— Ви вільні. Поки що… Не залишайте будинок!
— Слухаюсь…
Коли за Барбарою зачинилися двері, він наказав:
— Негайно розшукати Майєра!
— Арештувати?
Кримінальний радник поплямкав губами, розмірковуючи. Нарешті проказав:
— Ви спочатку його знайдіть. Боюся, це буде нелегко.
Розділ сімнадцятий
КУЛЯ АБО ШИБЕНИЦЯ
Хейніш і гадки не мав, що ця зустріч з Кальтенбруннером буде останньою в його житті. Про те, що відбулося опівдні, він не знав нічого. Тому кожне слово шефа лунало мов грім серед ясного неба.
— Ви пригадуєте, про що я вас запитував, коли ви прибули до Берліна?
— Пам’ятаю до слова!
— Я запитав вас, хто ота жінка, що приїхала разом із вами.
— Так, питали, — Хейніш губився у здогадках.
Що трапилося? До чого шеф веде? Ясно одне: нагадує недарма.
— І знову запитую: хто вона?
Хейніш мовчав, збираючись з думками. Адже він уже пояснював свої шляхетні дії.
Однак Кальтенбруннер і не чекав на відповідь.
— Ваша красуня — радянська шпигунка! — люто ревнув він.
— Що?! — пополотнів Хейніш. — Не може цього бути! Адже я сам, особисто…
— Саме так: відповідатимете ви самі, особисто! У пана Мюллера!
— Але що сталося? — стогоном вихопилося в Хейніша.
— Невже не знаєте? — здивувався шеф.
— Нічогісінько…
— Неймовірно!
— Я готовий заприсягтися…
— Облишмо! Де ваш ад’ютант Майєр?
— Зранку відпросився до дантиста.
— Ви йолоп, Хейніше! Викінчений кретин! Ваш Майєр давно продався більшовикам!
— Але, коли я ніс службу на Кавказі…
— Атож! Він продався ще на Кавказі!
— Та звідки все це відомо? Я ж нічого…
— От що, Хейніше, мовчіть і слухайте. Сьогодні арештовано вашу пасію. В момент, коли вона працювала на радіопередавачі. Ви, Хейніше, пригріли отруйну зміюку! Обставини склалися так, що виявили і її спільника — вашого особистого дорученця Вільгельма Майєра. Чи були у вас від нього якісь службові секрети? Мовчіть! Моє запитання не потребує відповіді. І так усе ясно, як удень. Майєрові вдалося зникнути. На щастя, це нічого не важить: з його яскравими прикметами далеко не втечеш. До того ж він поцупив дитину Бергер і прихопив із собою ще й пса. Рудий здоровань з немовлям на руках і чорною собацюрою будь-кому впаде в око. Погодьтеся, рідкісне видовисько! Арешт Майєра — справа кількох годин.
— Хто б міг подумати! — пробелькотів Хейніш. — Майєр! Сказитися можна…
— Сказ вас не врятує! Вдамося до елементарної логіки. Що станеться після цієї чорної зради з вашою агентурою, яку ви залишили на Кавказі? Всі ваші резиденти опиняться, а може, вже опинилися за гратами! А тут, у Берліні? Ви працювали під пильним наглядом росіян! Вихованці «Цепеліна», яких ви до них закидали, надсилали нам «дезу» під диктовку червоних. У цьому вже немає жодних сумнівів. Наслідки незворотні: оперативний відділ генштабу користувався цими фальшивими повідомленнями й керувався ними у фронтових діях. Ось звідки випливають наші, здавалося б, незбагненні поразки на Кавказі! Об’єктивно оцінюючи всі ці події, приходимо до неспростовного висновку: очолюваний вами відділ «Цепеліна» завдав удару в спину не росіянам, а нашому вермахту. Хіба не так? Ну, тепер Мюллер нагадає вам покійного Гейлігена… Чи усвідомлюєте ви, що чекає вас у костоламів Мюллера? Я не здивуюсь, якщо ви й самі в руках його громил признаєтеся в шпигунстві на користь росіян… Мюллер із вас усі жили повитягує! По одній!.. А мені ваші примусові признання ні до чого — зайва морока й клопіт. Ну? Маєте щось сказати?
Хейніш знічено мовчав. Не тому, що забракло слів на якесь недолуге виправдання, а тому, що несамовитий відчай задушливою спазмою відібрав у нього мову. У відповідь лише невиразно проклекотіло щось у горлі.
