося б після сексу поніжитись у ліжку, кайфуючи від пристрасної симфонії, яку щойно зіграли два інструменти, то я міняв їх, як міняють шкарпетки. Інколи короткозорість підсовувала мені свиню: привівши ввечері додому панну, вранці я готовий був тікати з власної хати якнайдалі. Коли вони набридали мені, я їх знищував, топив у ванні, в озері, в тарілці борщу, розчиняв у каві, спалював разом із їхніми речами, якими вони захаращували мій побут, я спалював їх, обклавши газетами і віршами, що присвятив їм у хвилини малодухості, я краяв їх на локшину і підсипав ними яблуні, а вони родили, мов скажені. Я розбивав серця за те, що хтось розбив моє, я поводився, як браконьєр у заповіднику, я не мав ані совісті, ані жалю, для мене не існувало різниці між добром і злом, я жив, як метелик-одноденка: без жодних планів, без перспективи, типовий партач життя… Я сміливо приходив на сімейні обіди, знайомився з батьками, провадив мудрі бесіди, будував спільні плани на майбутнє, а найгірше те, що я водночас грав роль порядної людини, мені довіряли, зі мною розмовляли виховано і з цікавістю, тоді як мене особисто цікавила тільки піхва їхньої доньки.

Я спробував задуматися над своєю поведінкою. Це було складно. Я відчув себе негідником, постійно вигадував якісь подвійні ігри, від яких мені ставало на душі гидко, і винним у всьому був безперечно мій прутень, це він рухав моїми намірами, смаками й ідеями. Мій прутень слабував на тяжку форму клаустрофобії: тільки потрапляв у темне закрите середовище, то відразу входив у рух. Не раз і не два я уявляв собі, як беру бритву — стару розкладну татову бритву, гостру таку, що розтинає волосину — і одним різким рухом відрубую його, потім дивлюся на нього, щойно налитого силою і кров’ю, як він вихлюпує із себе цю силу та кров і опадає, маліє, стає безпомічним і слабим.

Я кохався й кохався, я кінчав і кінчав, я кінчав у піхви й вуста, в простирадла й подушки, в долоні й перса, в листя і квіти, в хустинки і серветки, в майтки й сорочки, у вуха і волосся, в повітря і небеса, у ріки й моря, у пісок і траву, в газети і рукописи. Секс дозволяв мені втекти від самого себе. Убивши сотні й сотні мільярдів сперматозоїдів, я, безперечно, заслуговую Нюрнберзького процесу.

Блукання в безмежному лісі жінок, що виростають на кожному кроці й манять тебе очима й вустами, блукання їхніми розкішницями схоже на переліт джмеля від квітки до квітки, монотонне збирання нектару, всотування запахів, поцілунків, пестощів, вишептаних слів, шелесту вуст. Жінки створені для любові й зради, їх можна кохати, а потім перетворювати на літературу, проте підсвідомо я все ж таки страшенно хотів закохатися, навіть відчував уже ознаки великої закоханості, але не до реальної особи, а до чогось імлистого й мерехтливого, до чогось, що я досі ще не зустрів. Поволі оці блукання перетворилися на гонитву за щастям, яке причаїлося невідомо де. Я немов опинився у казковому палаці з безліччю кімнат, кожна з яких вела до щастя, і тільки одна, заходити в яку суворо заборонено, вела в сліпу вулицю, в ніщо, але за якоюсь дивовижною закономірністю я прочиняв двері саме до цієї кімнати. Я не знав, що ловити щастя намарне: воно мусить само поманити тебе біля відчинених дверей, і що триваліше ти його чекаєш, то воно привабливіше, а кохання не може прийти раніше або пізніше, воно прийде у визначений час із одним лише уточненням — його визначатимеш не ти.