- Не погоджуйся, мамо, не погоджуйся! - раптом заговорив Адамчик. - Я боюся копії мого тата.

- Заспокойся, синку, - мати погладила його по голові. - Ми люди, тож людьми й залишимося. Та й повторити вдруге нашого батька неможливо. А його біологічна копія нам не потрібна. Копія не може любити...

- Ах, ось що тебе хвилює, - весело озвалася Золотокоса. - Заспокойся. Ми наділимо його любов’ю. Крім того, наділимо ще й вічним щастям і відчуттям вічного блаженства. Блаженства, якого ніколи не знали і не знають оригінали. Дивні ви істоти, люди, - зітхнула Золотокоса. - І дивні, і незбагненні. Адже ви недосконалі, в особистому житті зазнаєте і горя, і нещастя. Лютий біль утрати близької людини терзає вас, то чого ж ви відмовляєтесь од вічного щастя й блаженства? Адже маючи все це, так легко жити. Ми в цьому переконалися давно. Ми - суспільство Вічного Щастя. Нас стільки, що навіть числа немає, щоб передати тобі, скільки нас. І ми оволоділи матерією вічного щастя. Ми так і називаємо себе: суспільство Вічно Щасливих.

- Я не розумію тебе, а ти мене, - зітхнула Єва. - І, напевне, не зрозуміємо одна одну ніколи.

Почувся різкий тріск, від оранжевої “медузи” мигнула зеленкувата змійка-стрілка і простяглася до Золотокосої, але та виставила наперед руку, і змійка, ткнувшись їй у долоню, повернула назад.

- У нас закінчується час, - сказала Золотокоса. - Що ж, не хочеш копії свого чоловіка, живи сама. Із своїм горем. А втім, якщо хочеш, ми легко зможемо позбавити тебе відчуття горя. І взагалі негативних почуттів та емоцій. В одній з півкуль твого мозку ми зафіксували ті нейрони, з яких ідуть негативні імпульси, що приносять тобі відчуття горя, біди, нещастя. Досить нам змінити частоту коливань імпульсів, і відчуття того, що ти називаєш нещастям, у тебе миттю зникне. І з’явиться зовсім інше відчуття.

- Ні, ні! - злякано відсахнулась Єва. - Це буде ще гірше. Моє горе - це моє горе. І я не віддам його нікому. Коли ви заберете в мене горе, змінивши частоту коливань, я стану бездушною і безтурботною істотою. Бо людина через страждання оновлюється і мужніє, відчує себе людиною. До того ж разом з горем зникне і пам’ять про Адама... Ще в сивій давності один поет-вигнанець сказав: “Мушу жити, щоб смак біди відчувати щогодинно”.

- Все, час вичерпується, канал зв’язку закривається, - сквапно попередила Золотокоса. - Ми поспішаємо до свого суспільства, до Великого Кільця Змії. А Кільце Змії назавжди йде з нашої Галактики, бо ми все тут вивчили й спізнали... А я тобі заздрю! - раптом зізналася Золотокоса. - Я ніколи не знала і вже й не знатиму, що ж воно таке - справжнє щастя. Золотокоса йшла до своєї “медузи”, чомусь злегка опустивши голову. Потім піднімалась по світлих згустках-східцях, що спалахували і гасли у неї під ногами. На останній світлій плямі зупинилась і повернулась до Єви.

- Прощай, жінко із щастям своїм і горем своїм! Терпи свою біду справжню, коли не хочеш Штучного Щастя.

І зникла.

Дві половинки “медузи” зійшлися позад неї, “медуза” спалахнула і, зменшуючись, завертілась навколо своєї осі. І коли вона стала завбільшки з кулю, звідкілясь виринула швидка оранжева змійка-стрілка, підхопила кулю і стрімко шугнула вгору, до хмарки, що висіла над зубчатими хребтами.

Мить - і її не стало.

А з нею і хмарки...

- Мамо, мамо, - смикав її Адамчик за шкіряну сукню. - Ти з ким розмовляла? З собою чи зі мною?

Та мати його не чула.

- Кільце Змії... Копії приречені на універсальне щастя... - бурмотіла Єва сама до себе і терла чоло. - Нічого не збагну.

- Мамо, мамо, - зрештою, донісся до неї голос сина. - Все говориш і говориш, а тут нікого немає.

Мати схитнула головою і звелася з каменя.

