— Будемо їхати, пане гауптман?
— Так, Лютке, їдемо!
У селищі Сагопшин зупинилися вимушено — вояки засипали величезну воронку, що вивернула могутнім вибухом шлях. Вийшли з машини удвох. Як і в Ногай-Мірзі, нікого з місцевих жителів не було видно, проте на відміну від попереднього селища збереглося задосить вцілілих будинків, по яких хазяйновито нишпорила солдатня, тягнучи з хатин якісь клумаки і важкі чемодани, качок і курей зі скрученими шиями, перини і ковдри.
— Цікава жанрова картинка, Лютке, — мовив Шеєр, — метод тотального збагачення панівної раси…
З хатини обіч шляху долинув дитячий зойк. Єфрейтор з незвичною суворістю глипнув на свого гауптмана. Шеєр на мить завагався, але ще за мить підкорився цій невисловленій людській вимозі.
— Зайдемо, Лютке…
Двері і вікна в хатині були розчахнуті навстіж, по ній вільно гуляли протяги, гортаючи на підлозі якісь папірці, переносячи пір'я і ватяне клоччя. На порозі до вітальні застиг стариган з проламаним черепом. На припічку нажахано тулилося в затінок двійко дітей — хлопчик і дівчинка.
— Я заопікуюся ними, — тихо почав благати єфрейтор.
— Не треба! — жорстко зупинив його гауптман. — Жалість — не природна риса у німецького вояки. Зрозумій, Лютке, ми не зможемо врятувати цих дітей! А завдання зірвемо… Єдине, що можемо, сфотографувати. Хай на плівці залишиться це як викривальний документ, який ми рано чи пізно пред'явимо фашизму. — Він підняв апарат, і тут сталося несподіване.
— Не вбивайте! — моторошно заскиглили діти. — Дядю німець, не вбивайте нас!
У Шеєра перехопило дихання, глухо й відчутно вдарило кілька раз в серце, і все ж він клацнув затвором, дивлячись крізь видошукач у ці дитячі застрахані очі і роздерті передсмертним криком роти.
— Пішли геть! — гримнув на єфрейтора.
І все ж Лютке кинув дітям плитку шоколаду. Навіщо? Він і сам не годен був би відповісти, бо шоколад дітей не врятує…
З сусіднього будиночка, задкуючи, виходив жирний, тилатий фельдфебель, змахуючи, мов диригент, товстими ручиськами, в одній з яких маршальським жезлом стирчав кавалок твердої ковбаси. За ним двоє вояків волокли двоспальне нікельоване ліжко з м'яким матрацом, периною і гіркою пухких подушок.
— Фельдфебелю, що ви тут робите? — гнівно запитав Шеєр.
— За наказом пана коменданта збираємо теплі речі, — виструнчився огрядний пузань.
— Ах, за наказом! — схаменувся гауптман. — Хіба ліжко — шуба?
— Спати слід теж у теплі, гер гауптман, — пояснив фельдфебель, дивлячись на нього зі спокійною шанобливістю, тримаючись впевнено і нелякливо.
— Навіщо вбили дідугана? — нараз знову скрижанів Шеєр. — Теж за наказом?
— Є, пане гауптман! — Фельдфебель і оком не кліпнув, чомусь навіть звеселився. — Завжди на такі випадки тримаю ось цей наказ при собі, — він шаснув рукою до пуза, де за пояском стирчала старенька пом'ята книжечка. — Це армійська «Пам'ятка німецького солдата», в ній сказано…
— Не треба! — махнув рукою Шеєр.
Він знав цю «Пам'ятку» — документ, пройнятий ідеологією фашизму, в ній, зокрема, говорилось: «… У тебе немає серця і нервів, на війні вони не потрібні. Винищ у собі жалість і співчуття, вбивай кожного руського, не зупиняйся, якщо перед тобою старий чи жінка, дівчинка чи хлопчик. Вбивай. Тим самим ти врятуєш себе від загибелі, забезпечиш майбутнє своєї родини і уславиш себе на віки вічні». Звіряча ідеологія!
— Цей стариган, пане гауптман, дозволив собі зухвало не віддавати нам теплу ковдру, мовляв, нею вкриваються дітлахи. Ну, ми його й порішили… Однак зазначу: дітей лишили в живих! Самі сконають…
Усе точно, усе циркулярно. Адже Геббельс не стомлювався втовкмачувати в німецькі голови, що ця війна є «війна за пшеницю і хліб, за стіл, накритий з достатком, за сніданок, обід і вечерю» — це для міщуха, війна «за сировину, за каучук, залізо і руди» — для капіталістів.
Шеєрові виразно зачувся журливо-тоскний, як у покривдженої, знедоленої дитини, розпачливий, розчинений в тужливому сумі голос Марічки, що жалібно скаржився і дорікав йому вночі: «Як ти можеш, лишати мене тут, коханий? Як ви всі можете?..»
