— Тут чекайте, — проказав тихо. — Хай оберігає вас віт стріл ворога небесний коваль нартів Курдалагон! — і нечутно, як розтанув, зник у темряві.
Усе принишкло, як завжди буває перед світанком, кола ніч уже конає, а день ще не народжується, були години, коли найміцніший сон зморює людину й звіра, коли навіть вітер влягається і вщухає дощ. Через те аж не вірилося, що десь поблизу причаїлися люди зі зброєю в руках, чатуючи на ворога. А десь, сюди ще нечутно, гуркочуть машини з вояками, торохтять мотоцикли і, можливо, гримотливо й важко йдуть танки й тягачі з гарматами. Взагалі, позицію для засідки було обрано зручно — на виході з ущелини легко перерізати колону навпіл, розірвати її вибухами гранат, стьобнути кинджальним вогнем по ворожому скупченню і швидко відійти в нездоланні гори. Кулі могли зачепити й гауптмана з його єфрейтором — партизани не знали про них, а форма німецького вояки — лише мішень, в яку слід влучити…
А тоді зачувся далекий гуркіт, який щохвилини дужчав, і, здавалося, від нього все навкруги ще більш нишкло, тамувало шерех і подих. Колона рухалася з пригашеними вогнями, машини чітко дотримувалися уставної дистанції. Попереду торохтіли на мотоциклах з колясками, на кожній з них стирчав важкий кулемет, чуйні дозорці. Машина за машиною минали кам'яне громаддя, де чаїлися гауптман і єфрейтор, а ніч мовчала, і коли нарешті вибухнула вогнем безжального, швидкоплинного бою, не здалося навіть Шеєрові несподіваним. Масований кулеметно-автоматний вогонь, вибухи гранат, сполохи й заграви краяли темряву, і вже видко було охоплені жахом обличчя, фарбовані в червоне відблисками палаючих машин. Не знати як, гауптман Шеєр опинився серед панічно метушливих вояків, що стрибали навсебіч, з маху падаючи обабіч шляху і несамовито пуляючи з автоматів навмання.
— Вогонь! — волав гауптман, вимахуючи пістолетом.
Хтось грубо звалив його, притиснув до землі, прохрипів на вухо:
— Не дурійте, гауптмане, ще встигнете заробити свій хрест!
Стрілянина не вщухала, але Шеєр відчув, що стріляють самі німці і ніхто їм уже не відповідає. Поряд з ним лежав офіцер, який, напевне, й збив його з ніг. Шеєр скоса поглянув на нього, той напружено вдивлявся в темряву.
— Здається, все скінчилося, — нарешті визначив. — Підйом, гауптмане!
— Чорти б взяли охорону, — спересердя вилаявся Шеєр, обтрушуючись. — Нас ледве не перестріляли, мов куріпок. Гансе, де тебе дідько носить?!
До них, затинаючись, біг обвішаний сумками, з автоматом в одній руці і забрудненою валізою в іншій захеканий Ганс Лютке.
— П-п-пан-не г-гауптман, — злякано пробелькотів він, — д-д-дозвольте д-доп-повісти: н-нашу м-машину сп-п-палено…
— Чудово! — гнівно просичав Шеєр.
— Що це він у вас, з переляку? — іронічно запитав офіцер.
Шеєр поглянув на його погони.
— Невезіння, обер-лейтенанте. Під Нальчиком ми потрапили під бомбардування росіян, у Ганса контузія. А тепер — кулі партизан… Я не здивуюся, якщо мій Ганс взагалі втратить мову…
Обер-лейтенант зареготав:
— Спорядіть його до фатерлянду — там дівчатка його швидко розбалакають!
— Обер-лейтенанте, з вас вийшов би популярний терапевт. Але Ганс воліє вмерти за фюрера.
— Так, контузія у нього відчутна, — двозначно всміхнувся офіцер, що, видко, аж ніяк не поспішав накладати головою ні за фатерлянд, ані за фюрера.
— Гансе, хоч збереглася апаратура?
— Т-т-так, п-п…
— От що, Гансе, я скоро з тобою здурію. Кажи мені лише «так» і «ні». І цього мені задосить! Мало того, що загубив машину…
— Зате ви зберегли життя, пане гауптман, — мовив обер-лейтенант, що нашорошив вуха, коли зачув про апаратуру, і тепер промацував оком добротні шкіряні чохли, що мали цілком промовистий вигляд. — Ви, певно, журналіст?
— Не зовсім, — відповів гауптман. — Але охоче задовольню вашу допитливість: Адольф Шеєр, історик.
— О! Дещо вже чув про вас у нашому штабі… Ви маєте написати книгу про німецьку звитягу на Кавказі?
— Так, завдання рейхсміністра пропаганди доктора Йозефа Геббельса…
— Дозвольте й мені відрекомендуватися: Шютце, зв'язковій офіцер генерал-полковника фон Клейста.
