Уздрів змій, що біда, і почав просити:

— Не вбивай мене, легіню! Лиши хоч одну голову. Я тобі подарую свою золоту хату.

А в Оферми добре, м’яке серце. І він відповів:

— Най буде й так. Ходімо до твоєї хати.

Змій повзе за парубком і на кожному кроці хоче його вкусити. Але Оферма не ховає за черес батіг.

Стали перед порогом золотої хати. Змій сказав:

— У моєму лівому вусі є ключ від дверей — засунь руку, візьми й відчини.

— Твоя ж хата і твій ключ — то сам і відчиняй.

Змій стріпнув головою — ключ упав на землю!

— Підніми ключ, легіню, — зманює змій далі.

Але Оферма теж не є дурний.

— Ти ж сам кинув — то сам підніми.

Коли змій нахилився, хлопець упік його батіжком — і фертик: змій більше не встав.

Оферма відімкнув двері, увійшов до хати і сів собі за стіл. Йому захотілося викурити люльку. Взяв золоту пушку-табакерку, але коли її відкрив, то звідси вискочив якийсь кудлатий псисько і спитав людським голосом:

— Чого хочеш, господарю?

— Спочатку люльку викурити, а потім коня, та не простого — золотого. Хочу об’їхати цю хату.

— Усе буде зроблено, господарю.

Не встиг Оферма затягтися димом, як під вікнами вже став золотий кінь. Хлопець вийшов до коня, схопив його за золоту гриву і сів собі в золоте сідло.

— Поїдемо над хмарами чи понад землею? — спитав його кінь.

— Понад землею.

Кінь пустився й летів цілий рік, доки Оферма обдивився свою золоту хату. Коли були знову на подвір’ї, кінь спитав:

— Їдеш і далі чи злізаєш?

— Та злізаю, бо мушу йти глянути, де ділися королівські вівці

Оферма повернувся на галявину й шукає отару. Але вона гейби крізь землю провалилася — нема ніде жодної овечки, хоч реви до неба. Хлопець згадав про нень-кову сопілку — витягнув з-під череса й заграв. Не минуло й хвилини, як вівці позбігалися й за бекали довкола на весь ліс. їх було ще раз так, як він залишив, бо за рік ягниці окотилися. Оферма погнав отару додому.

А найменша донька короля глипнула у вікно, уздріла його і радісно крикнула:

— Тату, вівчар вертається з вівцями!

— Не говори дурниць, — заперечив король. — Молодий змій давно його роздер на дрібні кавалки.

— Правду кажу, тату…

Король виліз аж на дах палацу. Дивився, придивлявся й зарепетував:

— …Я все одно уб’ю лайдака, як не дорахуюся якоїсь вівці!

Хлопець пригнав отару на подвір’я. Король вибіг, почав рахувати. Рахував три дні й нарахував ще більше, ніж було перед тим.

— Завтра знову поженеш! — наказав Офермі.

— Най буде й так. Це ж моя служба, — погодився вівчар.

Уранці взяв торбинку з хлібом і цибулею, засунув за черес сопілку й батіжок й погнав вівці на зелену пашу. Ішли три дні й три ночі, доки не дісталися на галявину з шовковою травою.

Вівці паслися, а Оферма з’їв хліба з цибулею і ліг під старим дубом. Раптом чує — над ним хтось реве і ніби розмахує запаленим околотом. А то форкав на нього вогнем шестиголовий змій. Оферма схопився, як ошпарений.

— Гов, дурний змію, таж я не свиня, що хочеш мене обсмалити!

Змій відповів:

— Мой, твої вівці випасли і сталабували мою шовкову траву. Своїм життям маєш заплатити!

Змій роззявив шість пащек — кожна з них була така велика, як багацька стодола.

А Оферма витягнув із-за череса чарівний батіжок і як почав ним ляскати! За якусь хвильку п’ять голів полетіли в ярок. Змій почав просити:

— Змилуйся, легіню, дарую тобі свій кришталевий дім, тільки не рубай мені останньої голови.

— Най буде й так, живи, доки сам не здохнеш, — відповів Оферма. — Ходімо до твого кришталевого дому.

Змій тягся за Офермою, щоб скочити на нього і з’їсти. Але хлопець теж не був дурним — як цьвохне батогом, то лиходій вдесятеро звивається.

Перед порогом змій сказав:

— Ключ у мене під язиком, засунь руку і візьми…

— Ага, шукай дурніших за себе — не дам тобі відкусити руку! — і вівчар свиснув батіжком: — Виплюни!

