— Я її на шматки порву! — визвірився Гоцик, а Макар уже підхопився громити жирних.

— Ні, братчики… Не треба, — безпорадно.

Так Макар із Гоциком дізналися, що у веселої азартної Люби теж бувають похмурі дні.

— Плюнь на них, — порадив Гоцик.

Вона раптом усміхнулася.

— Гей, голото! Не вистачало, щоб ми через жирних депресували. Будьте ви людьми, зваріть Любі кави, бо у Люби пальчики болять! Коли ми станемо багатими, жирних не буде. Тільки розумні. Повірте мені.

— Маєш аргументи? — спитав Макар.

— Звичайно, — на повному серйозі. — Ідеологію споживання винищать закони фізики. Жирні просто луснуть. Залишаться тільки розумні.

Розбурхалися. Півночі просиділи в тісній кухоньці. Шкода, що осінь з веранди вигнала. На веранді до ранку мріяли б. Обпікали губи гарячою кавою, серця — гарячими думками. Під ранок позасинали на килимку.

За день Люба знову зібралася у свої найми. Макар і Гоцик не повірили: невже?! Спочатку відмовляли, потім намірилися з Любою йти, а винахідливий Гоцик навіть запропонував свої шкіряні рукавички — про всяк випадок. Люба посміялася: не треба, і без рукавичок впорається. І тоді Макар вирішив використати останній аргумент.

— Не ходи, бо скурвишся, — сказав. — Звикнеш до того, що тебе можна принижувати. Ти задля цього у столицю припхалася? Чи, може, просто придурюєшся, що зневажаєш жирних?

Люба вже сумку з робочим одягом склала. Зупинилася. Руді кучері на потилиці закрутила.

— Мене столиця не скурвить. Я до Києва їхала, у вагоні всю ніч не спала, сама собі поклялася: що не по мені — то не для мене.

— І підеш?! — не повірив Макар. — Гордість у жменю і підеш?!

— Вже пішла! Не сумуйте, голото! — вискочила на веранду. На годинник у мобільному глянула: запізнюється. І — бігом.

За десять хвилин до четвертої — на місці. Привіталася до консьєржа. З усмішкою. Той аж у віконце визирнув — от дурна, спину гне як проклята, ще й радіє.

Три рази натиснула на кнопку дзвінка, що було виключним привілеєм стиліста.

— Ой! Вибачайте! — роздратованій хазяйці з посмішкою.

За пилосмок вхопилася. По вітальні. Біля крісла присіла, з десяток голок у нього встромила і далі — ніби нічого не сталося.

— Ти добре прибирай, руда. — Хазяйка зайшла до вітальні.

— На твоє місце сотня охочих!

Люба всміхається і головою киває, мовляв, чую, чую… Хазяйка здивовано на дівчину глянула — якась не така, як завжди. Треба буде ще голок накидати, аби цінувала… Подумки похвалила себе за винахідливість і… впала стокілограмовим тілом у крісло.

— А-а-а-а-а… — як різана.

Консьєрж почув. За серце вхопився. Кого ріжуть? Такий благополучний будинок.

— А-а-а-а-а…

Люба кинула пилосмок посеред вітальні.

— І тільки спробуйте поскаржитися. Тоді ваші фотки з Токо Моно по всіх газетах розішлю! — збрехала безжально жорстоко.

— А-а-а-а…

— Ага! — сказала Люба і пішла до дверей Відчинила — перед нею консьєрж переляканий. Усміхнулася. — «Швидку» викличте. Хазяйці зле.

— А сама? — простукотів зубами консьєрж.

— Звільнилася врешті…

За п'ять хвилин напружені лікарі «швидкої» ховали посмішки в куточках губ, клали боком товсту пані на носилки, кидали обережні зацікавлені погляди на предмети розкішного інтер'єру.

У приватній клініці скористалися випадком і за вилучення кожної голки нарахували, як за окрему операцію. При цьому відшукали слушну аргументацію про унікальність випадку і, на відміну від лікарів «швидкої», зуміли втриматися від реготу. Кінець кінцем, на те є ординаторська.

Надвечір у окрему палату приватної клініки, більше схожу на люкс п'ятизіркового готелю, обережно увійшов поважний чоловік пані. І хоч лікарі намагалися підготувати його до екзотичного вигляду дружини, видовище перевершило їхні обережні натяки: пані лежала на боку, блищала голим задом, розфарбованим коричневими йодними цятками, і глухо стогнала. Поряд стовбичила вимуштрувана медсестра, щохвилини змащувала цятки свіжим йодом. Чоловік не втримався, розреготався.

