Вислухав Іван, подякував бабусиному песику, забрав того коня і разом з тими двома богатирями поїхав додому. їдуть, їдуть, захотілось їм пить, — аж справді над шляхом криничка праворуч. Ці два богатирі хотіли напитися.

— Ні, підождіть, — говорить Іван, — подивлюся.

Та як ударив по ній палицею — то кров так і потекла (а це змієва сестра перекинулась криничкою). Поїхали далі — зарубав іще двох сестер, що були у вигляді їжі і ліжок. Далі оглянулись — хмара наступає попід небесами. Коли вони придивляться — аж це стара змія-мати женеться. Одна губа в неї аж попід небесами, а друга понад землею.

Іван — мужичий син і говорить:

— Ех, давайте, братця, втрьох битися з нею, бо сам я її не подужаю.

Але ті два полякались і не хочуть битися — тікають. Ну, Іван бачить, що тут нічого не вдіє сам. «Доведеться пропадати», — думає. Але згадав, що тут недалеко, за горами, за лісами, є величезна кузня. От він пришпорив свого коня та чимдуж до тієї кузні, ну, а ці два богатиря теж за ним, бо ж нікуди більше їм подітись.

Підлітають до тієї кузні.

— Одчиніть!

Ковалі одчинили їм дванадцятеро дверей залізних, вони влетіли, а двері самі собою й зачинились. А змія сіла коло кузні і давай вогненним язиком двері пролизувати.

Іван — мужичий син бачить, що не жарти, та до ковалів:

— Миттю робіть плуга, та такого великого, щоб аж під стелю кузні, і робіть такі ж великі щипці

Ну, ковалі враз узялись за роботу, а змія все далі й далі пролизує. Вже тільки троє дверей залишилось, а тут ковалі вже й кінчили плуг і щипці

Пролизала змія останні двері, встромила голову, а тут Іван щипцями розжареними і здавив її за губу. Накинув на неї плуга, вибіг надвір і давай змією орать землю — такі скиби, як хата завбільшки, відвертає. Оре, лупить її та все щипцями розжареними за губу тисне. Орав-орав нею доти, доки вона не лопнула.

Він тоді викинув її в море, свого коня пустив на пашу, а богатирів тих додому прогнав.

— Ідіть, — каже, — боягузи, а то з вами тільки морока. І ще, — каже, — панської крові!

А сам поїхав на цьому коні, що в змія взяв. їде він, їде — зустрічає діда старого. Проїхав він повз нього і не сказав «здрастуйте». А далі й нагадав:

— Що ж я, ще молодий хлопець, а йому, старому, честі не оддав. Треба вернутися, поздоровкатися.

Вернувсь.

— Здрастуйте, — говорить, — дідусю, вибачайте, я проїхав — честі вам не оддав, не поздоровкався.

— Еге, — каже дід, — ніколи старих людей не минай, завжди поздоровкайсь. їхатимеш ти, а вискочить до тебе такий кривий дід на дерев’янці і буде говорить до тебе: «Ну, молодець, добрий кінь твій, але ти однаково не випередиш мене». Так ти не зрізуйся з ним наввипередки. А може, тобі по путі хто буде траплятися, приймай, не відказуйсь.

Поїхав. Бачить — назустріч шкутильгає на дерев’янці такий поганий дід.

— Ну, — говорить, — молодець, та й кінь же у тебе! Але хоч я який поганий, ти мене однаково не випередиш!

— Ну, та я не стану з тобою сперечатися, ні то й ні…

Та тільки сказав це Іван — мужичий син, як той дід поганий своєю дерев’янкою в стремено, а Івана якоюсь гострою стрілою збив з сідла та й полетів на коні… Іван — мужичий син і оглянутись не встиг… А це був не хто інший, як сам цар Ірод — батько зміїв і зміїх.

Розсердився Іван — мужичий син.

— Ну, — каже, — я ж тобі цього не подарую, я ж тебе, Ірода проклятого, і пішки знайду!

Та палицю в руки — і пішов. Іде він, але відчуває, що та ранка від стріли Ірода все розпухає і розпухає, все більшою робиться і більшою, вже Іван і знемагати почав.

«Е, це вже біда! — думає Іван — мужичий син. — Це, виходить, цар Ірод затруєною стрілою мене вдарив».

Пройшов ще трохи Іван та вже й зовсім знеміг.

«Це, — каже він сам до себе, — тепер не побити мені царя Ірода, тепер він мене одним пальцем поборе…»

Іде Іван — мужичий син, сумний-сумний, а назустріч йому дід — борода до землі. Поздоровкались, розпитались — хто, куди? Дід і каже:

— Піду й я з тобою.

— Хто ж ви такий?

— Я — Той, що може од собак оборонить.

Здвигнув Іван — мужичий син здивовано плечима, але згадав пораду старого і мовчить.