Кальтенбруннер ствердно хитнув конячою головою, ніби почув вичерпне й недвозначне пояснення. Потому мовив навіть дещо співчутливо:
— Ось вам на вибір, Хейніше: куля або шибениця. На вирішення цієї дилеми я надаю вам цілу годину. Шістдесят повноцінних хвилин! Врахуйте: шибениця вам забезпечена, якщо ви потрапите до рук Мюллера, куля врятує вас від тортур, якщо стане мужності упоратися самому… Рівно за годину вас позбавлять зброї. Це — все! А зараз — ідіть додому. Куля — то ваша приватна справа!
— Гаразд, — змертвілим голосом озвався Хейніш.
Він ледь спромігся звестися на ватяні ноги. Тіло дивно обважніло, зробилося неслухняним. Похитуючись, пішов до — виходу під безжальним, суворим поглядом шефа.
У приймальні з його появою підвелися з стільців двоє — закрижанілий Пауль Шенк і кремезний гевал з мавпячими, гострими очима й щелепами неандертальця. Типовий убивця за фізіономічними ознаками, систематизованими італійським криміналістом Ламброзо.
Хейніш сприйняв це як належне. Ці двоє уособлювали невідворотність долі.
Якщо не він сам, то, мабуть, вони… Руки в них не здригнуться… Адже шеф прозоро сказав: «Мені ваші примусові признання ні до чого — зайва морока й клопіт…»
Хейніш, мов примара, почвалав довгими переходами на вихід. Двійко убивць лінивим перевальцем — за ним. Отак, у супроводі свого фатального почту, він дістався додому. Вхідні двері не замкнув — зайве. Пройшов до кабінету й сів за стіл. Чув за дверима тихе шарудіння і неквапну, неголосну, немов у покійницькій, розмову.
Йому пригадалася тепер така давня бесіда з фрейлейн Крістіною Бергер. Вона відбулася влітку минулого року під час навального наступу вермахту на Владикавказ. Розмова набрала була такої гостроти, що фрейлейн руба запитала Хейніша, тоді штурмбанфюрера СД:
— Я бачу, ви мене в чомусь підозрюєте, пане штурмбанфюрер?..
Він зареготав:
— Ви починаєте мені подобатися, Крістіно! Отаке уявити… Я розумію, що у вас на думці… Боже мій, ну який дурень бере до розвідки чарівних дівчат? Краса — найособливіша прикмета, що кожному впадає в око, отже, й найнебезпечніша. Розвідка — справа сіреньких і непримітних людців.
— А Мата Харі? — зухвало заперечило дівчисько. — Я читала, вона була приголомшливо вродлива.
І він у відповідь повчально мовив:
— Мата Харі й загинула через свою фатальну красу, бо не мала можливості й кроку ступнути без чужого, здебільшого хтивого погляду… А ревнощі невдатних коханців породжують найфантастичніші версії, подекуди — дуже вірогідні. Вони й призвели красуню до страти… Але ви не відповіли на моє запитання. То що ж вас спонукало поспішати з роботою?
І вона з гідністю відповіла:
— Я німкеня, і мій обов’язок — віддати себе рейхові!
Дівчисько аж зблиснуло очима.
Отак ошукала… Наївністю, чарівністю, юністю… Хто міг чекати підступу від юнки?
А Майєр?
Порпався в картах барона фон Шилінга… Виходить, майор Штюбе і слідчий Кеслер, не довіряючи нікому, в своїх підозрах не помилялися… Коли розшифрують повідомлення Крістіни Бергер, чи не знайдуть серед них відомості про «Блакитну лінію»? Напевне, вони там є! А коли так… Ні, шибениці не минути!
Хейніш піднявся з-за столу, підійшов до серванта, звідки вийняв пляшку «Мартеля» й три кришталеві чарки. Сів до столу й налив в усі три до вінця. Кому? Собі, Крістіні Бергер і Віллі Майєру. Вони незримо були тут присутні.
«За упокій усіх трьох!»— подумки проголосив Хейніш цвинтарний тост і вихилив свою чарку.
Потім витяг пістолет, твердою рукою притулив дуло до скроні й натиснув на курок. Всесвіт вибухнув і згас…
— Уперше бачу такого гостинного покійничка, — мовив Пауль Шенк, вказуючи на повні по вінця чарки.
— Не отруєні? — з підозрою запитав гевал.
— Тоді навіщо було б йому стрілятися? Адже свою він висмоктав…
— І то правда!
— Подався на той світ із чарчиною в руці. Навіть гарно!
— Я чув, що покійник був товариською людиною.
— Так, він не цурався радощів життя.
— Таку людину не завадило б пом’янути…
Гевал з надією позирнув на Шенка.
