Широкого було видно.

Се, бачиш, для того,

Щоб знать було, що криниця

Єсть коло дороги,

Щоб заходили з криниці

Люде воду пити

Та за того, що викопав,

Богу помолитись.

VII

А тепер уже, он бачиш,

Доходить до чого.

Що я стратить наміряюсь

Максима святого.

Отаке-то! А за віщо?

За те, за що Каїн

Убив брата праведного

У світлому раю.

Чи то було у неділю,

Чи в якеє свято?

Слухай, сину, як навчає

Сатана проклятий.

«Ходім,- кажу,- Уласович,

На твою криницю

Подивитись».- «Добре,- каже,

Ходімо напитись

Води з неї погожої».

Та й пішли обоє,

І відерце, і віжечки

Понесли з собою.

От приходим до криниці,

Я перш подивився,

Чи глибока. «Власовичу,

Кажу,- потрудися

Води достать, я не вмію».

Він і нахилився,

Опускаючи відерце;

А я… я за ноги

Вхопив його та й укинув

Максима святого

У криницю… Такеє-то

Сотворив я, сину!

Такого ще не творилось

В нас на Україні.

Та й ніколи не створиться

На всім світі, брате!

Всюди люде, а я один

Диявол проклятий!

VIII

Через тиждень вже витягли

Максима з криниці

Та у балці й поховали.

Чималу каплицю

Поставили громадою,

А його криницю

Москалевою назвали.

От тобі й билиця

Про ту криницю москалеву.

Нелюдська билиця.

А я пішов у гайдамаки,

Та на Сибірі опинивсь.

(Бо тут Сибір була колись).

І пропадаю, мов собака,

Мов той Іуда! Помолись

За мене богу, мій ти сину,

На тій преславній Україні,

На тій веселій стороні,

Чи не полегшає мені?

[Друга половина 1847, Орська кріпость] - 1857, мая 16, Новопетровское укрепление

* * *

Привикне, кажуть, собака за возом бігти, то біжить і за саньми.

То так і я тепер пишу:

Папір тілько, чорнило трачу…

А перш! Єй-богу, не брешу!

Згадаю що чи що набачу,

То так утну, що аж заплачу.

І ніби сам перелечу

Хоч на годину на Вкраїну,

На неї гляну, подивлюсь,

І, мов добро кому зроблю,

Так любо серце одпочине.

Якби сказать, що не люблю,

Що я Украйну забуваю

Або лукавих проклинаю

За те, що я тепер терплю,

Єй-богу, братія, прощаю

І милосердому молюсь,

Щоб ви лихим чим не згадали;

Хоч я вам кривди не робив,

Та все-таки меж вами жив,

То, може, дещо і осталось.

[Кінець 1847, Орська кріпость]

* * *

А нумо знову віршувать.

Звичайне, нишком. Нумо знову,

Поки новинка на основі,

Старинку божу лицювать.

А сиріч… як би вам сказать,

Щоб не збрехавши… Нумо знову

Людей і долю проклинать.

Людей за те, щоб нас знали

Та нас шанували.

Долю за те, щоб не спала

Та нас доглядала.

А то бач, що наробила:

Кинула малого

На розпутті, та й байдуже,

А воно, убоге,

Молодеє, сивоусе,

Звичайне, дитина,

І подибало тихенько

Попід чужим тином

Аж за Урал. Опинилось

В пустині, в неволі…

Як же тебе не проклинать,

Лукавая доле

Не проклену ж тебе, доле,

А буду ховатись

За валами. Та нищечком

Буду віршувати,

Нудить світом, сподіватись

У гості в неволю