Отже, Альоно, я відповіла на твоє друге запитання, в який спосіб вийшло так, що наша родина отримала всю ту квартиру, де ти багато разів бувала в нашій з мамою тринадцятиметровій кімнатці. У ній я й сиджу зараз і пишу тобі цього листа за тим самим письмовим столом, який я не дала їм викинути, дарма що вони кілька разів уже приводили вантажників нести його в ту квартиру… розповім тобі ще й про цю однокімнатну.

Тепер же в нас квартири, Господи! не даються і не обмінюються, а продаються, і ціни геть шалені, а тоді, коли вся та катавасія з квартирами - тепер усі кажуть із «НЕРУХОМІСТЮ» - тільки розпочалася, ціни були якщо не у сто, то в п’ятдесят разів меншими, і Анастасія дуже пишається, що придбала тоді стільки нерухомості. Вони рік працювали в Америці, Славика я їм не дала, вони погодилися. Зрештою, якщо не витрачатися на нього, то можна було привезти більше грошей. А я водила його в садочок, брала листок непрацездатності, коли він хворів. Він тоді ще був чарівним хлопчиком; отим ерудованим юним циніком, якого ти зу- стрічала у себе в Німеччині серед його однокласників-ліцеїстів, він став згодом, а тоді, хоча й було важко самій із дитям, я все це витерпіла і добре підготувала його до школи. Анастасія ж на знак подяки подарувала мені за це ключі від однокімнатної квартири, до речі, придбавши добре помешкання у «сталінському» будинку. Ти маєш його пам’ятати: це той великий будинок неподалік від Лук’янівського ринку, де в твої часи була районна поліклініка. Вони хотіли, щоб я звільнила їм помешкання для їхніх нескінченних оргій, переглядів порнофільмів по відео, для їхніх депресивних сварок і шизофренічних примирень. Альоно, я відмовилася переїхати. Я казала, слава Богові, така квартира, народжуйте другу дитину, я допоможу ростити, може, візьметесь за розум, припините марнувати життя. Але в них були свої плани на життя. І на ту квартиру, яку вони мені начебто подарували, також.

Я не переїхала, Альоно, сказала, що лишуся в цій тринадцяти метровій кімнаті, де померла моя мама, це ще окрема історія, смерть моєї мами. Я тобі розкажу, хоча ти мене про це й не питала. Як, до речі, твої батьки? Мій Славик розповідав, що в тебе триповерховий будинок і троянди поряд, і що в тебе молодий чоловік, на п’ятнадцять років молодший за тебе, що ти, на відміну від мене, класна тітка, вийшла заміж за молодого, замість того, щоб устромляти носа в особисте життя своїх дітей, що твій старший син… о, Господи!… нетрадиційної орієнтації, а молодший сидить у в’язниці за зґвалтування неповнолітньої, «хоча й мала курва сама дала», але німецькі закони на боці жінок, пише у в’язниці про це книгу, а мій Славик береться перекласти ту книгу, тільки-но вона вийде у Німеччині… Я розумію, Альоно, Славика хлібом не годуй, дай подражнити бабусю, яка його виростила змалечку, водила його на гуртки і до всіляких дитячих академій, підтирала йому задочок мало не до трьох років, бо ті паскудні батьки про дитину не дбали, воно в них завжди ходило немите, з нестриженими нігтиками. Вони тільки змалечку показували йому порно по відео і билися при ньому, жбурляли одне в одного брудні каструлі, а потім мирилися, тобто лізли одне одному на коліна і все таке інше.

Я довго роздивлялася твою світлину, Альоно. Я впізнала тебе. Звісно, за ці тридцять сім років ти змінилася, але впізнати можна. Власне, з цього Славик і розпочав. Сунув мені світлину і спитав: упізнаєш? Я не була морально готова до «зустрічі» з тобою. Але згодом упізнала. І він розповів, що ти, приймаючи групу ліцеїстів з Києва, відреагувала на прізвище Лиховид. І розпитала його, чи не син він Дмитра Лиховида. Ні, не син, онук. Але зовні схожий, ти маєш рацію, і більше, ніж син. Славик більше схожий на Дмитра, ніж Олесь. А прізвище те саме. Коли Олесеві виповнювалося шістнадцять, я пропонувала йому взяти моє прізвище, але він не схотів, та я і не наполягала. Я не розповідала йому перипетій нашого розлучення, та це й неможливо розповісти, про це я могла б сказати тільки тобі, і скажу в цьому листі, просто так багато всього хочеться тобі розповісти, що ніяк не дійду до головного.

