— Слухав доповідь?
— Так. Анзор підказав…
— Цієї ночі виступаємо. Командування дякує тобі за відомості. Я прибув до тебе прямо зі штабу. Річ у тім, що деякі знімки німецької лінії оборони вийшли нечіткими, їх неможливо прочитати. Давай разом уточнимо деякі дані про вогневі точки ворога. Що у нього ось тут? — Роговцев розгорнув карту і взяв олівець. — На підступах до Гізелі?
— У цьому проході вкопані в землю танки, — вказав Калина, — а ось тут — дзоти…
Час спливав непомітно, але їх ніхто не турбував: певно, Анзор став на варті. А коли так — не пройти!
— Не втомився? — врешті мовив Роговцев, згортаючи карту-кілометрівку.
— Ні, товаришу генерал. Я хотів би спитати…
— Слухаю.
— Що з Сорокіним?
— Шукаємо, — відповів невизначено. — Шукаємо Сорокіна… А ти не хвилюйся. Не можна тобі зараз хвилюватися. Пам'ятай: завтра свято. Завтра битимемо фашистських гадів. Щоб справжнє свято прийшло на всі радянські вулиці!
… Калина ще довго лежав у присмерку з розплющеними очима, перед якими стояв старший сержант Сорокін. Невже загинув? Не хотілося вірити, що лише в уяві тепер спроможеться побачити свого бойового побратима. Мріялося, що ось цієї миті прочиняться двері палати і на порозі з'явиться високий, виструнчений єфрейтор Ганс Лютке і заїкувато мовить: «Ч-чекаю в-ваших розпоряджень, пане гауптман…» Прийшла ніч, а Калина все думав, поки незчувся, як заснув…
… А за кілька днів, прийшло оте свято, про яке казав Калині генерал Роговцев і що переможно залунало по всій країні голосом Левітана у зведенні від Радянського Інформбюро:
— Багатоденні бої на підступах до Владикавказа (місто Орджонікідзе) закінчилися поразкою німців. У цих боях нашими військами розгромлені 13-та німецька танкова дивізія, полк «Бранденбург», 45-й велобатальйон, 7-й саперний батальйон, 525-й дивізіон протитанкової оборони, батальйон німецької гірськострілецької дивізії і 33-й окремий батальйон. Нанесені серйозні втрати 23-й німецькій танковій дивізії, 2-й румунській гірськострілецькій дивізії та іншим частинам супротивника.
Били тих, хто, починав «переможний дранг нах Остен» у районі Нальчика, тих, хто наперед звітував біснуватому фюрерові хвальковитими реляціями.
— Наші війська захопили при цьому 140 німецьких танків, 7 бронемашин, 70 гармат різних калібрів, у тому числі 36 дальньобійних, 95 мінометів, із них 4 шестиствольних, 84. кулемети, 2350 автомашин, 183 мотоцикли, понад 1 мільйон патронів, 2 склади боєприпасів, склад продовольства та інші трофеї. На полі бою німці залишили понад 5 000 трупів солдат і офіцерів…
Так, це було свято! Потім звикли до більших цифр і величніших перемог. Усе було потім… А тоді ще не вразило нищівним громом «тисячолітній» рейх грізне слово неминучої відплати, слово-символ «Сталінград», назва волзького міста, уже кілька разів «захопленого» геббельсівським язиком… Але вже тоді наші били німців і вели наступ на Моздок, рвучи оборону першої танкової армії фон Клей-ста, який не зможе допомогти німецькому вояцтву, конаючому в Сталінградському «котлі»…
Того дня Анзор приніс майорові Калині новеньку форму і мовив:
— Уже можна! Нарешті дозволили…
— Куди? — тільки й запитав Костя.
— У гості до генерала Роговцева, до нього додому. І врахуй, генерал попередив, якщо ми не з'їмо всього, що наготувала його дружина, то вона його самого з'їсть. Розумієш, вона спеціально на свято з Тбілісі приїхала! Ото дивись у мене, Костику, бо ж осиротіємо!
Вони вийшли на вулицю. Калина мружився від яскравого сонячного світла. Довелося чекати, бо містом крокувала довжелезна колона полонених. Німці йшли понуро й пригнічено.
— Шеєре! — раптом хтось з них вражено скрикнув.
Калина мацнув очима по зарослих, брудних обличчях «світових панів».
— Шеєре! Ти продався більшовикам?..
— А, Шютце! — впізнав Калина добре знаного обер-лейтенанта. — І ти тут? Я ж обіцяв пригостити тебе у Владикавказі Пригадуєш?
— Шеєре, навіщо ти одягнув російську форму? Це зрада! Фюрер не вибачить!
— А ти, я бачу, вирядився у форму рядового?
— Хто цей агітатор? — сміючись, запитав майор Тамбуліді.
— Обер-лейтенант Шютце, зв'язковий штабу першої армії. Знає багато…
— Ясно! — мовив Анзор і підкликав конвоїра: — Хто у вас начальник конвою?
КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ КНИГИ
