— Ти ж не маєш до кого дзвонити. Нащо тобі це? Чи ти справді ще не зрозуміла — де ти?
— Я боюся спитати. В мене таке враження, що коли я взнаю — я стану така, як ви всі тут.
— Ти вже така, — сказав консьєрж і підсунув їй телефон. — На, дзвони.
Аліса взяла в руки слухавку і кинулася набирати номер Mapro. На телефоні було тільки дві кнопки: «0» і «1».
— Тут не так всьо просто. Я попав сюди три роки тому. Від шоку в мене стався гормональний здвиг. Дивися, як я виглядав до приїзду сюди, — він витягнув з шухляди фотокартку, на якій був зображений красень з атлетичною фігурою, що стояв в обнімочку з дівчиною на фоні моря.
— Н-н-ну, кажи щось, бо здурію, — відчувши, як темніє в очах, заїкаючись попросила Аліса.
— Прокляте місце. Вони відгородилися від зовнішнього світу — воно є на шляху одного-єдиного поїзда, який проїжджає сюдою два рази на рік, коли переводять стрілки годинника, такий собі запасний шлях, забутий Богом. Заправляють у нашому місті-концтаборі троє потомків людей, які це все вигадали. їхні предки служили в органах за Совєцького Союзу і знають великі секрети спецмедикаментів, їх дію на людей. Спецмедикаменти випробовувалися як німцями, так і нашими в таборах під час війни.
Колір шкіри, який змінюється залежно від емоційного стану, — прояв після їх приймання. (В цю мить його лице засвітилося гнило-зеленим кольором десь ізсередини). Вони є в їжі, у воді, скрізь. Це було запроваджено для того, щоб людину було видно, як на долоні. Щоб не можна було приховати щось. Тут майже відсутня злочинність. Коли в кров виділяється особливий гормон, який нерозривно пов'язаний із бажанням скоїти злочин, — вона починає видавати в повітря специфічний запах, і його тут же ізолюють, якщо він на виду. Поліція тут всюди. Роботи в них майже нема. Але вони в дикому шоколаді і дбають про порядок більше, ніж про власну гігієну. Товари, паливо і все решта присилається звідтам, — він махнув кудись убік, що мало означати: з нормального світу, — хтось там знає про існування нашого «цирку» і більш того — підтримує його життєдіяльність. Круті пацики, які в шоколаді з нашими босами, часом приїжджають сюди поприколюватися. Як в зоопарк. Уся Зона обнесена колючим дротом і, крім того, знаходиться на території післяаварійної атомної станції, тобто потрапити сюди навіть випадково — практично неможливо. Всьо прихоплено у верхах — там, — він знову кивнув кудись убік, — так що нам тут, на жаль, спокійно. Але ти втягнешся. Ліки роблять своє. Тобі почне це подобатися. В людській натурі закладено відчувати приємність від приниження іншої. Вони це розвивають. Найголовніше — вони розробили машину старіння. Коли ти хочеш купити щось у мерії, там не проконають скакалки чи присідалки — вони пропонують тобі віддати пару своїх років життя взамін за щось. І найцікавіше — що ці роки переходять до того, хто сидить по протилежний бік машини. Це все пояснюється законами фізіології — на молекулярному рівні відбувається поетапна заміна старих тканин на нові. Я ж казав — тут світочі генної інженерії, які придумали прикол — платити не грошима, а принизливою послугою взамін. Тільки не подумай, що мені тебе шкода або щось такого. Я тобі розказав це все, щоб ти була в курсі — жарти тут не проходять. Границя охороняється спецназом з тамтого боку, який поняття не має, що охороняє. Ніхто навіть не пробував утікати. Медицина робить своє!
Аліса поволі почала згадувати всіх, кого знала й пам'ятала: мама, бідна мамочка, яка і думати не могла — куди пропала її донька і як її шукати, вона буде сидіти дивитися виключений телевізор і плакати тихенько у долоні; тато, який пішов од них, коли вона була ще маленька, але на кожен день народження — так, ніби вона не дорослішала — він дарував їй величезну плюшеву іграшку. Перед очима проплив її брат Костик, з яким вона до цього часу не могла знайти спільної мови, але якого любила до безтями за його ненормальні і романтичні нічні телефонні дзвінки з пропозицією поїхати в гори з самого ранку. Mapro, всі її ухажори, які перетовклися в її квартирі, Макс, сволоч Макс — він вчасно звалив, гад. Його «швабра» зі своїм джакузі, й багато-багато інших людей, які в уяві її виглядали більше, як довжелезна сороканіжка з головами різних людей, ніж як звичайні гуманоїди.