І зараз він збагнув не розумом, а серцем, чому вона уночі побивалася й тихо, безпорадно квилила. Що ж він може і того не може? Краще про це не думати… А були випадки, коли хапалися за пістолет і стріляли, стріляли, стріляли… Поки самі не гинули, не виконавши завдання. І на місце загиблих, на місце тих, у кого не витримали нерви і здали психічні гальма, ішли інші. Теж — люди…
Шеєр вліз до машини, хряснув дверцятами.
— Поїхали, Лютке! Жени в об'їзд.
… Ельхотові ворота — розлога і видовжена гірська улоговина, яку бурхливий Терек розмив на чотири-п'ять кілометрів завширшки. Танкопрохідна, грунт твердий. З обох боків цю горловину затиснули порівняно невисокі, але круті гори, рясно порізані ущелинами та ярами, густо порослі щетиною лісів. Земля тут двигтіла, гори відлунювали цей грім, на темному зеленому фоні гірських схилів уздовж і впоперек кресали вогнем спалахи гарматних пострілів, вивергалася в повітря земля, на всьому протязі вдалину, скільки сягало око, громадилися сталеві коробки побитих танків, і від тих, що чорніли найдалі, стовпами валував дим. Само собою спливло визначення: «Танковий цвинтар». І справді, танки німіли, мов надгробки. Терек шумував, кипів на перекатах, тягнув за собою і бив на валунах трупи у ворожій формі мишачого кольору. Машина Шеєра минала інші танки, ще неушкоджені, десятки танків з хрестами, готових до стрімкого стрибка уперед, що вже хижо хурчали моторами. У бік «долини Смерті» витяглися сотні гарматних стволів добре замаскованих батарей. Саме селище Ельхотове ще не було взято, власне, селище вже й не існувало, а тільки диміло темне згарище, гаряче попелище з закіптявленими до чорноти поодинокими вцілілими димарями — там, далеко, за останніми побитими танками.
Машина наближалася до маленького хутірця, не більш як на дюжину дворів, забитого штабними машинами і бронетранспортерами високого начальства.
— Туди! — наказав водієві гауптман.
Ледь Шеєр вийшов з машини, як зачув радісний зойк:
— Пане кореспондент, прошу до мене!
Голос був знайомий. Гауптман озирнувся і побачив у вікні однієї з хатин веселе, усміхнене обличчя не кого іншого, як обер-лейтенанта Шютце.
— Пане обер-лейтенант, і ви тут! — радо заволав і собі. — Яким побитом?
— Фігаро тут, Фігаро там… Мабуть, Фігаро теж був зв'язковим офіцером! А от як ви тут опинилися, Адольфе?
— Таж за вашою порадою, Шютце! Невже забули?
— А й справді… Однак приїхали надзвичайно вчасно! Та ви заходьте, маю дещо цікаве… Для вашої книги — просто люкс! Вісті буквально історичного значення!
— Шютце, ви мене інтригуєте! Я зараз…
— Ну, Шеєре, — мовив обер-лейтенант, коли Адольф вдерся до його покоїв, — ви не забули своєї обіцянки про бенкет у Владикавказі?
— Про що мова?
— Я його зараз заслугую. Воістину заслугую… Для вашої книги — це справжній скарб. Ось слухайте. — Шютце зачинив вікно і притишив голос: — Фюрер не задоволений подіями на Кавказі. За його дорученням сам генерал-фельдмаршал Кейтель прибув у Сталіно в штаб групи армій «А» і мав бесіду з командуючим генерал-фельдмаршалом Лістом. З ока на око, сам на сам… Уявляєте? Усі отерпли від напруги… Наслідки приголомшили всіх поголовно: фон Ліста зміщено з посади! І знаєте, хто обійняв цю посаду?
— Звідки ж…
— Сам! — значуще вирячив очі Шютце.
— Фельдмаршал Кейтель?
— Фюрер! — прошепотів обер-лейтенант.
— Не може бути!..
— Факт! І то — історичної ваги. Віднині всі перемоги на Кавказі і далі будуть пов'язані безпосередньо з ім'ям фюрера. Адольфе, ви мусите напувати мене, мов улюбленого коня, до гроба…
— Із задоволенням, друже! І що ж? — запалився й Шеєр.
— А те, що вже прибула до нас моторизована дивізія СС «Вікінг» під командуванням генерал-майора Штейнера і сьогодні піде в бій! Зі штабу групи армій «А» приїхав генерал Хольман, він уже на передовій… Вам невимовно пощастило, Адольфе! Ви трапили буквально в точку, в самісінький вир подій… Господи, якби я був літератором! Такий чудовий матеріал…
