Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Та, мабуть, не для мене рай. Прощавай, куме Свиря, — Микишка йому. І — шубовсть у воду.

Свиря спересердя так ногою тупонув, що аж підскочив. Підскочив і поплив над землею.

— Оце так! — зрадів. — Та я літаю.

У Дніпрі під пішохідним мостом борсалося дівча, плуталося у довгій спідниці, руде волосся навколо шиї зашморгом. Мовчки ковтало воду і, тільки вкотре захлинувшись, пішло під воду, потім випірнуло і хапонуло повітря — не втрималося:

— Мамо…

Сил не було. Дніпро за мить висмоктав, відніс за течією. У голові, як у зачиненій кімнаті, лупили у двері розгублені думки, ховалися по темних кутах. Перед очима мерехтіли мільйони вогнів, пливли до неї, наче хотіли краще роздивитися дурну забаву.

Микишка махав руками метрів за п'ять від дівчини, коли вона відчайдушно вигукнула «Мамо…» і зникла під водою.

— Святий Боже єдиний кріпкий і ти, пресвята Богородице, помагайте… — пірнув услід.

Над порожніми хвилями кружляв Свиря. Радів, як дитина.

— Може, я став ангелом? Гей, куме Микишко! Ти де? Глянь-но! Літаю…

Микишці перед очима — чорна мряка. Хіба тут дівча вгледиш? Крутиться під водою, руки вперед випростав. Десь тут вона. Десь зовсім поруч. Глибше пішов. Ще. «Та поможи вже, Боже, чи що?!» Тільки таке нахабство у голові майнуло — на безвільне тіло наштовхнувся. Ухопив… А наверх — ніяк. Силиться… А темна вода сміється та смокче з нього сили, смокче.

Свиря над Дніпром розгубився не на жарт.

— Отаке паскудство утнути! А ще — кум! — уже на поземному польоті над водою. — Та де ж він, трясця його матері, прости, Боже, за дурні слова, бо так нервуюся, що аж їсти захотів!

Ще мить покружляв. На вогні київські з жалем озирнувся.

— Отакої! Товаришам розповісти, не повірили б — щоби біля раю бути і згинути через кума і якусь дурну дівку.

І пішов під воду.

Микишка міцно тримав дівча, силився наверх, та дніпровська вода тягла все далі й далі від повітря. Подумки Микишка погодився вдруге прийняти смерть, бо ж і те правда — порушив клятву, кинувся у воду, хоч божився, що ніколи…

Кум Свиря виник поруч, коли Микишці у голові запаморочилося і він ледь не відпустив дівча. Свиря вхопився за них обох гак затято, ніби не він їх із біди тягнув, а тільки вони й могли врятувати його самого, — і до неба. Де і сили взялися.

Із салону розкішного «мазераті» коштовно неголений мажор бачив, як дівчина у білій спідниці стрімко добігла до середини мосту, вчепилася в огорожу, все вдивлялася на печерські пагорби. Зітхнув із прикрістю. З автівки. Дістав з кишені цигарку, прикурив, повільно пішов до мосту.

Кроків двадцять зробив, за спиною — вау, вау! Така дурна сигналізація у «мазераті»!

Тицьнув на кнопку — заглухни!

— Доброї ночі, — із темряви.

Він — ого! Очі — до мосту, ноги до «мазераті» тягнуть. Тільки й устиг до автівки добігти, як під колеса викотився круглий, як гарбуз, дядько років п'ятдесяти. Капелюх на лисині. В одній руці пластиковий портфель-дипломат. Кажуть, вагомий аргумент у будь-яких відносинах. Лупонеш таким по маківці — і вся дипломатія. У другій руці дядько міцно стискав велику торбу з вельвету.

— Доброї ночі, — знову. — Чуєш, синку… Оце справи до Києва за шкірку притягли. Часом, не підкажеш… — замовк. — Та ні! Спочатку скажи — звати як?

— Навіщо вам? — іронічно всміхнувся той. — А може, мені батьки забороняють розмовляти на вулиці з незнайомцями.

— А-а, жарти у вас тут такі…

Хлопець не розчув. Озирнувся на міст — на верхівці металевої конструкції завмерла дівчина, озирнулася, хитнулася і раптом кинулася у воду. Хлопець смикнувся, наче від електрошокера. Щелепа відвалилася. Тремтячою рукою до лоба.

— Що?! — розгублено до дядька. Дядько дивився повз нього. Кудись у бік Дніпра.

Хлопець задихнувся, нервово закусив губу, стояв біля «мазераті», дивився на міст, ніби картинка, як у кіно, мала повторитися за мить, аби він роздивився її краще, усвідомив, зрозумів… Німо. Здригнувся, повільно і важко — ніби у кожну ногу по дві баби вчепилися, голосять і не пускають — посунув до Дніпра. Очима по воді… Нікого.

