Комп’ютер умить вимкнувся. І світло в кабінеті також.

Навкруги запанувала така чорна темрява, що директорка на якусь хвильку подумала, що осліпла. Вимкнувся електричний обігрівач, повіяло космічним холодом. У маленькому музейному садочку гучно завив пес. Директорка відчула чорний жах від контакту з холодом потойбіччя. Захотіла перехреститися, але права рука не слухалася. Та от поступово почали з’являтися тьмяні обриси чорних дерев за вікном.

Жах попустив. Десь у кінці коридора гукнув охоронець:

- Пробки вибило! Зараз поміняю!

Повернулося світло.

- Налякалися? - охоронець із нічним черговим зазирнули до її кабінету, - зараз усе буде нормально! То ми відразу два електрочайнички закип’ятили, тому, певне, таке сталося!

Ви вже нас вибачайте!

Увімкнувся комп’ютер. На годиннику 23:10. Вона ще цілком встигає на метро. Зателефонувала синові, щоб зустрів її біля виходу. Син сказав, що саме йде по пиво до кіоску, щоб вона передзвонила, коли сідатиме в метро. І коли вона вже одягала пальто, залунав мобільний.

- Ти ще в музеї? Слава Богу! То я таки їду до тебе!

Вона не встигла нічого відповісти, як він з’явився за вікном у саду, нетерпляче постукав у скло. Вона відчинила чорний хід. Він увірвався до кабінету, як навісний перелесник, рвучко схопив її в обійми. Відпустив лише тоді, коли вона сказала, що треба замкнутися. І з новою силою потяг її до казенного шкіряного дивана.

Дзвонив її мобільний, дзвонив міський у приймальні.

Вона знала, то її син. Бо ж метро вже не працює, а її нема.

Але коханий не відпускав її. Хоча сам він під час їхніх попередніх зустрічей завжди відповідав на свій мобільний. Не сповільняючи руху кохання, давав коментарі, що від нього хотіла світова преса, або спілкувався зі своїм збіса високим керівництвом.

Метро вже давно закрилося, але їхнє кохання тривало.

- Ви ще тут? - гукнув з-за дверей охоронець, певне, син зателефонував на вахту, - бо ваш син хвилюється. Сказали, що їдете додому, а вас нема. Сказати, що ви тут і заночуєте?

- Прожени його, - роздратовано стогнав коханий, - я так скучив за тобою!

Вона вже не мала сил, а він не зупинявся.

Фіранки не запнуто, світло увімкнено, кабінет на першому поверсі, думала вона. Її погляд упав на виріб народних майстрів, дерев’яну статуетку Лесі Українки, на якій зачепилася майка коханого. Музей - у центрі міста. Тут вони навіть не почують третіх півнів. Бо ж із третіми півнями дія магії мала би скінчитися. А може, в комп’ютерного привороту якісь інші закони?

О третій ночі, коли вони пили чай з тим самим коньяком, він сказав, що завтра ввечері неодмінно приїде знову. А ще спробує заїхати в обідню перерву.

Це триває вже кілька днів. Він буває в неї чи не щовечора. Їй вартує великих зусиль відпровадити його пізно ввечері, бо він щоразу готовий ночувати в її кабінеті.

- Ти можеш позбутися своєї посади, - каже вона йому.

- То я піду старшим науковим до тебе в музей! Візьмеш мене?

- Тебе можуть вигнати з дому.

- То я піду жити до тебе! Чи я тобі потрібен лише з посадою й житлоплощею? - він знову тягне її до себе на коліна, знову лізе до ґудзиків на її кофтинці - від тих далеких часів, як розпочався їхній роман, вона не носить глухих светрів, купує собі лише светрики на ґудзичках.

А сьогодні вона вперше сидить сама у своєму кабінеті. Їй пощастило скасувати зустріч, бо пішла та сама кров, якої жадала далека комп’ютерна ворожка. (Можна собі уявити, який міг бути ефект, якби директорка скористалася не кров’ю з пальця, а ЦІЄЮ кров’ю). Він телефонує, питає, може, вона передумала, може, він усе-таки заїде? Гаразд, сьогодні нехай вона відпочине, але завтра він неодмінно приїде і вони будуть кохатися нетрадиційними способами.

