— Чого?

Галка зазирнула Любі в очі і сказала:

— Що ти… померла.

Люба насупилася, зиркнула на Галку недобре.

— Яка ж ти мстива людина, Галко! Ну гаразд… Вчора я наговорила тобі зайвого… Вибач. Мабуть, я ще не заспокоїлася, не дала ладу думкам, не вилікувалася… Вибач, чуєш?

— Чую, чую. А ти… Ти почула?

Галка сумно всміхнулася, зробила до Люби крок, наче втішити хотіла.

— Досить дурні! — Люба відштовхнула Галку. — Повертай назад! Не повернеш, тоді пристань до берега. Пішки піду.

Галка озирнулася навкруги.

— Йди. Все — наше…

На Любу глянула, перескочила через борт катерка, стала на білому тумані, як на твердому камені. Любу до себе поманила.

— Давай до мене. Поруч побуду. Поки звикнеш…

Люба озирнулася розгублено і серед безмежного білого простору не побачила нічого, за що би можна було зачепитися. Хоча б оком. Тільки катерок, Галка і вона, Люба. Страх швидше погнав думки.

— Я не померла! Не померла! — закричала Люба.

— Втонула. У Дніпрі. — Галка пішла до катерка, перелізла через борт. Всілася посеред палуби, наче нічого не сталося.

— От дурна! — розсміялася Люба. — Мене врятували двоє хлопців.

— Душу твою врятували.

— Душу?

— Так. Вояки Дорошенкові. Вчасно прокинулися… Якби не вони…

— Ти брешеш! — закричала. Підскочила до Галки. На коліна поряд з нею упала. — Ти брешеш, Галко! Ну скажи…

— Навіщо у Дніпро кинулася?

Люба завмерла — останній шматочок спогадів несподівано виринув з підсвідомості, затуливши останню прогалину в подіях тої ночі.

— А я… Я не кинулася! — зраділа. — Галко, чуєш? Я не кинулася!

— От тепер ти брешеш, — спокійно відказала Галка.

Ні, ні! Люба так чітко побачила ту неймовірну миттєвість, що чим завгодно б заприсяглася — не бреше. Вона бігла по мосту, бо вперед і вперед штовхала незнайома наполеглива радісна енергія, вимагала руху, дій. Вона хотіла з мосту побачити дім Максових батьків. Чудове місце для одкровень — між небом і землею. Вона би змогла. Вона би обійняла Макса, розповіла, чому так боїться знайомитися з його батьками. Вона вірила — Макс повільно йде слідом, може, здивовано спостерігає, як Люба добігла до середини мосту, як вчепилася в мостову огорожу, вдивляється в бік «Царського села» і все ніяк не може роздивитися — де ж той вогник, де те вікно, за яким на неї чекають… Не видно! Не втрималася. Аби вище — точно побачить. Полізла по мостовій огорожі наверх. Відчайдушно чіплялася за металеві конструкції. Ще трохи вище, і вона зможе розпізнати… Здається, вже бачить… Вхопилася однією рукою за металеву балку, обернулася назад, на міст, туди, де мав стояти Макс. Крикнути — бачить!

…Порожній міст. Міцніше вхопилася руками за металеві конструкції, шукала ногами опори. Не знайшла. Хитнулася. Оступилася. Руки не втримали тіла…

— Галко! Я… оступилася. І не збиралася кидатися у річку. Оступилася і зірвалася. Отака прикра випадковість.

— А-а-а… — задумалася Галка. — А я все думала, що то за примха Божа — душу самогубці рятувати.

— Я не самогубця! — закричала Люба. Стояла на колінах, лупила кулаками по дерев'яній палубі. — Ну як тобі пояснити, щоби ти вже повірила — я не самогубця і я не померла? Чуєш, Галко!

Галка закрутила на потилиці довгі чорні коси, простягнула до Люби прозорі бліді руки. Гладила по рудим кучерям, усміхалася сумно.

— Кинь вже біситися… Ти ж не дурна. А я… Я не Галка.

— А хто? — Люба раптом знесилилася, упала на палубі поряд із Галкою.

— Колись мене звали Сонею. Я… давно померла… Тебе тоді… ще не було.

