— Коли твоя ласка, буду я найменшу твою дочку сватати.

— Добре, — каже змій, — тільки я дочки не віддам, поки не зробиш того, що я накажу. Як зробиш, віддам дочку, а не зробиш — тут і тобі, й усьому твоєму поїзду кінець прийде.

Погодився князь.

— У мене на току є триста скирт усякого хліба, — каже змій. — Щоб він до світу був увесь перемолочений і щоб так було: солома до соломи, полова до полови, зерно до зерна.

От іде князь до своїх людей і плаче. Іван Голик побачив, що він плаче, та й питає:

— Чого Ти, князю, плачеш?

— Та як же мені не плакати, коли мені змій отаке загадав! — і розповідає про все.

— Не плач, — каже Іван Голик, — лягай, князю, спати, до світу все буде зроблено.

Пішов князь спати, а Іван як вийде надвір, як свисне щосили! Враз з усіх боків до нього миші позбігалися — де тільки їх стільки понабиралось! Позбігалися й кажуть:

— Нащо ти нас, Іване Голику, кликав?

— На допомогу покликав! Загадав змій, щоб усі скирти, що в нього на току, до світу перемолотити і щоб солома до соломи, полова до полови, зерно до зерна було.

Як запищать оті миші, як шатнулися на тік! Як узялися до роботи — ще й на світ не поблагословилося, а вони вже й скінчили. Покликали Івана Голика, щоб він подивився. Той прийшов — скирти соломи окремо стоять, полова окремо лежить, а зерно теж окремо. Подивився він, подивився — ніде в колосках нема ні зернинки.

— Ну, тепер ми тобі, Іване Голику, відслужили! — кажуть миші. — Прощай!

І розбіглися всі. А Іван Голик став на току, дожидається князя. Хутко й князь прийшов, глянув — очам не вірить: все зроблено так, як змій наказав. Подякував він Іванові й пішов змія кликати. Прийшли удвох із змієм, дивується змій, дочок кличе. Наказує дочкам пошукати в соломі зерна та чи не відірваний де колосок. Нема ніде ні зернинки!

— Що ж, — каже змій, — ходім, будемо пити й гуляти, а ввечері знову роботу загадаю.

От догуляли до вечора. Тут змій і каже:

— Сьогодні вранці найменша дочка моя в морі купалася та й впустила перстень у воду. Хоч як шукала — не знайшла. Як завтра до обіду принесеш перстень, так будеш живий, а не принесеш — усім вам кінець!

Іде князь до своїх і плаче. Іван Голик побачив його й питає:

— А чого ти, князю, плачеш?

Князь і розповідає — отака, мовляв, напасть.

— Бреше змій, — Іван каже, — то він сам у дочки перстень взяв та у воду й вкинув. Лягай спати. Завтра зранку до моря піду, чи не дістану.

Назавтра вранці приходить Іван Голик до моря та як гукне богатирським голосом, як свисне молодецьким посвистом! Море забушувало, й випливають з моря ті дві щуки, що він їх порятував. Випливають і кажуть:

— Нащо ти нас, Іване Голику, кличеш?

— На допомогу кличу, — каже Іван, — змій учора понад морем літав і доччин перстень у воду вкинув. Відшукайте мені його!

Щуки миттю пірнули у воду й попливли.

Плавали, плавали, шукали, шукали — ніде нема! Попливли вони до своєї матері, розповідають — таке, мовляв, горе… Мати й каже їм:

— Перстень той у мене. Шкода віддавати, та задля Івана Голика віддам: адже ж він вас, дітей моїх, порятував!

І віддала їм перстень. Вони припливли до Івана й кажуть:

— Отже, тобі й наша відслуга!

Подякував Іван Голик двом щукам і побіг

до князя. А той сидить, плаче, бо змій вже двічі по нього присилав, а персня нема. Як побачив Івана Голика, так і підскочив:

— А що, перстень є?!

— Є, — каже Іван.

Коли це змій сам іде, сердитий такий.

— Що ж, досі персня нема?

— От він! Та я тобі не віддам, а віддам тому, в кого ти взяв.

Посміхнувся змій і каже:

— Гаразд! Ходім обідати, там і віддаси.

Пішли до будинку, а там уже гості сидять — аж одинадцять зміїв. Тут і дочки дожидаються. Князь до найменшої підійшов, вийняв перстень:

— Твій перстень?

А вона зашарілася й каже:

— Мій.

— Як твій, так візьми, та наперед не губи.

І пішли всі обідати. За обідом, при гостях,

змій князеві й каже:

— Є в мене лук у сто пуд. Ото по обіді як вистрелиш з того лука при всіх оцих гостях, так віддам дочку, а не вистрелиш — усім вам кінець!