— Висока посада!
— Ну що ви? Лише гучно звучить. Таких офіцерів, як ото я, хоч греблю гати…
— А що, коли я принагідно напишу про ваг невеличкий нарис до армійської газети? Я на власні очі бачив, як хоробро і опановано ви діяли у сутичці з партизанами…
— Ви теж… А втім, такі емоційні струси, мабуть, нададуть вашій книзі життєвого й динамічного колориту.
— Безумовно!
— Однак я радив би вам, пане Шеєр, ризикувати з розумом, інакше нікому буде писати нарис про мене. А це прикро, бо я людина вельми марнославна… До речі, мій штабний «мерседес» вцілів, і в ньому є два вільних місця.
— Щиро дякую, якщо це запрошення.
— А що б іще інше? Їдьмо!..
— Вам, власне, куди? — запитав Шютце уже в машині.
— До найближчого містечка, — відповів Шеєр. — Великого клопоту не завдамо. Це ж треба — втратити машину так близько від мети. Воістину — гіркий посміх долі…
— А там до кого? — цікавився обер-лейтенант.
— Служба безпеки.
— То ви до штурмбанфюрера Хейніша? — чомусь зрадів Шютце. — Знаю його, кілька разів привозив штабні пакети… Здам вас йому, пане Шеєр, з рук на руки, як малу дитину!
— Боже мій, обер-лейтенанте, а ви справді вмієте піклуватися — і міцними штурханами, і приязними послугами… Але самі згодом переконаєтеся: я дуже вдячна людина.
— Ех, пане Шеєр, не дратуйте мене спокусливими натяками…
— А що таке? Нирки, печінка?
— Як у воляки! — з апломбом запевнив Шютце. — Та ви чули останні повідомлення?
— Ні. Щось цікаве?
— Уже й з Берліна передають, що долю Кавказу вирішено. Вчора наші війська взяли Малгобек і з ходу вийшли на останній закріплений рубіж перед Владикавказом — так звані Ельхотові ворота. Останнє зусилля, і нам відкриється вільний шлях на Тифліс і Баку.
— Ну то й що?
— Та ви уявляєте, скільки нам, офіцерам штабу, додається роботки?
— Ах, от ви про що!
— Про те саме! А вам я раджу негайно підскочити до тих Ельхотових воріт, аби не проґавити ще одної перемоги. Враження для книги і все таке інше…
— Мені доводиться, обер-лейтенанте, вам безперервно дякувати. Ви мене просто в'яжете по руках і ногах міцною линвою уваги. Тоді зробимо так: у Владикавказі я влаштую бенкет, і першим запрошеним гостем будете ви. Приймаєте?
— Авжеж! Тільки щоб без повій, але з жінками. Я надав би перевагу осетинці…
— У вас непоганий смак. Хочете, я прочитаю вам, які трапляються осетинки?
— Охоче послухаю!
Адольф Шеєр витяг нотатника.
— Це я робив певні цитатні заготівки до книги — бібліотеки Берлінського університету до валізи не впакуєш. Ось витяг з «Життя цариці цариць Тамари», праці стародавнього грузинського історика Басілі: «Кажучи тут старим ладом, «породжений сліпим — сліпим і піде зі світу» — під цим мається на увазі кожен, хто не бачив Тамари. Правильна будова тіла, темний колір очей і рожевий відтінок білих ланит; сором'язливий погляд, манера велично і вільно кидати зір навколо себе, приємна мова, весела і чужа до розбещеності, голос, що насолоджує вуха…»
— Смак! Справді, цариця, та й годі… Але до чого тут осетинки?
— Терпіння, обер-лейтенанте, ви не дослухали. Річ у тім, що цариця Тамара — осетинка!
— Все ясно, гауптмане. Ви мене остаточно переконали. Більше умовляти не треба…
За веселою розмовою і незчулися, як в'їхали в місто. Та вулиці його самі нагадали про себе. Впоперек однієї стовбичила знівечена вантажна машина. Десь густо валував дим, безумовно, пожежі, повним ходом метляли мотоцикли, і бігли вояки зі зброєю напоготові.
— Майн гот! — вигукнув Шютце. — Невже й сюди завітали партизани?
— Схоже на те, — заклопотано озвався Шеєр. — Дуже схоже… Принаймні бомбових воронок щось не видно. Однак, мабуть, у Хейніша дізнаємося про все докладно…
— Неодмінно! — погодився Шютце.
Цегляна будівля СД теж мала свіжі, промовисті сліди нічної сутички — стіна, що виходила на вулицю, була навскоси пощерблена кулями. В одне з вікон, вочевидь, влетіла граната. Скло в інших теж було попробивано кулями. У дворі все вирувало: шикувалися солдати, заклопотано сновигали офіцери, звідусіль чулися короткі військові команди. У самому приміщенні гуляли протяги.
