— Йдіть сюда, придурки, що посідали, на'?
— Чуєш, Фріц, може, не треба? — пробував зупинити неминуче Йог, наморщивши лоба, ніби срака шарпея.
— Тримай за ноги^ а ти за дупу бери! — Фріц крехтів, як стара бетономішалка.
Вони втрьох витягли Лєшого з багажника і заволокли його в кабіну старого іржавого ЗІЛа, який років двадцять стояв під радіаційними дощами, і фон від нього був такий, як за кращих часів Хіросіми.
— Тут він по ідеї за пару днів крякне, — задоволено сказав Фріц і пшикнув йому прямо в лице ментовським балончиком. Йог і Кампазітор, знаючи, що той був у свідомості, аж наморщили носи, уявляючи, як би вони самі зійшли на гімно, випробувавши той кайф на собі. Фріц закурив, зачинив двері ЗІЛа і показав пальцем убік машини:
— Сідайте на', дамочки. Паєхалі рєзвіцца.
Машина здійняла ще одну хмару радіаційної пилюки, яка здатна була забрати життя мешканців усієї Молдавії і Хорватії разом взятих. Але троє пацанів залишилися жити, бо фріцівський «Москвич» їхав трохи скорше за ту хмару.
Аліса сиділа в кутку темної кімнати. Вона вже не відчувала запахів, які різали її свідомість протягом перших хвилин. Безнадійно і бездумно вона втупилася в якусь точку на підлозі, і єдине, про що вона в цю мить думала і що її дивувало, це — можливість чітко розрізняти предмети в цілковитій темряві. Страх перед тим, що її чекало в майбутньому, повністю відійшов на другий план. Вона сиділа і мріяла про те, чого бути не може. Так часом буває, що хочеться помріяти про ті речі, які до тебе не мають і не будуть мати жодного відношення. Наприклад, про свій реактивний літак, завод феросплавів, який дає сто лімонів прибутку на місяць, сітку власних готелів на Карибах чи, навпаки, — про секс із конем або із жирафою, стоячи на будівельній драбині, ну і різні подібні нісенітниці, про які думаєш лише тоді, коли про них думаєш. Аліса згадала всіх і все зі свого минулого, позаяк з думкою про свою смерть вона змирилася давно, а, кажуть, що перед смертю ти бачиш усі видатні події зі свого минулого життя, і вона з цікавістю передивилася купу слайдів і плівок, на яких були зафіксовані найяскравіші моменти, кожен з яких гідний екранізації. Боже милий, думала вона, як добре було вдома і як близько була біда. Ніколи не замислюєшся над тим, що на тебе чекає, завжди думаєш, що біди — тільки для чужих, а ти найфартовіша в районі людина. Сталося — пізно переживати. Раптом мозок підхопив цікаву, не обсмоктану до цього часу тему — чим вона буде займатися після смерті. Навіть словосполучення «ПІСЛЯ СМЕРТІ» не звучало вже так безвихідно і страшно, а щось на кшталт — «після уроків» або що я з'їм після сексу. Заняття були гідні уяви Аліси. Після смерті вона в першу чергу збиралася зробити ті речі, на які завжди бракувало часу за життя. Наприклад, сходити в сауну, в якій вона ніколи не була, але знайомі дівчата ходили туди часто і розказували, що до самої сауни діло доходило дуже рідко. Сходити в грьобане джакузі, до цього часу вона переконана, що джакузі було причиною переходу її хлопця з рук у руки. Зробити собі хімію!!! На який пенал мені хімія? І хімія тут же була викреслена з посмертного списку справ до виконання. А ще я хочу — уява почала бушувати — сходити нарешті у фітнес-центр і підкачати прес… хоча на фіга мені прес після смерті? Або навпаки — буду крута чувіха з пресом. Усі — без, а я з кубиками. Бляха, якась фігня в голову лізе. Ну що би я ще хотіла? Я би хотіла похавати те, на що ніколи не мала совісті віддати гроші: є така штука — з печінки гуски, котру тримають в ящику і кормлять виключно хімією, котра нарощує ту печінку до розмірів, на які спроможна розтягнутися шкіра бідолашної тварини. Цирозна гуска, карочє, а по-понтовому — ФУА ГРА. Придумають таку херь. Віа гра, фуа гра — один хрен хімія — силікон. Нічого природного. Фу, як в голову таке прийшло — схавати цирозну гуску, ще й після смерті. І так хреново буде, а тут ще фуа гру якусь до рота пхати.
