— Віт, на місце! — владно наказав російською мовою жіночий голос. Потім — сріблом — сміх і джерготання німецькою: «Ні, ні, гер Мюллер, навіть не благайте. Сьогодні мені, на превеликий жаль, не до розваг. Шкода, але це дійсно так. Надто втомилася за день».
Чоловічий голос, хрипкий і настирливий, неугавно наполягав з незграбною, але прозорою галантністю:
— Нумо ж, фрейлейн Крістіно, принаймні на півгодини! Подумки я з пихою, як найвищу нагороду улюбленого рейху, носитиму божественне намисто з ласкаво подарованих вами розкішних, як ви самі, тридцяти хвилин….
— Ні, гер Мюллер, я втомилася, штурмбанфюрер чекатиме рано-вранці.
— Мила фрейлейн, згляньтеся на мене!
— Ви жартуєте, пане? А якщо я про вашу поведінку повідомлю пана штурмбанфюрера? На ваш погляд, як гер Хейніш це сприйме?
— Фрейлейн Крістіно! Я пропоную дуже коштовне намисто, яке я особисто сконфіскував у багатія-ювеліра з іудеїв… Слово честі німецького офіцера!
— Прикотила, — з неприхованою ненавистю мовила Варвара Іванівна. — Я вийду, причиню за ними хвіртку ти й причеплю на ланцюг пса. Ці іроди вимагають від мене, як від слугині…
«Так, тепер — спокій і ще раз спокій», — поклав собі Владислав, проте перемістив парабелум з кобури до кишені. Заклав руки за спину, почав міряти кроками кімнату з квасним, непогідним виразом обличчя. Гра…
Рипнули двері, і до кімнати ввійшла зграбна німкеня в чорній есесівській формі без відзнак. За нею похапливо гупав розпашілий від надміру вжитого шнапсу, розкуйовджений обер-лейтенант. Не мав на собі ані кашкета, ані шинелі. Певно, залишив у машині. Побачивши незнайомого і вищого у званні офіцера, обер-лейтенант з-позаду дівчини вітально викинув над її тендітними плечиками руку і хвацько гарикнув:
— Хайль Гітлер!
«Вона, справді вона — Марійка, — тепло подумав Владислав, що не завадило йому застерегти й інше, — а її супутник — гер Мюллер — таки добряче напідпитку…»
— Хайль! — смикнувся й собі, потому заклав руки за спину та й укляк посеред кімнати, заступаючи обом шлях.
Німкеня, що опинилася поміж двома офіцерами, анітрохи не знітилася.
— Чим пояснити вашу появу тут, у мене вдома, пане гауптман? — спитала холодно.
— Так, якого біса ви тут стовбичите? — зухвало розтлумачив її слова розкуйовджений залицяльник.
— У цьому домі, — чітко відповів Владислав, — будуть розміщені бойові офіцери. Розумієте? Дуже затишний будиночок для приємного відпочинку фронтових героїв. Якщо приязне сусідство панів офіцерів чарівній фрейлейн не заважатиме…
— А чи відомо вам, що цей будиночок належить службі безпеки? — холодно наголосила було німкеня. — Ви повинні негайно… — Та враз її голос зламався, і вона урвала на півслові: тільки зараз впізнала його — товариша Маркова, її доброго львівського знайомого, свого молодого опікуна й першого-найпершого наставника — тоді старшого лейтенанта Олексія Маркова, тепер такого змужнілого. Яке ж звання у нього зараз, по цілому році страхітливої борні?
