От приходить журавель на ласкаві запросини.

А лисичка наварила кашки з молоком, розмазала по тарілці та й припрошує:

— Призволяйся, журавлику, призволяйся, лебедику!

Журавель до кашки — стукав, стукав дзьобом по тарілці — нічого не вхопить.

А лисичка як узялася до страви — лизь та лизь гарненько язиком, поки сама всю кашу чисто вилизь-кала.

Вилизькала та до журавля:

— Вибачай, журавлику, — що мала, тим тебе й приймала, а більше нема нічого.

— То спасибі ж, — мовить журавель. — Приходь же, лисичко, тепер ти до мене в гості.

— А прийду, журавлику, прийду, лебедику!

На тому й розійшлися.

От уже лисичка йде до журавля в гостину. А журавель наварив такої-то смачної страви: узяв і м’яса, й картопельки, й бурячків — усього-усього, покришив дрібненько, склав у глечичок з вузькою шийкою та й каже:

— Призволяйся, люба приятелько, не соромся!

От лисичка до глечика — голова не влазить! Вона

сюди, вона туди, вона й боком, і лапкою, і навстоячки, і зазирати, й нюшити… Нічого не вдіє!

А журавель не гуляє: все дзьобом у глечик, усе в глечик. Помаленьку-помаленьку — та й поїв, що наварив. А тоді й каже:

— Оце ж, — каже, — вибачай, лисуню, що мав, то тим і приймав. Та вже більше нічого не маю на гостину.

Ох і розгнівилася ж лисичка! Так розсердилася, що й подякувать забула, як годиться, чемним бувши.

Так-то їй журавлева гостина до смаку припала!

Та від того часу й не приятелює з журавлями.

ЛИСИЧКА, ТИКОВКА, СКРИПКА ТА КАПКАН

Їхав чоловік дорогою та й загубив тиковку. Лежить вона проти вітру та й гуде.

Аж біжить лисичка.

— Бач, — каже, — реве, хоче ще злякати! От я тебе утоплю!

Ухватила її за мотузочку, почепила на шию і подалась до річки. Стала тиковку топити, а та набирається води та булькотить.

— Іч, — каже, — ще і проситься! І не просись, бо не пущу!

От як тиковка вже набралась води та й лисичку тягне у воду.

— Бач, яка, — каже. — То просилась, а це шуткує. Пусти-бо!

Насилу вона вирвалась.

От біжить, аж лежить на дорозі скрипка та на вітрі і гуде потихеньку.

— Бач, — каже лисичка, — ангельський голосочок, так чортова думка.

Та й обмина її.

Біжить далі; аж чоловік капкани розставив.

— Бач, — каже, — які хитрощі-мудрощі! Хіба вже на їх і сісти не можна.

Тільки сіла, а капкан її за хвіст.

— Бач, яке, — каже, — ще й держе!

Аж ось до тих капканів і хазяїн іде.

— Дивись, ще, може, і бить буде!

А той чоловік узяв її та й забрав.

ЯК ЗАЄЦЬ ОШУКАВ ВЕДМЕДЯ

Був собі в одному лісі ведмідь. Та такий дужий та лютий!.. Піде було по лісі і душить та роздирає все, що здибає.

Ліс був великий, і звірини в ньому багато, та проте страх пішов на всіх. Адже так і року не мине, а в цілому лісі душі живої не залишиться, коли бурмило буде так господарювати.

Рада в раду, присудили звірі вислати до ведмедя посланців і сказати йому: «Вельможний пане ведмедю! Що ти так знущаєшся? Одного з’їси, а десятьох із злості роздереш і покинеш!.. Адже так до року, то й душі живої в лісі не стане. Ліпше ти ось що зроби: сиди собі спокійно в своїй гаврі, а ми тобі будемо щодня присилати одного з-поміж нас, щоб ти його з’їв».

Вислухав ведмідь тієї мови та й каже:

— Добре! Але пам’ятайте собі: як мене хоч одного дня одурите, то я вас усіх пороздираю!

Від того дня почали звірі день поза день ведмедеві одного з-поміж себе посилати. Почали кидати день у день жеребки: на кого впав, той і мусив іти до ведмедя…

Одного дня випав жеребок на зайця.

Перелякався бідний заєць так, що й не сказати!.. Та що було робити? Ходили другі, мусить і він. І не змагався. Тільки випросив собі годинку часу, щоб із жінкою, діточками попрощатися. Та поки жінку знайшов, поки всю свою сім’ю скликав, поки попрощались та наплакалися, та наобнімалися, то вже сонце геть з полудня звернуло.

Врешті прийшлося зайцеві рушати в дорогу.

