Литмир - Электронная Библиотека

— Знаю, — відказала вона. — Але кінця не дістатися, якщо не пройти всієї дороги. І краще тобі не запізнюватись.

Я попрямувала до Поселення Переможців. З неба почав зриватися дрібний сніжок. Від міської площі до селища заледве півмилі пішки, але це мов абсолютно інший світ.

Це окрема територія, побудована серед чудових садів — сама зелень і квіти. Тут розташовано дванадцять будинків, кожен із яких міг би вмістити з десяток хаток, де я виросла. Дев’ять будинків досі порожні. Три заселені належать Геймітчу, Піті й мені.

Будинки, в яких живемо я з родиною і Піта, випромінюють жар життя. Вікна світяться, з димаря клубочиться дим, на честь Свята врожаю вхідні двері прикрашають віночки яскраво розфарбованого колосся. А от від будинку Геймітча, попри всі старання управителя, віє запустінням і занедбаністю. Біля Геймітчевих дверей я обхопила себе руками, знаючи, що чекає на мене всередині, штовхнула їх ногою і ввійшла.

Одразу ж ніс бридливо зморщився. Геймітч відмовляється впустити в будинок бодай когось, щоб поприбиратися, а сам мало що робить. Роками запахи спиртного та блювотиння, вареної капусти та підгорілого м’яса, невипраної білизни та мишачих екскрементів перемішувались і нарешті утворили такий сморід, що від нього мені сльози на очі навертаються. Я продиралася крізь купи пожмаканих обгорток, битого скла й кісток, знаючи, де шукати Геймітча. Так і є: він сидить за кухонним столом, розкинувши руки, голова в калюжі горілки, і хропить.

Я штовхнула його в плече.

— Вставайте! — голосно промовила я, тому що знала: іншого шляху добудитися Геймітча немає. На хвилину його хропіння урвалося, ніби в німому запитанні, а тоді знову поновилось. Я штовхнула його дужче.

— Геймітчу, прокидайтеся! Сьогодні починається Тур!

Я відчинила вікно і глибоко вдихнула свіже повітря знадвору. Переступивши сміття на підлозі, відкопала жерстяний чайник і налила в нього води з-під крана. Піч іще трохи тліла, і мені вдалося роздмухати з кількох вуглинок невеличке полум’я; я насипала в чайник розчинної кави — небагато, але достатньо, щоб напій вийшов міцним, і поставила чайник закипати.

Геймітч і досі був мертвий для світу. Оскільки нічого не спрацювало, я налила в таз крижаної води, вихлюпнула Геймітчу на голову і відскочила вбік. З його горла вихопився дикий тваринний рик. Геймітч підскочив, віджбурнув стілець футів на десять і вихопив ножа. Я й забула, що мій колишній ментор завжди спить із ножем у руках. Слід було спершу витягнути ніж із пальців Геймітча, але голова моя була забита іншим. Кілька секунд, доки не спам’ятався, він брудно лаявся й розмахував ножем. Потім витер обличчя рукавом сорочки і розвернувся до підвіконня, на якому сиділа я — на той раз, якщо доведеться швидко тікати.

— Що це ти робиш? — пробурмотів він.

— Ви попросили мене збудити вас за годину до того, як приїдуть телевізійники, — відповіла я.

— Що? — вирячився він.

— Ви так сказали, — наполягала я.

Схоже, він нарешті згадав.

— А чого я весь мокрий?

— Я не могла вас добудитися, — сказала я. — Слухайте, якщо вам потрібна нянька, покличте краще Піту.

— Навіщо мене кликати?

На сам звук Пітиного голосу в мене всередині аж похололо — від провини, журби та страху. І суму. Крім усього іншого, я сумую за ним. Але в мені бореться забагато почуттів, щоб туга взяла гору.

Піта попрямував до столу; в сонячних променях на його русявому волоссі блискотів сніг. Піта здавався дужим і здоровим, зовсім не схожим на того зголоднілого, хворого хлопця, яким був на арені; кульгавість майже не впадала в око. Він поклав на стіл буханець свіжоспеченого хліба і простягнув руку до Геймітча.

— Я, може, і просив збудити мене, але не так, щоб я підхопив пневмонію, — буркнув Геймітч і віддав Піті ножа. Зняв брудну сорочку — під нею виявилася така сама брудна майка — і витерся її сухою частиною.

Піта посміхнувся, змочив ніж у горілці, потім витер лезо краєчком футболки і почав скибочками краяти хліб. Піта підгодовує нас свіжою випічкою. Я полюю. Він пече. Геймітч п’є. Кожен із нас знаходить спосіб бути при ділі, тримати думки про часи нашого суперництва на Іграх при собі. Піта простягнув окраєць Геймітчу, й аж тоді вперше поглянув на мене і спитав:

— Хочеш скибку?