Ти не питаєш, чим ми клопочемося в цьому божевільному житті, в цій божевільній країні, бо про це тобі вичерпно розповів Славик, а цілком слушно питаєш, яке моє ставлення до того, що роблять мій син і Анастасія. У мене до них ціл- ком терпиме ставлення, хоча вони займаються якоюсь, як вони самі це іменують, не артикульованою діяльністю: пи- шуть якісь проекти, якісь статті, що їх вони називають «ма- теріалами», де здебільшого висміюють СРСР і навіть Велику Вітчизняну війну, їздять на якісь конференції та симпозіуми.

Анастасія іноді викладає на якихось курсах - не курсах, вона це називає літніми школами чи ще якось. Але це ще можна пережити. І мені доводилося по-дурному - так, я визнаю це, абсолютно по-дурному цитувати матеріали партійних з’їздів, коли я писала плани з класного керівництва, а тепер їм доводиться цитувати теперішню ідеологію, аби заробляти собі на хліб. Я це розумію, тільки не треба казати, що теперішній лад чимось кращий за попередній. Тоді було одне, тепер інше. Анастасія - дипломований фахівець із громадянського суспільства, вона стверджує, що зараз суттєво більше можливостей обивателям ставати громадянами, але ж, мовляв, обивателі із совковою ідентифікацією цього не бачать і для них громадянське суспільство взагалі не є цінністю.

Мені це прикро чути, і я з цим не мирюся! Суспільство, яке не цінує вчителів, не має право іменуватися ні громадянським, ні гуманним, ні взагалі людським! Я ще й досі працюю вчителькою в тій самій школі, хоча платня не набагато більша за ту пенсію, на яку можу піти, і я можу порівняти становище вчителів нині і в радянські часи. Так, учителі мають свободу не працювати вчителями, ніхто їх не прикував кайданами до учительських столів. Якщо їм не за шістдесят, як мені, вони цілком можуть перекваліфікуватися на таку діяльність, як у моєї невістки, але це вихід для них, а не для країни! Можна ще перейти до ліцею, типу того, де навчається мій безцінний онук, відмінник усіх наук, які тільки є, аж до зваблення дівчат.

Вони всі покарали мене за те, що я не пішла жити до тої квартири на Лук’янівці, і стали використовувати її як домашній родинний бордель! Розповім тобі, Альоно, найболючіше, те, що сталося вже давно, невдовзі потому, як вони повернулися з Америки. Ще Славик був чудовим хлопчиком, а не схожим на своїх безцінних батьків охламоном, яким є зараз. Анастасія довго парфумилася в усіх місцях, змащувала коси якимись рідинами, яка жахлива ця доба в усіх детальках! Ми з тобою підкручували чубчики металевими щипчиками, коли йшли на зустріч із хлопцями, а теперішні жінки змащують волосся якимись рідинами. Це в них називається ефект брудного волосся. Але ж я не дурна, я знаю, навіщо все це робиться, і навіщо одягають чорні панчохи на мережаному поясі з гумками. Вона пішла, а я через певний час рушила на Лук’янівку. Я не була певна, що вона там, але я вгадала. Заскочила паву в самий розпал. І відразу до Олеся: розлучайся, розмінюй квартиру, тільки щоб Славик лишився з нами! Я буду свідком на всіх судах! І що мені відповів мій, за всіма системами цінностей ошуканий, рогатий син? Спершу виматюкав мене, так, я не перебільшую, він вживав нецензурну лайку, що в перекладі нормальною мовою означало, не лізь, стара хвойдо, куди не просять, хоча мені тоді, по-перше, ще було тільки п’ятдесят два роки, а по-друге, чи до мене можна застосовувати слово «хвойда»? Я вже мовчу про те, як він звертався до матері, до рідної матері.

Він сказав, що Анастасії зараз дуже треба пережити зв’язок із тим типом, з яким я її заскочила, інакше вона опиниться на межі нервового зриву і не зможе написати проект боротьби з проституцією, а в нього зараз депресія і тому він не може, та й не хоче надавати їй те, що їй зараз так потрібне. Сказав, що ніколи не розлучиться з нею, нехай я про це й не мрію, бо їх поєднує не банальний статевий потяг, як примітивних самця і самицю, а висока дружба і глибоке розуміння проблем одне одного. Анастасія також сприяє його романам, які в нього періодично трапляються, а як не крутити романів, коли стоїть порожня хата, яку купили для спокою рідної матері, а вона лишилася мотати нерви всій родині? Тоді ж він зробив спробу забрати ключ, я не віддала, мовляв, як ти кажеш, що це моя квартира, то я в ній боротимусь із розпустою, скільки Бог дасть сил і здоров’я, а вони там поміняли замок! І ключа мені більше не дали!