Усе — минуле й сьогочасне — разом спливло перед очима в метушливо-хаотичному калейдоскопі спогадів. Стривожений Львів. Розбурхана людом залізниця. Він — Олексій Марков, що в якомусь вокзальному закапелку, подалі від очей, можливо, ворожих, дає їй останні інструкції на межоване між життям і смертю майбуття, на її прийдешню безвість без певних координат у часі і просторі. І її «мати» з легенди розвідниці — справжня фрау Бергер зі справжньою дочкою Крістіною серед тлумаків та валіз на пероні, — з якими вона мала евакуюватися, а в дорозі заприятелювати і всотувати їхні балачки й спогади, щоб кістяк її легенди увібрався в цупке «м'ясо» родинних і побутових реалій. А потім — усе, як на сповіді у кабінеті Хейніша. І знову, як на допиті у штурмбанфюрера, на її очі навернулися сльози — дівоча нетренована реакція на жахливі події, що, здавалося б, непосильним тягарем чавлять веселу і ще донедавна безжурну вдачу, тремтливу жагу до світла й безхмарною щастя красуні юнки, учорашньої третьокурсниці Київського університету. Не розвідниці, ні, лише студентки, яка просто відзначалася на курсі в опануванні німецької мови, що й визначило для неї вкрай нелегку долю. І теперішні її професійні знання розвідниці, як і тоді у Львові, куди її терміново перекинули літаком, цілком і повністю уміщалися в куці й квапливі за браком часу інструкції старшого лейтенанта Олексія Маркова. А ще — з'явився власний, набутий у небезпеці досвід. І ось вона — давно очікувана і все ж до краю бентежна зустріч: товариш Марков — у польовій формі німецького капітана, вона — у чорній шкурі фашистського вовкулаки…
— Заспокойтеся, мила фрейлейн, — раптом озвався обер-лейтенант Мюллер. — Я нікому не подарую ваших сліз, хоч вони й зворушливі. — Він ступив поперед неї і, намагаючись прибрати владного виду, визивно мовив: — Певно, пан гауптман поклав собі чи то глузувати, чи то знущатися з нас. Адже найближчими днями ми не чекаємо з фронту жодних частин! Хіба що поженемо натовпи полонених…
— Хто це «ми»? — Владислав поводився не менш пихато, намагаючись з'ясувати, з ким, власне, має справу, аби хоч якось зорієнтуватися у несподіваній, непередбаченій ситуації. — Чому ви напівроздягнені? Що за вигляд і тон? Ви п'яні, обер-лейтенанте! Не варнякайте зайве, а хутенько йдіть відпочивати. Я бачу, зустріч з патрулем була б для вас вкрай небажаною…
— Ха-ха-ха! — радісно вискалився Мюллер. — Та ви хоч уявляєте, хто я? Можу повідомити: помічник місцевого коменданта. Отож, дозвольте поглянути на ваші документи! Це наказ!
— О, не варто гарячкувати! Будь ласка — ось вони, мої документи. Переконайтеся особисто, що вони в абсолютному порядку…
Та ледь Мюллер зазирнув до офіцерської книжки Владислава, як скинув на нього очі — переможно і хижо.
Обличчя його враз посуворішало. Впевнено сховав документи до нагрудної кишені. Трохи глузливо процідив:
— Здається, пане Лотар Краузе, вам доведеться разом зі мною завітати до комендатури. Підете самі чи покликати патрулі?
— З якого б це лиха? Схоже на те, обер-лейтенанте, що ви, попри вашу високу посаду, тяжієте до балаганних жартів, — й не думав коритися «гауптман Краузе».
Проте Мюллер не жартував. Ще позаминулого дня патруль польової жандармерії натрапив у передгірках на потаємну схованку, яку викрила щедра грозова злива. Серед промовистих у таких випадках речей, що наочно свідчили про приземлення в цьому районі парашутиста, знайшли й форму німецького військового капітана. Терміново запитали відомості з контрольних пропускників, аби з'ясувати, кому з фронтових гауптманів забаглося смакувати цілющі мінеральні води. СД цікавили виключно капітани-одинаки. А серед них фігурував і якийсь гауптман Лотар Краузе, на котрого одразу ж впала густа підозра, бо прізвища Краузе не виявилося у списку офіцерів зазначеної за ним частини. І вже другу добу на Лотара Краузе наввипередки полювали різні служби, ніби азартно грали в захоплюючу лотерею — кому випаде щасливий виграш на залізний хрест за затримання радянського розвідника. І несподівано цей легкий виграш ліг просто до рук обер-лейтенанта Мюллера! Та чи обер-лейтенанта? Чи не успадкує він від міфічного «гера Краузе» цілком реальне для нього — Мюллера — звання гауптмана? Далебі, вельми і вельми вірогідно, бо військове щастя саме лізе до рук і, безумовно, з переможним фіналом у коханні. Головне зараз — похизуватися перед спокусливою фрейлейн своєю істинно арійською мужністю й рішучістю. Навіть один-другий постріл у стелю або підлогу не завадить. Більше галасу — гучніша слава…
Мюллер, не зводячи з «гера Краузе» некліпно прицільного ока заповзятого мисливця, витяг пістолет.
Тієї ж миті в тісних стінах невисокої кімнати сухо ляснув постріл.
Обер-лейтенант на якусь секунду задерев'янів, в його очах спершу майнув подив — лише подив і більше нічого, а коли їх затуманив біль, він незграбно повернувся до Крістіни Бергер і клекотливо пробелькотів:
— Швайнкерль!.. Ду ферфлюхтер…[38]
