Ніч запропонувала дивну забаву — змусила мільйон зірок шукати собі на землі люстерко. Десна відгукнулася: вгамувала слабкий вітер, відігнала комах від води, затамувала подих, поверхня стала чистою і гладкою, ніби темне скло. Мільйон зірок віддзеркалилися у воді, тому катерок, що стояв на кітві посеред ріки, здавалося, застряг серед Всесвіту.

Люба і Галка лежали в каюті на твердих дерев'яних лавах. У круглий ілюмінатор заглядала ніч, підсвічувала собі зірками, аби краще роздивитися двох юних дівчат, що лише робили вигляд, ніби сплять. Була причина. Під вечір Люба запропонувала пристати до берега біля невеличкого села. Купити свіжого молока, домашнього сиру, хліба. Відчути себе мандрівником, загубленим серед чужих доріг. Це ж — свято.

— Ні, — відрізала Галка і зупинила катерок посеред ріки навпроти села.

— Що за дурість? Ти робиш мені на зло? — Галчина поведінка вивела Любу з рівноваги.

— Навпаки. Йду назустріч твоїм забаганкам, — відповіла Галка. — Можеш дивитися на те село і той берег скільки завгодно, якщо тобі так цього хочеться.

— Та ти просто знущаєшся з мене!

— А ти просто уже набридла мені!

— Тоді підпливи… Підпливи до берега! Висади мене і котися під три чорти!

Галка стала посеред палуби, закрутила чорне волосся на потилиці і сказала:

— На моєму катері ти мені наказувати не будеш. — Замовкла. Кинула погляд на блакитну воду, запропонувала: — Хочеш? Пливи…

Люба рвонулася було до борту, учепилася в нього, глянула у воду. Та так і заклякла. Галка спокійно пішла до каюти, довго копошилася, дзвеніла чашками, а коли вийшла, Люба досі стояла біля поручнів, дивилася на берег. Сутеніло.

— Надивилася? — ніби нічого не сталося, запитала Галка. Люба стисла губи, промовчала. Галка завела двигун, катерок подався далі.

— Ночувати далі за течією будемо, — пояснила Любі.

За годину катерок зупинився у зовсім дикому місці. «І не боїться?» — подумала Люба. А раптом… Раптом серед ночі підпливуть злодюжки на човні, залізуть на катер? Кричати марно — однаково ніхто не почує. Перелякалася. Спустилася в каюту. Галка лежала на дерев'яній лаві з заплющеними очима. «Не спить», — здогадалася Люба. Розстелила ковдру на сусідній лаві, заплющила очі, та страхи, якими сама себе налякала, змусили розплющити їх знов.

Встала. Пішла до дверей каюти і замкнула на замок. Все ж спокійніше. Сон все не йшов. Люба лежала з заплющеними очима і шукала слова, якими зранку спробує пояснити Галці свій несподіваний вибух. Ну… Такий стрес. Вона й досі не може пригадати усього, що з нею трапилося. Дивно, чи не так? Весь час виникає відчуття, ніби щось важливе зникає, не пригадується. Вона нервує. Один іспит в академії пропустила. Надолужить, звичайно. Але ж — і цим переймається. І взагалі. Життя геть змінилося. Вона змінилася. Так багато думок… Боялася перестати бути собою і… соромилася бути собою. Макс… Де відповіді? Вона вважала, Макс надто ідеальний для неї. Все чекала, виглядала — що зруйнує гармонію? А коли захотіла померти, коли топилася під мостом… Може, вона надто ідеалізувала його чи сама була надто ідеальною для нього? Люба знайде відповіді. Обов'язково знайде, адже повертатися доведеться. Так хочеться повернутися з відповідями. Відчувати себе упевнено, не помилятися, не оступатися, бо — скільки вже можна?! Макс… А раптом вона побачить його очі і забуде все? Все! І його батьків, і як він не рятував її…

Думки линули далі, далі. Люба заснула, так і не придумавши, що скаже зранку Галці.

П'яти живих душ вистачило, щоби в убогу халупу на Костянтинівській повернувся космос.