Пішли далі, являється їм другий дід, пристав до них.

— Я, — каже, — Мороз.

Ідуть далі…- Третій дід назустріч. Розпитались — хто, куди? Той каже:

— Я — Той, що море викосить і в копиці складе.

— Ну, ходім і ти з нами!

Далі — четвертий, що «їсть і не наїсться». Там — п’ятий, що «п’є і не нап’ється». Шостий — «біжу й не набіжуся». Сьомий — «я за двадцять верст бичем улучу». Восьмий — «я за двадцять верст бачу»…

Ідуть вони до царя Ірода, у його державу. Цар Ірод бачить, дивується, що то ніхто й до границі не підходив, а то — в землі його увійшли… Звелів випустить на них сім тисяч злих-презлих собак-гієн, кожна по дві голови має.

Собаки біжать — як хмара синіє.

— Ну що ж, братці,— каже Іван — мужичий син, — порозривають нас собаки, я слабий, ледве ноги переставляю, не можу боротися з ними.

— Та ось же я, Той, що може од собак оборонить, — сказав перший дід.

Як захватав їх… Вибив усіх собак-гієн і в скирти постягав. Цар Ірод бачить: і собаки не помогли — йде цілий гурт у його державу. Приходять до його дому, ввійшли в його двір, під таке великі залізне склепіння, а воно, це склепіння, — р-раз, і закрило їх. І опинився Іван — мужичий син зі своїми супутниками ніби у великій залізній хаті. А тут цар Ірод наказав своїм слугам топити під стінами так, щоб вони всі попеклись. Навалили слуги гори лісу під стіни і ну топить. Але Мороз-дід як почав пришкварювать, то на залізних стінах аж іній став. Спалили весь ліс слуги царя Ірода, а Ірод і каже їм:

— Відчиніть уже та вигорніть лопатами жужелицю з мого ворога — Івана — мужичого сина.

Відчинили — аж вони всі живі, а Іван і каже:

— Що ж ти, царю, такий немилостивий, у таку холодну кімнату посадив нас — трохи не померзли.

— Все одно, — каже Ірод, — зараз я тобі голову відрубаю, бо я знаю, що ти затруєний і не можеш воювати зі мною!

А сам думає: «Вбити його я ще встигну, давай попомучу ще добре».

Та й каже:

— Ну, от я вам задам задачу; як зробите — пущу живих, а як не зробите — голови всім позрубую. За одну ніч море викосіть і у копиці зложіть, а ні, то…

Ліг Ірод спати на ніч, а Той, що міг море косить, викосив його за ніч і в копиці поскладав. Прокинувся ранком Ірод, бачить — нема води й каплі ніде. «Гм, — думає,— що за чудасія?» Задає другу задачу:

— Скільки в мене є худоби — я приготую обід, як усе споживете — живі будете, а як не споживете, то голови постинаю.

А Іван — мужичий син і думає: «Скоріш би рана гоїлась, скоріш би, я йому покажу, як нас мучить».

А в Ірода була полонена одна, дуже красива дівчина. От вона і взялась Івана лікувати. Знала вона всякі ліки. Ну, а тим часом наварив цар Ірод стільки котлів, що й у дворі не вміщаються… Посідали вони їсти. Не більш із’їли, як одного вола, а Іван — мужичий син і журиться: «Ми й за три роки всього не з’їмо…» Коли тут нагадали, що є один дід — «їм — не наїмся» і другий дід — «п’ю — не нап’юся». Як почали вони обидва трощить, то казали, що ще й мало, що ще б їли…

Бачить цар Ірод, що нічим їх не візьмеш, хотів уже повбивати їх, але вирішив ще помучити.

— Хто завтра, — каже він, — принесе раніш води з моря, — чи моя дочка-скорогонка, чи ви? Як ви — живі будете, а ні, то…

А Іван усе думає: «Скоріш би рана гоїлась, скоріш би…» А полонена дівчина каже:

— Не журись, скоро вже.

Переночували. Дочка-скорогонка чуть світ наділа чоботи-скороходи, шапку-невидимку, за відерце — й подалась до моря. Вона побігла, а вони всі сидять, думають — котрому бігти? Згадали, що є «біжить — не набіжиться». Побіг він, набрав води, раніш Іродової дочки-скорогонки біжить. А вона бачить це та взяла і сипнула йому під ноги сонного порошку. Він впав та заснув біля відра.

Бачить Іван — мужичий син і його супутники, що Іродова дочка вже біжить, а того їхнього «біжить — не набіжиться» й не видно ніде. А Той, що на двадцять верст бачить, подивився і бачить, що «біжить — не набіжиться» спить. Тоді Той, що на двадцять верст бичем улуча, розпустив свій бич та як потягне того, що спав. Той прокинувсь, за відро — як побіжить, і приніс воду раніше, ніж Іродова дочка-скорогонка.