Але то завтра, втомлено думає вона. А сьогодні вона сам на сам із комп’ютером, за яким, як виявилося, дуже скучила. Вони ж і не спілкувалися відтоді, як та ЧЕРВОНА РУТА запропонувала їй свої послуги! Ти завжди хотіла потойбічного знання, каже вона собі, тільки боялася його, ну от і маєш. А особливо захотіла після того, як потоваришувала з ним, із комп’ютером. Хто б іще показав тобі, наприклад, месу Алістера Кроулі в усій її аудіовізуальній величі? Іноді комп’ютер може бути кращим за чоловіка - і вимкнути його можна, якщо вже зовсім набридне, і відповіді на сакральні питання знає краще за багатьох чоловіків.

Але є питання, на які й комп’ютер не відповість. Наприклад, як знову відшукати архангельську ворожку? Вже годину вона блукає Інтернетом, але сайт ЧЕРВОНА РУТА не відкривається. Всі пошукові системи на запит «Червона Рута» видають тільки пісню Володимира Івасюка або інформацію про фестиваль 1989 року. І знову вона, певне, ночуватиме тут. Бо немає сил підвестися зі стільця, така сильна кровотеча. Можна викликати таксі, але вона боїться закривавити чиєсь авто. А перед комп’ютером так добре, він уміє заспокоїти. Принаймні, дуже намагається. Вона набирає «приворот кров’ю», заходить на сайт SANGUIS-HAEMA. І знаходить дуже багато вельми суперечливої інформації.

Найкращі хвилини ночей кохання - щирі розмови потому.

Коли заговорять про те, про що мовчать за інших обставин.

Якщо воно так для обох, значить, їх направду багато чого поєднує. Ці двоє були разом більше двох років. А потім вирішили, що зможуть створити родину. Уклали шлюб і відмовилися від засобів запобігання. Йому трохи за п’ятдесят, їй трохи за тридцять. Зараз вони в готелі, в подорожі, куди прилетіли відразу після реєстрації шлюбу. За вікном мерехтять вогні незнайомого міста. На столі - два келихи й недопита пляшка дорогого шампанського. Над ліжком - лагідний світильник. Можливо, щойно вони зачали дитя.

- У мене двоє дорослих дітей. Але вперше я робив це свідомо, - каже він.

- У мене в минулому лише ненароджені діти, - відповідає вона. Її репліка провисає без відповіді. То - ніби звинувачен ня всім чоловікам світу, що зараз не є доречним. Аби повернути дорогоцінні хвилини гармонії, вона весело додає:

- Але мене моя мама все-таки народила.

- А моя мама, - несміливо починає він, - моя мама… Ти ж бачила її. Вона ще була жива, коли ми познайомилися, то ти, мабуть пам’ятаєш, якою вона була…

- Вона була дуже старенька, - обережно каже вона.

- Але й молодшою вона була… страшненька. Вона була горбатенькою, а над бровою випнулась якась пухлина, яка її геть унікчемлювала… Але люди любили її, бо вона була неймовірно привітною. Просто надприродно лагідною. Справжня сестра милосердя. Хоча по лікарнях все життя пропрацювала не медсестрою, а санітаркою… Я ніколи не питав її про батька.

Не в тому, зрештою, був трагізм мого дитинства. У нашому містечку майже ні в кого з моїх ровесників не було того батька. А в кого був, то якесь п’яне одоробло… Але я зараз не про це… Коли я вже був дорослим, мама розповіла мені, що на початку п’ятдесятих кілька років працювала в Карелії в будинку інвалідів Вітчизняної війни.

- Я чула про таких. Туди їх усіх позвозили з базарів, де вони жебракували відразу по війні.

- Там були й такі, хто навіть жебракувати не міг. Зовсім страшні каліки, потім я зустрічав у книжках назву basketbaby. Це про інвалідів без рук та без ніг… - І я чула таку назву. В одній американській книзі…

- Так от, моя мама розповіла, що виявила особливу увагу до одного з таких. Проходила до нього вночі поговорити. У нього не було ні рук, ні ніг. Але чоловіча стать у нього була. І вона, певне, мучила його. І мама сказала: «Я його спочатку рукою заспокоювала, а потім і ти заклюнувся…»

- Як же вони зробили таке, що й ти заклюнувся? - з мукою в голосі спитала молода дружина.

- Я й сам після тої розмови з мамою іноді про це думаю…

Це єдине, що моя мати розповідала мені про мого батька. А може, все було зовсім не так, і мама розповідала мені щось таке, чого й не було насправді.

- Навіщо їй було брехати?