Змій виплюнув кришталевий ключик.

— Бери й відчиняй! — наказав Оферма.

— Відчини ти сам! — відповів змій з такою злобою, що з пащі зі словами вирвався сніп вогню.

Легінь відтяв змієві й шосту голову. Потім узяв ключик і відімкнув двері. Як увійшов — очам не повірив: довкола все блищало, аж сміялося. Оферма сів за стіл, почув себе господарем. Закортіло навіть запалити. Взяв зі столу пушку-табакерку й одкрив її. Звідти знову вискочив якийсь кудлатий псисько й запитав людським голосом:

— Чого треба, господарю?

— Подай мені люльку, аби-м собі посидів, бо зроду не бачив отакого дива. Приведи й коня, аби я міг об’їхати дім…

Не встиг Оферма й раз пакнути з люльки, як перед вікнами вже став кришталевий кінь з кришталевим сідлом. Оферма вийшов на подвір’я і сів на коня.

— Як ти хочеш їхати — понад хмарами чи понад землею? — спитав його кінь.,

— Понад землею, аби видно все, що е довкола дому.

Оферма вівкав від утіхи — так йому подобався кришталевий дім. Вони їхали два роки. Вернулися на подвір’я і кінь спитав:

— Поїдемо далі?

— Ні, мушу злізти, бо не знаю, де королівські вівці.

Оферма знову побіг на галявину — а там жодної овечки. Він витягнув ненькову сопілку і заграв. Тої ж хвилини почали збігатися до нього королівські вівці А їх було у три рази більше, аніж передом, бо ягниці двічі окотилися.

Погнав овець додому. Як наближався до палацу, найменша королівна аж у долоні заплескала:

— Тату, ади, вівчар повертається з нашою отарою.

— Не кажи, його вже давно з’їв середущий змій! — відповів король.

— То Оферма, тату!

Король вибрався аж на комин палацу. Дивився, придивлявся і раптом загорлав:

— Знову той лайдак іде на мою голову. Та як недорахуюся хоч однієї вівці — тут йому кінецьі

А Оферма йшов собі веселий, моргав найменшій королівні, яка сіла на вікно й сміялася до нього.

Король навіть не рахував вівці — так їх було багато. Став надутий, як сова. А Оферма каже:

— Та наймолодша королівна буде мені за жінку, правда, ваша милість?

— Не криши петрушку, бо риба ще в ріці,— сердився король. — Найстарший змій має тебе роздерти… Аби-сь знав! Завтра знову виганяй отару.

Уранці Оферма сунув у торбину хліба і цибулі та й погнав овець на пасовисько. Дійшли до галявини, на якій росла шовкова трава.

Легінь з’їв кавалок хліба із цибулею й ліг під дубом спати. Нараз почувся такий рев, що листя на деревах затремтіло.

— Е-е, спати не можна, бо сюди летить найстарший змій, — подумав Оферма, згадавши, чим погрожував король.

Справді, на галявину налетів старий дванадцятиголоний змій. Сипав довкола себе такий страшний вогонь, що дерева і трави горіли. Уздрів Оферму й заревів:

— Нащо талабуєш тут мою траву?

— Бо мені так хочеться, — відповів Оферма.

— Я тебе з’їм, як пес муху!

— Подавишся, — вигукнув Оферма і вихопив батіжок. А той аж засвистів. Голови змія котилися одна за другою до ярка. Як залишилася одна, змій почав просити:

— Змилуйся, легіню, не рубай останню… Я тобі подарую діамантовий палац.

— Ні, я вже знаю вас, проклятих зміїв! Даруєте, аби мене з’їсти! Нема дурних!.. — Свиснув батіжок, і полетіла дванадцята голова. У ній під язиком Оферма знайшов діамантовий ключик і відімкнув двері у діамантовий палац. А там усе блищало, як сонце. Він закрив очі долонями, аби не осліпнути. Потім сів за стіл, хотів викурити люльку. Тільки відкрив пушку з тютюном, як вискочив знову кудлатий псисько.

— Чого потребуєш, мій господарю?

— Дай мені люльку й приведи коня, най зроблю обзорини.

Не встиг Оферма і три рази пакнути, як під вікнами постав діамантовий кінь. Оферма вийшов на подвір’я і сів на коня, у діамантове сідло.

— Гайда навколо палацу! Але понад землею, аби-м усе видів.

Їхали три роки, доки об’їхали увесь діамантовий палац, й вернулися на те саме місце.

— їдеш далі, господарю?

— Вже доста, бо не знаю, що там діється з королівськими вівцями.