Жінки лишилися самі.
Ще невільно почувалися, звикаючи одна до одної. Справді-бо, події розгорталися занадто навально навіть для Крістіни, яка вже наперед мала щодо них свої плани. А що казати про фрау Патріцію? На неї вони взагалі впали несподівано. Розум іще не встиг обійняти всього того, чим її зненацька приголомшила доля і що вона сприйняла переважно чуттєво. Їм обом необхідно було оговтатись, заспокоїти розбурхані почуття, привести думки до ладу, осмислити нову для обох ситуацію, виробити не обтяжливі для кожної з них норми спільного існування під одним дахом.
— Давайте перейдемо до вітальні, — запросила Патріція. — Нам треба багато про що погомоніти. Чи не так?
— Багато про що, — зітхнула Крістіна, погоджуючись. Отже, екзамен ще тривав — напруження для неї не минало. А так хотілося б уже прилягти й спочити…
Вітальня була світла, напрочуд простора — займала мало не весь поверх. Нагору, до житлових приміщень, вели масивні широкі сходи. До дерев’яних сходинок килимову доріжку притискали блискучі бронзові тримачі. У самій вітальні — нічого зайвого. Два широчезних килими з однаковим крапчастим орнаментом укривали всю підлогу. Тут можна ходити босоніж, не боячись застудитися. В одну стіну заглиблювався камін, не малий і не великий — в половину людського зросту. Його отвір затуляли грати, верхня половина яких була відкидною. Тут же, трохи збоку, журнальний столик з двома м’якими кріслами обіч. На протилежному боці вітальні стіну підпирав довгий, низький сервант з кришталем і порцеляною під склом на полицях. У протилежних кутах по діагоналі — два торшери. Люстра була вбрана в спеціально зшитий чохол. Мабуть, у цьому домі давно ніхто не гостював, а господиня обмежувалася торшерами — з рожевим і зеленим абажурами. Ввечері, коли весело палахкотять у каміні дрова, тут чудово — тепло й затишно.
Але що найперше привертало увагу — це три великих портрети на стіні: батько, мати, син. Крістіна так і прикипіла до них поглядом. Надто — до портрета сина, Адольфа Шеєра, якого вона побачила лише тепер — уперше. Серце в неї завмерло.
Молодий Шеєр на портреті не був подібний до того, хто діяв під його ім’ям на Кавказі, на того, з ким усі німці там спілкувалися!
Правда, деяка схожість таки була. Однотипність у будові голови, в загальних обрисах обличчя, у рисах… Тільки в Кості, який діяв під ім’ям Адольфа, вони м’якші, миліші… Так, їх — Костю й Адольфа — не сплутати. Хіба в темряві… Добре, що заклопотаний справами Хейніш обмежився телефонним дзвінком… На руку виявилося й те, що фрау Шеєр прийняла їх з Майєром на кухні, а не у вітальні, як належить за правилами гарного тону. Адже Віллі нічогісінько не відає про те, що кореспондент з Берліна гауптман Адольф Шеєр був полонений партизанами і замість нього прибув на місце призначення радянський розвідник Костянтин Калина. А відтак Віллі міг би й зрадити її. Навіть не бажаючи того, недоречним вигуком, здивуванням… Досить було б йому бовкнути:
— Хіба це Адольф? Щось не впізнаю. На портреті він зовсім не такий, як на фронті…
Це контрастне враження посилювалося ще й тим, що людина на портреті була вбрана у цивільне, а на Кавказі «Шеєра» звикли бачити виключно у військовій формі.
Правду в народі кажуть: не було щастя, то біда допомогла…
Поряд з Крістіною, склавши на грудях руки, стояла фрау Патріція і теж дивилася на портрети.
— Вас щось дивує, Крістіно? — якось багатозначно запитала вона.
Фрейлейн Бергер уся внутрішньо напружилася. Чи не зрадила себе? Може, мимоволі щось відбилося у виразі її обличчя?
— Ні, нічого особливого… Усе тут для мене нове…
На це фрау Патріція мовила так само підкреслено значуще:
— Мені здалося, ніби вас бентежить…
— Що? — поспіхом запитала фрейлейн Бергер.
— Що на портреті мого сина немає муарової стрічки.
Тільки тепер Крістіна звернула увагу й на портрет Шеєра-батька. Тут, у нижньому правому куті, навкіс чорніла ознака жалоби. На портреті Адольфа стрічки вічної скорботи не було. І як це вона не помітила такої «дрібнички», що сама впадає в око? Та ще такої суттєвої… Мабуть, дається взнаки безперервна виснажлива напруга.