Іде бідолаха до ведмежої гаври. Та не думайте, що йде заячим кроком-скоком, що біжить вітрові наздогін! Гай, гай! Тепер бідному зайцеві не до скоків. Іде нога поза ногу, іде та й постоює, та все рясні сльози витирає, та зітхає так, що аж лісом луна йде. Аж ось бачить: серед лісу криниця кам’яна, оцямрована, а внизу вода глибока.

Стає заєць над цямриною, заглядає вниз, а його сльози тільки кап-кап у воду. Та й зразу повеселішав і аж підскочив з радості. В його голові з’явилася щаслива думка: якби це йому й самому від смерті врятуватися і всіх звірів вибавити від цього лютого та безрозумного ведмедя.

І вже не плачучи і не зітхаючи, а щодуху біжучи, він поспішав до ведмежої гаври.

Було вже надвечір. Ведмідь весь день сидів у своїй гаврі та ждав, коли-то звірі пришлють йому когось на обід.

Ждав і не міг нікого діждатися. Голод почав йому докучати, і разом з голодом почала злість підступати під серце.

— Що ж це? — ревів ведмідь. — Що вони собі думають? Чи забули про мене, чи, може, їм здається, що одною вороною я маю бути два дні ситий? О, прокляті звірі! Коли мені зараз не прийде від них страва, то клянуся буком і берестом, що завтра скоро світ рушу до лісу і повидушую все, що в ньому є живого! І одного хвоста не лишу!..

Та минала хвиля за хвилею, година за годиною, а страва-не йшла.

Надвечір вже ведмідь не знав, що з собою зробити з голоду й лютості.

В такому настрою застав його заєць.

— Га, ти, помано, ти, хлистику, ти, гусяче повітря, — кричав на нього ведмідь. — Що ти собі думаєш, що так пізно приходиш? Та я тебе, такого комара, маю цілий день голодний ждати?..

Затремтів заєць, почувши ведмежий крик і люті ведмежі слова, та скоро отямився і, ставши на задніх лапках перед ведмедем, промовив, як міг, найчем-ніше:

— Вельможний пане! Не моя в тому вина, що так пізно приходжу. І звірів не можеш винуватити. Сьогодні, в день твоїх іменин, вони, ще вдосвіта зібравшися, послали для тебе нас чотирьох, і ми всі вітром пустилися до тебе, щоби ти, вельможний паночку, мав сьогодні добрий бал.

— Ну, і що ж? Чому ж так пізно приходиш і де там тих троє? — запитав ведмідь.

— Трапилася нам дуже погана пригода, — мовив заєць. — Міркуючи, що в тому лісі нема іншого пана, крім тебе, йдемо собі спокійнесенько стежкою; коли із кам’яного замку вискочив величезний ведмідь та й до нас: «Стійте!» — кричить. Ми стали. «Куди йдете?" Ми розповіли по правді. «Го, го, — крикнув він. — Нічого з того не буде! Це мій ліс, і я не дозволю, щоб ви своїм м’ясом годували якогось приблуду, що тут не має ніякого права! Ви мої, і я беру вас собі на обід!" Почали ми проситися, благати, почали говорити, що нині твої іменини, і дуже негарно буде, коли ти в такий день лишишся без обіду. Та де тобі! Ані слухати не хоче. «Я тут пан, — кричить, — і я один маю на вас право! І ніхто мені тут не сміє втручатися!" І взяв нас усіх чотирьох до свого замку. Ледве-ледве я упросив його, щоб хоч мене одного пустив до тебе. Тепер, вельможний пане, сам поміркуй, чи ми винні в тому, що ти сьогодні з голоду намлівся, і що тобі далі робити.

Почувши це, ведмідь аж увесь наїжачився. Вся його злість обернулась на того нового суперника, що так несподівано став йому на дорозі.

— Це ще який непотріб непотрібний посмів сюди вдертися! — ревів він, дряпаючи землю пазурами. — Гей, зайче, зараз веди мене до нього, нехай його розірву на дрібні шматочки!

— Вельможний пане, — мовив заєць. — Це дуже могучий пан, страшний такий.

— Що? Ти думаєш, що я буду його боятися? Зараз веди мене до нього, побачимо, хто буде дужчий!

— Вельможний пане, але він живе у кам’яному замку.

— Е, що там мені його замок! Веди мене до нього, вже я його дістану, хоч би він сховався на самий вершок найвищого дерева.

Попровадив заєць розлюченого ведмедя до криниці та й каже:

— Велика твоя сила! Бач, твій ворог як тільки побачив, що ти наближаєшся, зараз драпнув і сховався до свого замку.