Цього вечора, 31 серпня, Варвара Іванівна не завішувала цупкою рядниною вікна, щоб запалити благенького миготливого каганця. Вона вдивлялася в прохололі сутінки, що з кожною хвилиною все густішали, всім своїм єством відчуваючи тремтіння підлоги з гладенько струганих, міцно припасованих і чисто вимитих дощок. Думки її, сумні й затамовані, немовби розчинилися в темному мороці. Вони чаїлися як німий виклик безжальній партитурі моторного ревища, як розпачливе заперечення очевидній реальності, що їй безсило і вперто пручалася свідомість. Гаряче людське серце не могло сприймати лихо розважливо і холоднокровно. Воно плекало надію, якою живилося вже багато вечорів, що заступалися безсонними, виснажливими ночами. Надія вкладалася у два слова — сьогодні станеться. Та чи сьогодні? Надходили ранки, ночі вияснювалися вмитими росою світанками і в буянні фарб полишали їй прикре до гіркоти розчарування, знову й надалі — непевне чекання. Та нерухомість і спокій — чи не найтяжчі компоненти мистецтва чекання, що від хвилин по шістдесят рахованих серцем секунд видовжується у дні, ночі, тижні.
Було фізичне відчуття, що уся ця чужоземна навала вже трапилася колись і тепер повернулася з далекого учора в сьогодення, тільки повернулася минувшина у ще більш потворній і нелюдській подобі. Німці і білогвардійці… Пам'ять невблаганно повертала мало не на чверть віку в минуле — в серпень 1918 року. Німці і білогвардійці…
Сива жінка, зовсім сива, хоч їй ще сповна не минуло й півстоліття. Її зажурено похилена голова біліла в хатніх сутінках, немов укрита чистою хустиною. І в цьому вечірньому присмерку спливав серпень, як тільки може сплисти в безжальній людській пам'яті, що зберігає пойняті почуттями події та вчинки в їх русі і конкретному часі, з живими обличчями — знайомими і незнайомими, з настроями і прагненнями, а не як документ. — одним-двома холодними рядками на зжовклому папері. І в цій пам'яті спливав серпень 1918 року, що проминув у шалених зблисках білогвардійських шаблюк і широких, як ножі м'ясорігів, мечах тевтонських вояків. Німці і білогвардійці… Тоді теж спиралися на чужоземні багнети отаман-перевертень Краснов і кат під вовчим знаменом Шкуро. І тепер вози знову піднялися на фашистських плечах до катівських шибениць з намиленими зашморгами, ревно висповідуючи своє катівське ремесло.
А що ж було тоді, двадцять чотири роки тому?
На суді, що відбувся в січні 1947 року і на якому серед, інших могла б, якби дожила, свідчити і Варвара Іванівна, на суді, який до вищої міри покарання — страти через повішення — прирік професійних зрадників-запроданців отамана Краснова, генерал-лейтенанта білої армії Шкуро, безжального проводиря «дикої дивізії» князя Султана-Гірея Клича, а також карного злочинця, есесівського найманця Доманова, на цьому суді дав відверті «концентровані» свідчення сам отаман «Вовча голова» Шкуро, ненависними очима глипаючи на суддів з-над огорожі лави підсудних:
— У травні 1918 року я почав організацію своїх контрреволюційних загонів у Бекешівських лісах… Спираючись на куркульську частину козацтва та офіцерство, створював лісові загони, ліквідовував у станицях Радянську владу, підняв повстання на Кубані в районі станиць Баталпашинської, Суворовської, Боргустанської… Знаючи, що поблизу Ставрополя діє Добровольча армія Денікіна, я вирішив вивести свій загін на з'єднання з ним. Посуваючись до Ставрополя, козаки моїх частин ліквідовували в захоплених станицях і містах органи Радянської влади, грабували населення, вішали і розстрілювали командирів та комісарів Червоної Армії та встановлювали диктатуру білих.
Варвара Іванівна могла б додати до цих узагальнених визнань кілька промовистих епізодів. Приміром, як в селі Когульти горлорізи «Вовчої голови» схопили комісара Ставропольської губернії товариша Петрова, якого після нелюдських катувань і садистських знущань повісили. По тому його, забитого, із зашморгом на зламаній шиї, кинули на гарбу і погнали її до ще радянського Ставрополя. А слідом за гарбою без візника полетіла й катівська телеграма за підписом самого Шкуро, мовляв, отак він поздирає шкури з усіх «совєтчиків» і знищить усіх «комітетників».