По обіді пішли всі відпочити, а князь мерщій до Івана Голика та про все й розповідає: тепер уже пропадати нам усім!

— Дурниця, — каже Іван Голик, — як принесуть отой лук, так ти оглянь його та скажи: «Я цим луком не хочу осоромитися, в мене всякий слуга з нього вистрелить», та звели мене покликати. Я вистрілю так, що вже більш ніхто стріляти з нього не зможе.

От вийшов змій з дочками та з гістьми на подвір'я, а за ними несуть слуги лук у сто пуд. Князь навкруг лука обійшов і каже:

— Я цим луком не хочу й соромитись, а покличу котрогось із своїх слуг, кожний з нього вистрілить.

— Ану, ну, нехай спробують! — кажуть змій та його гості.

Князь гукнув:

— Кличте сюди Івана Голика!

Прийшов Іван Голик, лук підняв, оглянув, стрілу заклав, та як вистрілить! — так шматок у двадцять пуд і відломився від лука.

Князь тоді й каже:

— От бачите? Якби оце я вистрілив, так перед всіма й осоромився б!

Іван Голик застромив шматок лука за халяву і пішов до своїх, а князь із зміївнами в будинок. Змії ж зосталися надворі і стали радитись, що б йому ще загадати зробити. Потім покликав змій найменшу дочку, про щось поговорив з нею і відіслав її кудись. А тоді зайшов до будинку й каже князеві:

— Сьогодні вже нерано, нехай вже завтра. Є в мене кінь за дванадцятьма дверима, то як попоїздиш на ньому, так віддам дочку.

Погуляли до вечора, порозходилися спати. Князь прийшов до Івана Голика та про все йому розказав.

Вислухав Іван і каже:

— А ти думаєш, нащо я взяв отой шматок лука? Я ж знав, що таке буде. Отож як підведуть тобі коня, то ти подивись на нього та й скажи: «Не хочу я на цьому коні їздити, щоб не соромитись, а нехай поїде мій слуга!» А то не кінь буде, а його найменша дочка. Ти на неї й не сядеш, а я її добре провчу.

Вранці приходить князь на подвір'я, вітається з усіма, дивиться — одинадцятеро дочок, а дванадцятої нема. Змій каже:

— Ну, князю, зараз виведуть коня, побачимо, як ти на ньому попоїздиш.

Аж тут ведуть коня двоє зміїв, насилу втримують — так і рветься з рук. Князь обійшов кругом, подивився й каже:

— Ви намірялись коня привести, а привели кобилицю! Я на ній їздити не хочу, щоб не осоромитися, я покличу слугу, нехай поїде.

Змій каже:

— Добре, хай поїде.

Князь покликав Івана Голика й наказує:

— Сідай на цю кобилицю та й прогуляйся.

Іван Голик як сів, змії кобилицю й пустили. Як понесла ж вона його — аж під хмару! А звідти спустилася й вдарилася об землю — аж земля застогнала!.. А Іван Голик тоді витяг з-за халяви двадцятипудовий шматок лука та й ну її лупцювати! Вона понесла його туди й сюди, а він усе б'є її проміж вуха!.. От носила вона його, носила, та бачить, що нічого не вдіє, давай проситися:

— Іване Голику, не бий мене! Накажи все, що схочеш, все для тебе зроблю!

— Мені, — каже він, — нічого від тебе не треба, а тільки, як повернемось назад, щоб ти коло князя впала й ноги простягла.

Зітхнула вона й каже:

— Нічого робити, зроблю, як ти кажеш.

І понесла його понад лісом, понад містом, на подвір'я спустилася, коло князя впала й ноги простягла. Князь і каже:

— А ви ще хотіли, щоб я на ній їздив.

Змієві нема чого казати. Повів князя до столу обідати. От і найменша дочка виходить. Князь дивиться на неї — вона й так гарна була, а тепер ще кращою стала.

Змій каже:

— Ну, князю, остання тобі загадка: оце після обіду виведу я своїх дочок у двір. Як впізнаєш, де найменша, то тоді й весілля будемо гуляти.

По обіді пішов змій дочок своїх обряджати, а князь — до Івана Голика на пораду.

Іван Голик як свисне — прилетів комар. Дізнався про всю пригоду, та й каже:

— Як виведе змій своїх дочок у двір, то нехай князь дивиться — я над головою найменшої літатиму. Нехай обійде раз, другий — я все літатиму, а втретє як обходитиме, то я сяду в неї на носі, вона й не витримає, махне правою рукою.