— Ну що ви! — гаряче заперечила Крістіна. — Навпаки! Я завжди вірила й вірю: мій суджений — живий!
Про кого вона думала підсвідомо в цю мить? Про Адольфа Шеєра? Чи про Костю Калину? Над цим вона ні тоді, ні пізніше не замислювалася. Можливо, про обох разом…
Патріція вдячно взяла Крістіну за руку, лагідно пригорнула до себе. Чутливе серце матері безпомилково розпізнало в схвильованому голосі дівчини щирість, упевненість, непохитну віру.
— Досі я запитувала тільки бога: чи живий мій син? — сказала Патріція.
— А я завжди вірила, що мій наречений живий! — знову запевнила її Крістіна.
— Чому ви так думаєте? — тремтливим від надії голосом запитала Патріція. — Я хочу почути! Чи розумієте ви, наскільки це для мене важливо?
— Розумію…
Чому вона, Крістіна Бергер, так упевнена в своїх словах?
Відповісти на це запитання їй нелегко, сказати правду — взагалі виключається. її упевненість грунтувалася на точному знанні: для справжнього Адольфа Шеєра, отого, якого вона тільки сьогодні вперше побачила на портреті, війна давно скінчилася — ще влітку минулого 1942 року. Він у полоні. Він живий і здоровий. Йому вже ніщо не загрожує.
Сказати про це прямо — неможливо.
Інакше одразу спливуть на поверхню прості, логічні запитання…
Звідки вона, фрейлейн Крістіна Бергер, про це знає?
Звідки відомо їй, що сталося з Адольфом Шеєром?
Можливо, вона вкаже і табір для військовополонених, де гауптман перебуває?
А відтак: хто ж насправді вона сама?..
І відповісти щось переконливе на жодне з отих простеньких запитань фрейлейн Крістіна Бергер не змогла б…
Тому вона відповіла в межах тих реалій, які були логічні, досить переконливі і водночас нічим їй не загрожували:
— Свідків загибелі Адольфа нема. Жодного. Ніхто не бачив його мертвим. Адже літак упав на територію росіян. Усі, хто перебував у ньому на борту, мали при собі парашути. Навіщо ж вважати, що всі загинули? Чому я мушу думати, що Адольфа неодмінно вбито? На підставі офіційного звіту. Але ж той звіт — нічим не обгрунтоване припущення, більше нічого. Ну, збили росіяни літак, ну, впав він на їхню територію. А далі що? У таких випадках більш ретельні службові пишуть точніше — «пропав безвісти», рядок, що лишає рідним надію…
— «Списувати» німців у «загиблі» — вигідніше, — похмуро підкреслила Патріція.
— Чому? — Крістіна удала наївне нерозуміння.
— Чому? Щоб солдати не думали про полон. У цій війні для німецького солдата полон — єдиний шанс врятувати своє життя. — Додала загальновідомий факт. — Зовсім недавно по радіо оголосили, буцім фельдмаршал Паулюс боронився до останнього патрона. Останнім — застрелився. Але потім змушені були визнати: живий фельдмаршал! Живий, бо здався в полон, пішов до більшовиків із піднятими вгору руками. А що по радіо? Учора Паулюс — герой, сьогодні — зрадник. Коли ж вірити; вчора, сьогодні чи взавтра? Чи не вірити зовсім? Лишається одне: питати бога…
— Господь не відповість, — обережно заперечила Крістіна.
— Але й не збреше… А що і хто може заохотити людину накласти головою в розквіті сил? Хіба фельдмаршал, який поклав сотні тисяч німців на вівтар кривавому богу війни Вотану, а сам залишився живий, бо здався у полон? Чи, може, новітній «месія», що закопався від усякої небезпеки в підземні бункери й штовхає всю Німеччину до прірви? Ні, я ще не зустріла жодної людини, яка б хотіла вмерти на цій війні… Тому ось уже два роки, як у газетах припинили друкувати списки німців, що наклали головою «за фюрера». Боюся, не вистачило б газет…
Вона сказала багато. Для гестапо вистачило б і половини мовленого. Одного «месії з бункера» було б задосить. Тепер вона чекала, що їй відповість Крістіна. Чекала в напруженому, тривожному мовчанні.
Власне, саме зараз вирішувалось, як вони вдвох житимуть під одним дахом. Ким стануть одна для одної? Що ж скаже фрейлейн, одягнена в чорну есесівську форму?