Неодмінно нагадала б про це Варвара Іванівна, оскільки «білий герой» Шкуро на суді враз втратив свою, правду кажучи, пречудову пам'ять і сутужно бідкався:
— Я не можу пригадати всіх фактів катувань і звірств, що вчиняли мої підлеглі козаки, але просування моїх частин супроводжувалося масовими грабуваннями, вбивствами комуністів і радянських працівників. Такі дії заохочувалися генералами та офіцерами Добровольчої армії, які особистим прикладом активізовували козаків на ці звірства й грабунки.
Ось тоді, в захопленому Кисловодську, отаман Шкуро й випустив свої блюзнірські, знущальні «шкуринки» — так звані «гроші», воістину не варті й етикеток з-під лимонаду, на котрих друкувалися зі зворотного, липкого від клею боку. Козаки з реготом совали жменями ці Шкурині «гроші» за курей та качок, сало та вояцьке спорядження. Харч, майно, коштовні кинджали та шаблі в старовинній оздобі, що зберігалися, мов дідівський скарб, з поколінь, вони гребли з кожної «підозрілої» оселі або саклі, встеляючи підлогу, мов торішнім листям, жовтими «шкуринками». А якщо хтось пручався, смачно плювали на клейкі лимонадні гроші і ліпили етикетку господареві на лоба. Знай наших!
Випускаючи «шкуринки», вовчий отаман гріб чисте золото. У Кисловодську отаборилася безліч поміщиків і багатіїв, що повтікали на «білий південь» з Радянської Росії. Вулицями котили на смердючих автомобілях особи царського дому, влаштовували бучні прийоми з шампанським, фамільним сріблом і золотом князі, складали в мандрівні валізи награбований капітал нафтопромисловці Нобель, Манташев, Рябушинський. Всі вони марили «цивілізованою Європою, де хами знають своє місце — під поліційною дубинкою…» І Шкуро відігравав для всіх них роль якогось дивовижного мандрівного посередника. Всіх забезпечив візами разом з їхніми валізами. Гуляйте, ясновельможні панове, де вам тільки заманеться, — у Стамбулі, Парижі, Лондоні, Берліні! Кладіть лишень, як то кажуть, валюту на бочку… За всі оці геройські одіяння голова англійської місії при штабі Денікіна генерал Хольман начепив на волячу шию шкуродера орден Бані — найвищу королівську нагороду британських колонізаторів.
Тоді, у серпні вісімнадцятого, загинув чоловік Варвари Іванівни, загинув разом з усією його підпільною групою — «п'ятіркою». Арешт стався несподіваний, миттєвий, суд — короткий. Вночі підпільники були заарештовані, вранці — страчені. Такий поспіх наводив на думку, що підпільники дізналися про щось важливе, а їхні кати побоювались, що цю таємну вістину вони «тюремним телеграфом» передадуть на волю. От і онімили в'язнів кулями. І спливло чорне слово «зрада», що сіяло недовіру, ухильність, розбрат. Сліди губилися, мов на хитких купинах трясовини. Варвара Іванівна, тоді Варя, схудла й змарніла молода удова з трирічним сином-сиротою на руках, не те щоб знала, але всім серцем, всім єством своїм відчувала, хто зрадник. Серце змагало розум, бо вона запідозрила не когось, а одного з бійців робітничих збройних дружин, які були створені тоді, коли Шкуро ще поневірявся у Персії в експедиційному корпусі генерала Баратова і ще не встиг вкрасти з військової казни 200 тисяч «миколаївок» та 50 тисяч карбованців золотом на «білий рух». Однак що таке бездоказова підозра згорьованої жінки? Серце промовляє? Але почуття, не вивірені фактом, до справи не підшиєш…
Тільки запальний і гарячий, на що йому неоднораз зауважував підпільний комітет, чубатий хлопець Василь Іринін повірив Варі на слово.
— Хто він, цей гад? — вихопилося у нього, і на обличчі гнівно заходили жовна. — Хто губить наших дорогих товаришів?
— Харченко, — ледь чутно прошепотіла Варя.
— Харченко?! — перепитав Василь. — Не може бути! — Та заглянув у сухі, уперті очі Варі і рішуче звівся на ноги, ставний, дужий, грізний, з чорним шовковим чубом з-під смушкової кубанки, красень хлопець.
Він пригадав тепер повідомлення своєї людини, яка перебувала в банді білих за його дорученням. Людина ця повідомила, що чула, як один із офіцерів білогвардійської контррозвідки, якийсь поручик Боровський, розмовляючи з кимось перед від'їздом до Ростова, назвав прізвище Харченка, а потім сказав: «Якщо виникне потреба, ідіть самі. Пароль: «У домі хтось хворий?» Відповідь: «Уже видужали».
