– Ти б ходив оце за мною, якби моє обличчя було рябе, ще й ніс кривий? Тільки не бреши «Краса душі, краса душі», – перекривила мене чи ще когось – Всі торочать про душу, а люблять тіло. Коли краса зів’яла або її попсували хвороби чи рани, всі одвертають од тієї людини вид, яка б добра душа в неї не була. Ось ти Хіба знаєш, яка в мене душа?
– Ясна.
– Ясний місяць перед дощем. Та ще твоя пика. А люди… Вони здебільшого нищ й підлі. Я надивилася… Стелються біля батька, згинаються в три погибелі… А я дивлюся в їхні очі, а там заздрість і ненависть.
– Всі такі?
– Не всі Але багато.
– Я знав інших людей Які служать науці, Богові Постують.
– І що мають?
– Вони й не хочуть нічого мати…
– Не хочуть? Отож, возвеличуються вже тим. То теж гординя. Бо не досягли нічого в мирському житті.
– Ти так підносиш мирське життя?
– Підношу… І люблю. Люблю оцю цар-бороду, оці мальви, оці дерева. Люблю убори коштовні. Люблю хороми… Скільки казала батькові, щоб збудував палац, а він не хоче. Боїться людської заздрості. Хоч чого йому боятися? Якби на мене, я збудувала б палац до хмар. Вони ще дужче заповажали б. Бо дужче боялися б.
Я аж злякався. Не вперше мені чути таке, чимало спудеїв мріяли, й часто безсоромно, про велич, про багатства та славу, бачили себе у мріях полковниками, гетьманами, королями… Я ж ніколи не залітав думкою високо, навіть малим хлопцем не грався у полководців та королів. А тут про щось подібне казала дівчина. Я відчув у цій дівчині силу, силу, якої не мав сам, і враз подумав, що все, що було допіру, примарилося мені, така дівчина ніколи не зрозуміє і не покохає мене. Злякався ще раз, бо зрозумів, що кохаю відчайдушно і прагну кохання.
– Ти, мабуть, думаєш про князя чи графа? – осмілився запитати.
– Та вже ж дурня не покохаю. – І подивилася на мене пильно-пильно. – А з рідкого тіста спекла б тверду паляницю.
І враз підвелася з трави, круто повернулася на закаблуках і кинула через плече:
– «Тепер же нам три радості: піч бичка привела, а бовдур – телушечку, припічок – ягнушечку, ступа яйце знесла, а макогін женився».
Я отетеріло дивився на неї, не знав, як тлумачити її придибенцію. Мовляв, наплів ти сім кіп вовни своїми піснями і своїми мудруваннями, а сам макогін макогоном.
За хвилину з відчиненого вікна будинку почулися деренчливі звуки – дівчата грали на попсованих фарганах.
Наступного дня Уляся попросила, щоб я прогуляв її в місті. Ступала впевнено, аж величаво, несла свою вроду усім напоказ, і майже всі оглядалися на неї, на її дорогі намиста, на її шитий золотом короткий жупанок, на парчеву плахту з ушитими перлами. Аби ніхто не пограбував, позаду йшов козак з пістолем за поясом, його послав за нами Полуботок. Уляся вже кілька разів прогулювалася по Чернігову з Оленкою та Яковом, але я повів її не на широкі майдани та не на Любецьку вулицю, а по своїх затишних куточках, де старі хрести та могили, де капличка з чудодійною іконою, де сплелися віттями три дубочки й сховали камінь, на якому написано: «Живіть, як я жив, і здобудете царство небесне», де з вузенького камінного шпиля видно всі бані чернігівських церков та монастирів. Уляся видряпувалася зі мною на крутосхили, опираючись на мою руку, спускалася в яруги (я тремтів і вихекував з грудей жароту, котра переповнила мене), ахкала й охкала, розглядалася з зачудуванням, згубивши всю свою владність і гордовитість. І верталася по Любецькій вулиці вже звичайна дівчина, й люди не оглядалися на неї, хоч мала на собі дорогі убори, але в таких, чи трохи дешевших, уборах виходять на вулиці й деякі багаті чернігівські міщанки. Нині ж було свято – Седмиця Троїцька, й ми зустріли кілька таких жінок та дівчат.
Вернулися пізно, у вікнах кам'яного будинку та в дерев'яних хоромах, у яких жив Андрій Полуботок з сім'єю, вже віталося, але великий скляний ліхтар у сінях чомусь не горів, там було троє дверей, і ми заблудилися з Улясею й весело сміялися, а потім раптово зіштовхнулися, і я несамохіть ухопив дівчину за стан, і вона принишкла, задихала швидко-швидко, і я відчув велике хвилювання, губи мені пошерхли, хотів пригорнути дівчину й не осмілився. Мені чомусь здалося, що вона не одіпхнула б мене, і потім довго на те шкодував.