— Що за… — тремтячою рукою по чолу. — Що за…

На міст — нікого. У воду — нікого… Ближче до води. А ті баби, що на ногах, як смиконуть. Перечепився, упав… На воду. Та що ж це?! Жарти у нас тут такі… Жарти у нас тут… Жарти, жарти… Не могла ж вона, дійсно, кинутися… У воді нікого. Щось воно…

Мобільний невчасно.

— Рома? Моя дівчина… на моїх очах кинулася з мосту…

— Так… Швидко звідти! Ти чув? Максе! Ти мене почув? Линяй звідти негайно!

Очима — на порожні хвилі, ногами до «мазераті». Що навкруги — не зрозуміти. Жарти у нас тут такі! Автівка зірвалася, біда погнала в бік печерських пагорбів. Коштовно неголений мажор однією рукою вчепився у кермо, другою тер очі, наче все, що сталося мить тому, лише наснилося.

На гранітних сходах набережної застигла мокра трійця. Дніпро ображено хлюпав на ноги — не дали свіжої крові.

Свиря з Микишкою мовчали, ніби у чомусь провинилися.

Дівча скрутилося, і куми ніяк не могли втямити — чи плакало, чи сміялося гірко. Так гірко, що куми врешті спробували заговорити до неї. Хай би відволіклася й заспокоїлася, раз уже випало далі жити.

Для годиться Свиря зіп'явся на ноги, підскочив, та над землею не полетів.

— Е-ех, пропав Божий дар…

Микишка брови насупив, на дівча глянув.

— Люба… — хтів лагідно, та щось у горлі стало. — Як звешся?

— Get out, — глухо. Сльозу втерла.

Свиря очі витріщив. Микишку в бік — штрик.

— Святий Боже! Що за ім'я таке поганське — Гетаут?! Казав же — турки! А ти все «ляхи, ляхи»…

— Та чого б це туркам по християнському раю вештатися?

— Отож! Мабуть, несила нехристам, вони й скочать у Дніпро. А ми, дурні, слідом…

Микишка знов на дівча очі скосив.

— І з чиїх така? — із сумнівом.

— Ні з чиїх. Сама по собі…

На ноги непевно зіп'ялася… І пішла геть. Мокрою спідницею обліплена, як зранений вояка бинтами. Ні тобі — «дякую», ні — «хай вас Бог береже». Точно — з турків.

Свиря проводив дівча недобрим поглядом, приклав до живота долоню.

— Куме! Їсти хочеться. Ото б зараз саламахи затовкти.

— Дивись…

Микишка з осторогою взяв зі сходинки мобільний телефон, спантеличено потрусив ним, наче від того незрозуміле приладдя враз пояснило б свої секрети. З телефону бризнула вода.

— Гетаут лишила.

— Кинь гидоту. — Свиря озирнувся. — Пішли собі притулок у раю шукати. Може, надибаємо на когось із рідні чи, якщо Божа ласка, товаришів-серденят зустрінемо.

Микишка вкинув мобільний за пазуху. Кивнув — підемо.

Трійця

РАЙ. Центр - _02.png

Київський Поділ ще багатий на щурячі кутки. Поряд із пафосними новобудовами — стара та давня архітектурна розкіш. По ранжиру. Якій пощастило потрапити до списку пам'яток, тій — реставрація. А іншим… На підфарбований фасад глянеш — чисто стара повія на заробіток налаштувалася. А як затягне в арку-горлянку та викине у внутрішньому дворику — то отут вам і справжній старий Поділ. Облуплені стіни, дерев'яні веранди, персональні сходи-драбини до помешкань на другому поверсі, сарайчики з поламаними дверима, огірки упереміж зі страшенно красивими ружами під єдиною на увесь двір вишнею. І крім знаних кожним житцем дворику котів ніхто не сміє по тій красі товктися. Навіть щури, бо, хоч житці і вчать котів за щурами ганятися, ті однаково тут царюють.

Справжні хазяї незбагненно дорогих подільських нетрів зазвичай здають їх в оренду, а самі скніють у сучасних багатоповерхівках десь на Оболоні чи Дарниці. І намагаються не сумувати, дивлячись з вікна десятого чи двадцятого поверху на щільне нагромадження сірих будинків-сталагмітів десь на Оболоні чи Дарниці. Оку важко знайти красу в тому гештальті. Тим більш коли ти виріс на Подолі, де золоті куполи церков вищі за дахи будинків. Фролівський монастир, Покровська церква, Богородиці Пирогощі, Миколи Притиска, Іллінська, Христо-Воздвиженська, дзвіниця церкви Миколи Доброго, Набережно-Микільська та Різдва Христового, де Кобзаря відспівували… А над ними — Андріївська. А в повітрі — Божа благодать від передзвону. А під ногами земля з ясною пам'яттю. її спогадами проростають дерева, дихають кам'яні стіни. Справжні хазяї незбагненно дорогих подільських нетрів мріють забагатіти, щоби повернутися сюди ще до того, як від старого Подолу не лишиться й сліду.

2
{"b":"151895","o":1}