— Що сталося?

— Пішов ти під три чорти! — процідила пані.

…Так Люба втратила перший підробіток і здобула перший конкретний досвід спілкування з жирними. Про одне шкодувала — як Гізелі в очі дивитися. Та якось в академії Гізела сама зазвала Любу в кав'ярню, вручила конверт.

— Що це? — Люба обережно розгорнула конверт, дістала сто п'ятдесят баксів.

— Мама передала. За останній робочий день тобі не заплатили. Плюс подвійна компенсація за наглу втрату роботи, — насупилася. — Але нічим більше допомогти не можу.

Люба знітилася.

— Гізелко… Ну не сердься. Так вийшло… Я не змогла там більше працювати…

— Мама так і знала. Вона… хотіла твоїх роботодавців красиво здихатися. Щоб перейшли до іншої агенції. Та вони… дуже впливові. Просто так їм відмовити — нереально. — Зітхнула. — Тепер — усе клас. Ти зробила неможливе — вони перекинулися на іншу контору з добору прислуги.

Люба згадала вираз обличчя хазяйки у нашпигованому голками кріслі, усміхнулася, торкнулася тонкими поколотими пальцями гарячої чашки.

— Гізелко… Передай мамі — я дістала неймовірне моральне задоволення… від роботи.

Може, перукарка Ліда і сама курила «Прилуки», любила команданте Ґевару, світле пиво і київське «Динамо»? Може, так само ненавиділа метросексуалів, хоч і чепурила їх щодня у своїй перукарні? А як інакше пояснити, що звела докупи трьох людей з однаковими смаками, уподобаннями і поглядами на життя? Коли за два місяці Ліда прийшла до квартирантів за черговою порцією грошей, із потаємним розчаруванням констатуючи, що це — кінець її афери з потрійною платнею за куток на Костянтинівській і зараз студенти врешті скажуть їй усе, що про неї думають, трійця без зволікань заплатила наперед, а велетень Гоцик тільки й попросив подушку і ковдру.

— Сьогодні ж! — зраділа Ліда. Перерахувала гроші — ні, не менше! І студенти сяють як мідяки. Може, шведську сімейку зорганізували?

За достовірною інформацією звернулася до Рози Сиґізмундівни.

— Як же ви всі мені… — почала було старенька, але Ліда так виразно зиркнула на неї, що бабця перейшла до діла: — Добрі діти. Люба мене смаженою картоплею пригощає. І морозивом. Ночами — як миші. Мабуть, сплять, якщо вдома бувають. А розумні… Поки тепло було, всядуться на веранді з цигарками та кавою… І про політику, і про життя, і про макарони із сиром…

— Макарони? — підозріло знітилася Ліда.

— І про любов! — додала старенька зі значенням.

Розмови про любов почалися з того, що Люба довго сміялася, коли Макар із Гоциком повідали їй про клятву ночувати у скверику, якщо хтось приведе на Костянтинівську дівчину і замкнеться зсередини.

— А замкнулася ти, Любо! — сказав Гоцик. — Сама із собою…

— Ах ви ж збоченці ненормальні! — Люба скік Гоцику на спину, руками шию обхопила. — Задушу обох і буду тут сама розкошувати!

— Ми до того, що ти теж можеш… — пояснив Макар. — А ми у сквер…

— Ні! У сквері холодно, — зметикував Гоцик. — Зима на носі. У метро можемо…

Люба Гоцикову шию відпустила.

— Та ні. Не треба… У мене з цим не все так просто…

— Нетрадиційні уподобання?

— Дурні ви! — засміялася. — Я — Любов… Мене без любові — немає… Нащо мені голий секс, коли мене там не буде… До того ж у мене грандіозні плани на найближчі кілька років. І ніякі голки мене не зупинять. Не хочу розпорошувати сили: спочатку навчання, кар'єра, а потім — любов…

— Нормальний хід, — погодився Макар. — Пацани люблять незалежних. З досвідом.

— Життєвим? — не зрозуміла Люба.

— Сексуальним. Для нормального хлопця цнота — ознака провінційної забитості. От, приміром, я таких остерігаюся. Раптом перелякається чи викине щось дурне — почне плакати чи, навпаки, здуріє од радості.

Люба якось дивно на Макара глянула, знітилася. Заходилася прибирати речі — і книжки їй не на місці, і чашки по всій кімнаті розкидані. Гоцик зітхнув, взявся допомагати. За одну чашку вдвох вчепилися.