Я думаю, важко знайти на світі людину, яка б, потрапивши в подібні передряги, могла спокійно заснути. Аліса була настільки вимученою фізично, що її свідомість просто виключилася, як телевізор у мить, коли в домі пропадає світло. І ця ж її свідомість неохоче включилася, коли в двері її кімнати постукали. Інтуїція підказала, що стукали: вже довго. Поки звук нарешті переборов остатки сну, Аліса прокрутила в уяві весь учорашній день, і смак гіркоти відчувся в роті. Може, то і була перша признака дії певних хімічних речовин, котрі були тут усюди, вірячи розповіді її нічного гіда. Вона підвелася на ноги і — мало не впала. Дурнуватий крос навколо вокзалу дав себе знати. Молочна кислота розійшлася по непідготовлених до таких фізичних навантажень м'язах і спричиняла біль при найменшому русі найменшого суглоба. З гримасою, проти якої не встояв би навіть Джим Керрі, вона відчинила двері і нахабно поглянула на консьєржа, який стояв разом із жінкою років тридцяти й пошепки з нею обсмоктував якусь пікантну історію, відому тільки їм двом.
— Котра година? — спитала Аліса. — У ваші обов'язки входить не давати клієнтам виспатися?
— Дванайцята — і в тому вся справа. В цілому світі — це розрахунковий час у готелях. Прошу винести свої речі і розплатитися.
Жінка, яка стояла разом з ним, з цікавістю розглядувала Алісу, колір її обличчя був знову ж, як у свинки, про яку вже не раз згадувалося. Вона була вбрана в досить модні шмати, з чого можна було зробити висновок, що система доставки товарів була тут налагоджена як має бути.
— Речі можеш знести униз і залишити біля стійки. А сама підходь на робоче місце, в кінці коридору наліво, а далі по запаху, — миролюбно сказала вона і додала: — Я чергую тут удень, знайомитися ми не будем.
На швидку руку Аліса сполоснула обличчя, закинула в сумочку всі предмети, які були з неї напередодні витягнуті, захлопнула двері й пішла до туалетів, бо всі її речі поміщалися в двох долонях.
Там її вже чекав хлопець з дівочим задом і жінка з задом нічого собі. Вони вказали їй на відро, розказати об'єм робіт і, особливо смакуючи дітище своєї хворої фантазії, довели до її відома, що підлогу в туалеті потрібно вимити ВЛАСНИМ ВОЛОССЯМ. Алісу, здавалося, важко було чимось здивувати, але такий винахід привів її внутрішній стан майже до передінфарктного. їй навіть здалося, що власне лице посиніло і зараз трісне від противної фарби, яка бурлить під шкірою. Пам'ятаючи недобрий досвід сперечання з місцевими недоробками, вона стала навколішки, запхала голову у відро з водою і почала совати нею мокрою по брудній, з пару добрих днів не митій, підлозі загального туалету, в який досить частенько забігали люди просто з вулиці, у свою чергу також не здогадуючись, що — м загрожує взамін за користування унітазом. Аліса набирала повітря в легені, запихала голову у відро з водою, яка покривалася жирними, брудними плямами, і ялозила волоссям по підлозі, а консьєрж стояв із своєю знайомою й підливав у відро пінистий миючий засіб, який виїдав Алісі очі і заважав дихати. Все лице було вкрите чорною піною, 1 бульки зривалися з того місця, де по ідеї мав бути рот, лсііли вниз і тріскали, перетворюючись на сотні мікроскопічних бризок — подібно до того, як тріскало майбутнє ні в чому не повинної дівчини, котра попала в тарапати і, Можливо, ніколи із них не вибереться.
Очі пекли вогнем, вода позатікала у всі можливі і неможливі місця на тілі, коли тишу розрізав голос адміністратора:
— Досить бруд розтирати — можеш валити на фіг. Якщо маєш охоту ночувати сьогодні, дай знати зараз — місць може не бути. Мають люди приїхати.
Менш над усе Аліса хотіла продовжувати розмову з цими ненормальними, зіпсутими, як учорашній борщ, людьми. Вона підвелася з колін, не повертаючи голови пішла, стримуючи себе, щоб не розридатися у них на очах.