…По той бік життєвих суєт час обходиться без годинників. Не знамо скільки Люба і Соня просиділи на дерев'яній палубі дивного катерка посеред неосяжного білого простору. Люба плакала. Обмацувала власне тіло, не вірила і плакала, плакала, поки остання жива сльозинка не скотилася щокою і не впала на коліна. Соня не заважала. Сиділа поруч, тихо вела про вічне життя і короткий проміжок, що тільки й лишився у Люби, щоби попрощатися з гамірним земним світом. Дивна Божа примха… Соні такого не випало, а Люба — бо тіла ще не знайшли! — може вночі відвідати одне-єдине місце на всій землі, сказати найголовніше, таке справжнє і вагоме, заради чого тільки й варто повертатися у світ людей. Люба запанікувала… Десятки знайомих, академія, космос на Костянтинівській, покоцана бруківка на Андріївському — все відступало, звільняло дорогу тому єдиному, хто подарував любов і крила. Макс…

Звичайно. Макс. Люба прийде до нього вночі, всядеться біля постелі, розсміється — мовляв, отака я незвичайна дівчина, спочатку трохи поплавала, потім зникла, а тепер пробралася до тебе, Максе, щоби сказати лише кілька слів… Що любов — нова наука, всі попередні теорії, досвід і знання втрачають сенс. Що любов кривиться від брехні, як від гіркого цитрусу. Що гріх один — не довіряти своїй любові. А вона… зрадила собі, оступилася, розбила цноту, наче сором. І… покотилося… Вона так хотіла навіки забути, що так страшно оступилася, посіяла сумніви в серці коханого, що насмілилася їхати до його батьків… Вона тільки хотіла не кривити душею і посеред порожнього мосту признатися про те, що вже знайома з подружжям Сердюків. Вона би змогла, просто… оступилася і полетіла в Дніпро. Він не винен… Вона просто не здогадувалася, що все так серйозно: якщо тебе вдарили по одній щоці, підставляй другу, якщо оступилася раз, оступишся знову…

Звичайно, Люба піде до Макса. Можливо, і не буде так докладно виправдовуватися. Можливо, скаже головне: любов — рай. Не околиці й задвірки, центр дивовижного раю, огородженого неприступними серцями від заздрощів і пліток. Вона хоче про це… довго-довго думати. Вона знайшла куточок, де ніхто не заважатиме їй довго думати про любов. А він… Певно, зустрінуться колись.

Соня поклала бліду тонку руку на Любині коліна.

— Знайшла головне місце на землі?

Люба затримала погляд на Сониній долоні з тонкими пальчиками.

— Чому зі мною ти, а не хтось інший?

— Мене теж оголосили самогубцею. Мені теж було вісімнадцять.

— А ти…

Соня розсміялася, захитала головою.

— Як і ти! Не збиралася помирати. Мене… отруїв мій шеф. Ростислав Коноваленко. Прийшов нібито з допомогою, змусив підписати чистий аркуш, божився, що доб'ється справедливості… Води подав, бо я розхвилювалася, плакала… Після його води тиждень промучилася і померла.

— Як він живе… з таким гріхом?..

— Погано живе. Мучиться. На людях злість зриває, а спасіння нема. Отруту йому інший чоловік підсунув, наказав мені дати. Збрехав, що то заспокійливе. А тепер того Коноваленка на шворці водить. Шантажує…

— Чекай. А чого вони так хотіли, щоби ти померла?..

— Досить, — попросила Соня. — Кажи, до кого підеш. Поможу.

Макс… Макс. Перед Любиними очима — усміхнений Макс. Дивується, біжить до Люби, обіймає, притискає до себе, шепоче гаряче: «Ну слава Богу, Люба! Не відпущу! Тепер — і на крок не відпущу».

На Соню з благанням глянула. Прошепотіла:

— До мами хочу…

Після опівночі на Костянтинівській світилося лише одне віконце. Макс і Гоцик не спали, хоч і збиралися, бо зранку — до Дніпра, зустрітися з товаришем дивакуватого дідугана в капітанському кашкеті, умовити його плисти до Десни, навішати на вуха все, що тільки можна, аби погодився. Гоцик навіть подумував над хитрим планом насильницького захоплення: напроситися на борт, нібито на оглядини, замкнути хазяїна в каюті й самостійно спрямувати суденце в бік Десни. Щоби план не провалився, Гоцик серед ночі розкрив ноутбук і почав шукати в Інтернеті інформацію про управління маломірними суденцями. Виходило непогано, навіть не було потреби переобтяжувати пам'ять зайвою інформацією. Гоцик вирішив взяти з собою ноутбук і вже на борту розбиратися — що до чого.

Макс лежав на проваленому дивані, хоч звечора Гоцик і погрожував захопити його, все роздивлявся простір, у якому жила його любов. Після розповіді Гоцика про передранішню появу Люби на Костянтинівській Макс тепер не міг дочекатися ранку. Йому здавалося, варто лише їм із Гоциком сісти у човен, відплисти за Київ, як він одразу перестріне Любу, кинеться до неї, обійме і прошепоче, що більше ніколи не відпустить її від себе. Ні на крок.