- Здається, я задрімала, сидячи в холодку під скелею. От і приснився дивний сон.

- А мені теж сон снився, - сказав син, зазираючи матері в очі. - Прилітає до нас гарна змійка і приносить жовту кульку. А з тої кульки вийшла людина, на тебе схожа, тільки волосся у неї золоте.

Єва була вражена.

- Тоді це не сон. То справді було. Плазма-цивілізація, що випереджає нас на мільярд років. Розум-матерія. Розум-енергія. Копії, що гуртуються у Кільці Змії...

Вона туго підперезалася широким шкіряним поясом з довгим бронзовим ножем, через плече повісила сумку із стрілами та луком, закинула на плече тушку гірського козла, взяла спис, уважно оглянула себе, чи все гаразд, і сказала:

- Ходімо, сину, додому. Щастя Кільця Змії - то не для нас, бо ми люди. Люди Сонця, тож мусимо цим пишатися і залишатися людьми.

Сива жінка з молодим гарним обличчям, із печально-сумними освітлими очима йшла з сином безлюдною планетою.

- Мамо, мамо, - підстрибом біг за нею син. - А якщо ми люди, то чому до нас не летять люди?

- Скоро, синку, прилетять. Уже не так і багато залишилося чекати, всього якихось чотири роки. Треба лише набратися терпіння і чекати, всього чотири роки. Треба лише набратися терпіння і чекати.

- А коли земляни прилетять, то як ми їх побачимо?

- Вийдемо одного разу з печери, а в небі Леонії літає великий сріблястий птах. Пролетить над морем, над нами і зникне за Північними горами. Через п’ятнадцять хвилин знову з’явиться над морем і над нами. Від корабля до нас прилетить експедиційна ракета. Вийдуть з неї астронавти, ми побіжимо до них і скажемо їм: “Здрастуйте, люди! Як довго-довго ми вас чекали!”

- І ми полетимо з ними на Землю, еге?

- Полетимо, - мовила мати і спохопилась. - А знаєш що, сину, чому ми повинні летіти на Землю? Я думаю, що на Землю ми з тобою вже не повернемось ніколи.

Адамчик ладен був розревітися.

- Чому ми не будемо повертатися?

- Як тобі пояснити, коли це треба передумати і вистраждати...

- То ми будемо тут самі жити?

- Ні. Житимемо з тими людьми, які прилетять сюди досліджувати й освоювати планету Леонія. Тут вони збудують станції, поставлять радіомаяки зв’язку... На станції житимуть члени експедиції, і ми будемо з ними жити й працювати. І вивчатимемо планету. А до нас з часом прилітатимуть все нові й нові кораблі з переселенцями - виростуть тут міста... От я і думаю: чого нам повертатися на Землю, коли вже Леонія стала нашою планетою. Це планета твого народження, планета моєї любові і щастя, планета батькової вічності. То як ми її зможемо полишити, коли ми вже не земляни, а леонійці? Тут розпочнеться рід Адама. І розпочнеш його колись ти, мій сину.

Єва поспішала, бо здавалось, що вдома її неодмінно хтось чекає, і вона ледь не бігла. Ноги самі несли до печери, а душа солодко-тривожно завмирала: а раптом, а раптом?..

Та ось вони, нарешті, вийшли з розпадку, і Єва ще здалеку побачила високий барвистий тотем, над яким розпростала крила Птиця Грому. Звідки б вони не поверталися до печери, тотем завжди першим вітав їх. І кожного разу при зустрічі з ним Єва згадувала Адама. Адже він його змайстрував і поставив на згадку про себе.

Ада-аме! Де ти, чоловіченьку мій?..

Уже з рік, як Єва живе з сином без батька і чоловіка на Леонії, а все одно здається, мариться і ввижається, що він десь поруч, що ось-ось вийде їм навстріч і запитає:

“Ну, що чувати?”

І Єва почне йому розповідати, як жила з сином рік без нього, як ходила на полювання, як навчилася володіти луком. “Подивись-но, Адаме, якого козла вполювала. З неприступної скелі зняла. Першою стрілою...”

- Мамо, а татко бачить тотем? - запитує син, зазираючи матері в очі.

- Бачить, синку, бачить.

- А нас він бачить?

- Бачить, синку, неодмінно бачить. Він частинкою планети став, тож усе бачить. І радіє, що ми живі-здорові.

Єва скинула з пліч тушку козла і підійшла до барвистого стовпа.