— Ні, я пообідала на Горні, — мовила я у відповідь. — Але все одно дякую.

Мій голос звучав холодно — як чужий. Таким він зробився відтоді, як камери припинили знімати наш із Пітою щасливий поворот додому і ми вернулися до справжнього життя.

— Немає за що, — промовив Піта сухо.

Геймітч жбурнув сорочку на купу сміття.

— Бр-р-р. Перед шоу вам двом слід підігріти свої стосунки.

І він, звісно, мав рацію. Глядачі чекатимуть на закоханих Ромео і Джульетту, що перемогли в Голодних іграх. А не на парочку, яка насилу може поглянути одне одному в очі. Та я спромоглася вимовити тільки одне:

— Геймітчу, прийміть ванну.

А тоді вистрибнула у вікно і попрямувала через газон додому.

Сніг уже вщухав, і за мною тяглася стежка з відбитків. Біля вхідних дверей, перш ніж увійти, я зупинилась обтруситися. Мати прибирала день і ніч, щоб до приїзду телевізійників усе було ідеально, тож було б свинством затоптати блискучу підлогу. Не встигла я переступити поріг, як мама вже опинилась біля мене і притримала за руку, ніби зупиняючи.

— Не бійся, я зніму черевики просто тут, — промовила я, залишаючи взуття на килимку.

Мати дивно, якось хрипко розсміялась і взяла в мене з плеча торбину з покупками.

— Це ж лише сніг. Гарно погуляла?

— Погуляла?

Вона ж чудово знає, що я провела півночі в лісі... Й аж тут я угледіла чоловіка, який стояв позаду неї в кухонних дверях. Мені вистачило одного погляду на його бездоганний костюм та ідеальні риси обличчя, щоб зрозуміти, що він із Капітолія. Щось не так.

— Надворі мов ковзанка. Стає і справді слизько.

— Дехто приїхав перемовитися з тобою, — промовила мати. Її обличчя зблідло — я бачила, як вона силкується приховати жах.

— Я думала, всі будуть тут не раніше опівдня, — я вдала, що не усвідомлюю, в якому вона стані. — Цинна завітав раніше, щоб допомогти мені зібратися?

— Ні, Катніс, це... — почала була мати.

— Сюди, будь ласка, міс Евердін, — промовив чоловік. Він жестом припросив мене у бібліотеку. Дивно, коли тебе супроводжують у власному будинку, але я знала, що ліпше мені утриматись від коментарів.

Поки ми йшли, я через плече заспокійливо всміхнулась матері. «Либонь, додаткові вказівки щодо Туру». Мені надсилали чимало інформації про маршрут подорожі, а головне — якого протоколу слід дотримуватись у тому чи тому окрузі. Та коли ми підходили до дверей — дверей, яких я досі не бачила зачиненими, — в голові вихором закрутились думки. Хто там? Чого від мене хочуть? Чому мати така бліда?

— Заходьте, — промовив чоловік із Капітолія, який провів мене до дверей.

Я повернула поліровану мідну ручку і ступила в бібліотеку. В ніс ударили суперечливі аромати — троянд і крові. Невисокий на зріст сивочолий чоловік, який видався мені смутно знайомим, читав книжку. Він підніс пальця, ніби кажучи: «Хвилиночку». Потім розвернувся — і моє серце скажено закалатало.

Я дивилась у зміїні очі президента Снігоу.

РОЗДІЛ 2

 Мені здавалося, що президент Снігоу може стояти тільки на тлі мармурових колон, прикрашених велетенськими прапорами. Я була вражена, угледівши його в кімнаті посеред звичайних меблів. Ніби, знявши покришку з каструлі, виявила там отруйну гадюку замість тушкованого м’яса.

І що він тут робить? Я пригадала дні відкриття попередніх Турів переможців. Пам’ятаю трибутів-переможців, а також їхніх менторів і стилістів. Іноді з’являлись навіть деякі високопосадовці. Але президента Снігоу я не бачила жодного разу. Він відвідує лише врочистості в самому Капітолії. Крапка.

Якщо він подолав таку відстань від столиці, це могло означати лише одне. В мене великі неприємності. Якщо я втрапила в халепу, то і моя родина також. Я здригнулась — у голові майнула думка про те, як близько зараз мої мама й сестра до чоловіка, якому я осоружна. І завжди такою буду. Адже я перехитрувала його садистські Голодні ігри, пошила Капітолій у дурні, а отже, підірвала його авторитет.

3
{"b":"169916","o":1}