Седмиця закінчувалася, й майже вся Полуботкова молода челядь збиралася на луки по яйця диких качок. Уляся також забажала йти з ними. У Глухові мати якщо й випускала її за ворота, то лише в кареті, в супроводі охоронних козаків, й Уляся, вирвавшись на волю, намагалася вхопити її якомога більше. Оленка йти не захотіла, Яків теж.
Я взяв дві корзини, й ми з Улясею рушили за ватагою парубків та дівчат. Йти довелося довго, аж за сосновий бір, там розкинулися широченні луки, а по них мілководні болота, порослі молодим очеретом та ситнягом. Там і гніздилася качва.
Дівчата стояли на сухому, біля верболозів, а хлопці, з палицями та корзинами в руках, стрибали з купини на купину. То той, то інший оступався або не витримувала купина, брьохав у воду й мерщій добирався до берега, де виливав з чобіт воду та перевзувався. Бродити ж по болоту босоніж не можна, попробиваєш ноги на скошеному по льоду очереті. А в повітрі шугали качки – крижні, чирята, шилохвістки, іноді зривалися гуси, й десь далі курликали журавлі. Птаства була гибіль, але яєць ми зібрали мало, тільки двоє чи троє парубків назбирали по півкорзини, весна миналася, більшість яєць були насиджені. Я зібрав зовсім мало яєць, та й то маленьких, чирячих.
Верталися назад через ліс, розбрелися, й трапилося так, що ми з Улясею відбилися від гурту й, аби не заблудитися, пішли далеким краєм лісу, понад озером. Понад берегом озера стояли старі верби, мили в воді довге віття, там схлюпувала риба. Десь у гущавині п'янко виспівувала сопілка, либонь, вигравав на ній пастух. В одному місці ріс дивовижний кущ, я ніколи не бачив подібних, не знав, як він називається: гілки схожі на гілки крушини, а листочки дрібні, як у акації, й цвів він дивовижним лілово-рожевим цвітом. Пишні суцвіття підносилися, неначе свічі – невимовна краса, ще й якась незвичайна. Я зупинився, й зупинилася Уляся, і ми довго споглядали це Боже чудо. Я подумав, що ми набрели на цей кущ не випадково, він трапився саме нам, цвів для нас, і в цьому вбачав віщий знак. Добрий знак. Цвіт – це життя, краса, він завжди на добро.
Ми зірвали лише по одному суцвіттю, й зробили це не змовляючись, ми пожаліли кущ, й зглянулися, і одна думка пройняла нас, і один вогонь побіг по наших жилах, це була мить надзвичайної близькості, яка єднала. Певен, що не тільки я відчув це, а й Уляся – її очі були широко відкриті, щоки пашіли, й була вона така гарна, аж мені стало страшно. Ну як це я отакий, нікчемний, можу сподіватися на кохання дівчини-красуні, тонкої розумом, щедрої серцем і палкої вдачею! А щось одразу заперечувало, підказувало: а чом би й ні? Ти ж не каліка, маєш хист до співу, знаєш трохи про світ…
І раптом сталося щось таке, що й кущ, і ліс, і весь світ крутонувся в мене перед очима й кудись поплив чи полетів. Уляся опекла мою щоку поцілунком. А далі зірвалася й побігла по присипаній торішнім листям стежці. Довгу мить стояв спантеличений, а тоді засміявся й побіг за нею. Наздогнав її вже на краю лісу, в молодому хвойнику. Уляся йшла швидко, не оглядаючись, я ледве встигав за нею. Не знав, на землі я чи на небі, серце мені стукотіло, цієї миті міг звершити неймовірне. Я ладен був обійняти увесь світ і роздати всім людям хоч по краплині щастя.
Одначе біля самого Полуботкового хутора Уляся зупинилася й, ледь-ледь зашарівшись, але дивлячись мені просто в очі своїми чорнющими очима, мовила:
– Пам'ятаєш, ми говорили про поцілунки. Ти сказав, що поцілунки є грішні і є безгрішні – на Великдень. То вважай, що сьогодні Великдень. Христові поцілунки.
І пішла. А я стояв розгублений і очманілий, мені хотілося сміятись і плакати.
Усі наступні дні жив у світі ясному, можна сказати – піднебесному, моє життя рішуче одмінилося, я мріяв про речі високі, прекрасні й навіть співом своїм сягав таких висот, яких не сягав ніколи. До того ж став охайніше вдягатися, комір вишитої сорочки зав'язував кольоровою стрічкою, шапку одягав так, що мій темно-русий, трішки кучерявий чуб виглядав з-під неї, і купив у волоха гарний жупанок, мовби на мене шитий, щоправда, побачивши мене в тому жупанкові, Уляся залилася реготом: «Що це ти, Іване, в ляхи записався?» Жупанок виявився ляським. Я знітився, але Улясин сміх не образив мене.