І так бігли години. Дуже швидко. Як на такий спосіб коротання часу. Вона встала розім'яти ноги, підійшла до дверей і штовхнула їх рукою. Двері відхилилися! До чогось такого дівчина явно не була готова. За дверима простирався не менш смердючий коридор, в якому стояли банки зі столітнім варенням, яким можна було отруїти всіх засуджених на смерть на земній кулі, причому їхня смерть була б найсолодшою за всю історію планети. Ті відхилені двері не обіцяли нічого доброго. У щасливий збіг обставин не випадало сподіватися в даній ситуації. Аліса обережно, ніби боячись вимазатися пилюкою з тих дзбанів, пробралася до виходу. Другі двері так само були прочинені. Зліва від неї була кімната, в яку ледь-ледь пробивався скупий пучок світла через засрані мухами вікна. Не втримавшись від спокуси, яка з'їдає людину в будь-який момент її існування — чи то під час смертельної небезпеки, чи під час оргазму, якщо є якась діра — треба туди заглянути, — Аліса ступила всередину. Кімната являла собою квадратну коробку з нераціонально розставленими старими бомбетлями по периметру, їх було п'ять, з чого Аліса зробила висновок, що рівно стільки ж жило тут людей до Аварії. На стінах висіли фотки, як їх люблять вішати в селах — на одному аркуші під склом було наліплено до десяти різних епізодичних чорно-білих кавалків людської бідності і розпачу. Збіловані обличчя з чорними від роботи руками і з такими ж тяжкими посмішками, які аж ніяк не випромінювали радості. То були фотки людей, які вибиралися до міста пофоткатися три рази в житті — на паспорт, на весілля і на похорон. По спині дівчини пробіг мільйон мурашок в кирзових чоботах з підошвами, з яких стриміли цвяхи й боляче впивалися в шкіру. Це й повернуло її до свідомості. Вона підійшла до старого креденса і висунула шухляду, котра ніби примерзла. Купа різного мотлоху була всередині і всьому водночас можна було знайти цілком логічне застосування. Тут була гора бочонків з номерами з російського лото, які пам'ятали ще Леніна з броньовиком або й того гірше — хрестини Тутанхамона. Увесь той мотлох смердів так. ніби в шухляді крім нього здох слон із псоріазом і пролежав там з добрих сотню літ. Аліса перебирала чудернацькі непотрібні речі і дивом дивувалася: нащо вони були тим людям, які тут мешкали? Вона пригадала собі скрупульозний порядок у шафах і шухлядах своїх батьків, хоча в самої вдома здебільшого був бардак. Вона любила хаос в предметах і тому не могла так просто відмовитися від думки, що треба безпричинно покинути цю дивну кімнату. Раптом з вулиці прилетів, знайомий до колік у животі, відзвук машини. Він мобілізував сили і розум дівчини до такої міри, що вона могла б тактично виграти битву з німцями під Курськом. Тому, дивуючись сама собі, крадучись підійшла до вікна і, спостерігаючи кутовим зором за дорогою, що бігла від лісу аж до подвір'я, рилася в шухляді, ніби точно знала, що вона там має знайти. її пальці перебирали кожну дрібничку, і на екрані в мозку висвічувалася повна характеристика того чи того предмета, включно з датою, місцем і маркою заводу-виготовлювача. До руки попадалися ручки шарикові без стержнів, спиці в'язальні погнуті, клубок мохеру херового, наперсток, ключ на 17 з одного боку і на 13 — з другого. Пістолета тут не знайдеш, якби те село було в Карпатах — інша річ. Тут жили явно пацифісти.
Машина гуділа і перділа вже дуже близько. їй здавалося, що вона чує голос Фріца, який, перекрикуючи гул мотора, горланив пісню Сердючки. Вона відійшла задкуючи до стіни і, не спускаючи очей з закаканого вікна, шарила рукою в пошуках хоча б якої-небудь зброї. З величезною курявою пилюки ґрат в'їхав на подвір'я. З нього виліз Фріц і двоє очманілих попутників.
— Ей, сучара! Я йду! Не наклич на нас біду! — заскавулів Фріц, і цитата з Юрка Юрченка додала б йому за інших обставин хоч якогось інтелектуального присмаку. Але зараз то звучало, ніби пес випадково плямкнув губами і вимовив слово «МАМА».
Аліса стояла зразу за дверима, стискаючи в руках величезний серп, який намацала на стіні в сінях. Як глибоко б його закопав у землю Фріц, знаючи наперед про його останнє застосування.