Іван Степанович сидів на проваленому дивані, розповідав з сумною посмішкою — отаку приблизно хату їхня бригада у Польщі винаймала. На вісьмох. Наймолодший у ванній спав, та то нічого, вони не скаржилися… Гоцик у кухні повкидав на сковороду залишки продуктів від сухарів і двох яєць до ковбаси і помідорів, притрусив меленим перцем — запіканка студентська, у Люби класно виходило, Гоцик вперше робить. Похмурий Макс стояв біля вікна, спостерігав за кумами — ті застигли біля увімкненого ноутбука, приголомшено роздивлялися банальну заставку на моніторі — білий тропічний острів посеред синіх океанських хвиль. «Схожі на Лілу з "П'ятого елемента" Бессона, — усміхнувся іронічно. — Такі ж розгублені й ошелешені». Наче у відповідь Максовим думкам, Свиря скептично закопилив губу, штовхонув Микишку.

— Годі, куме, чортам кланятися, бо затягнуть і викинуть у тому пеклі під пекучим сонцем посеред солоної води! Хочуть, кляті, щоби ми від спраги вічно мучилися, — не розгублено, не ошелешено.

Микишка відвів погляд від острова, наштовхнувся на похмурого Макса:

— Не сумуй, товаришу. Правда — сила. Був у нас один такий… Цеберком звали. Кухлями не пив, як звичайні вояки… Хоробрий був козак! А батько Цеберків, гаспида онук, з ляхами злигався, так, коли того злодіюку за ноги повісили, Цеберко з такою силою коня за шию ухопив, що з кінської шиї кров полилася, а Цеберко сльози не пустив.

Свиря згадав, збудився. Забігав. До Микишки.

— Ой, куме, лихо… Як ми зрадників покараємо? Господь всемогутній з нами таку дурню утнув, що не можемо козолупів зупинити. Не бачать нас іроди!

Макс слухав і просто не вірив власним вухам.

— Чекайте, хлопці… Невже ви дійсно збираєтеся мого батька… убити?

Куми заклякли, перезирнулися зі здивуванням неймовірним: а може бути інакше? Слів не знайшли — одночасно кивнули Максові.

— Не тривожся, товаришу, — Микишка йому. — Знаємо, як зробити, щоби не мучився. Підкажемо.

— А по мені, хай би помучився, — Свиря нервово. — Він славу серденятську спаплюжив. Добре ім'я во гріх привів. Прив'язати козолупа до гармати, у пащу литого свинцю! Чи би, приміром… — Замовк, носом повів. — О! О! Смачними наїдками запахло…

Макса по плечу — лясь!

— Повечеряємо, товаришу?

Повечеряємо?! Макс дивився, як завзято куми хапали руками шматки гарячої, схожої на екзотичну яєчню, мішанини, як дядько ніяково, ніби соромився, відклав малий шмат, як Гоцик по-хазяйськи обмежився мінімумом, і досі не розумів, що за дивні події привели його у цей окремий простір, де язики незрозумілим чином розв'язуються, думки набувають чітких обрисів, а вирішені справи не обтяжують спогади.

— Я оце тільки зараз зрозумів, куме Микишко, нащо Господь нас в Україну повернув, — сказав Свиря. — Зрадників зничтожити. Трійко вже! Трійко! Той Ромко, що на нашого жида схожий, Коноваленко, що поважного чоловіка Івана Степановича катував, і батько нашого товариша, який себе за сердюка видавав.

— І як ми їх зничтожимо? — на повному серйозі запитав Микишка.

Свиря розсміявся, показав на лікаря, Гоцика і Макса.

— Егей, куме! Ціле військо маємо! Хай чисті душі самі обирають, кого у пекло відправлять. Ти поміркуй! Злодюг троє, і чистих душ — не менше. Оце Богова задумка. Іроди повинні знати — кожного кара знайде.

Макс, Гоцик і лікар перезирнулися. Лікар лисину почухав.

— Ви, хлопці, теє… Думаю, для іншого задуму прокинулися, — глянув на насторожених серденят. — Може, аби дівчину врятувати. Мене з пастки витягти.

Макс почув про Любу.

— Знаєте, де дівчина?

— Знаємо, — сказав Свиря. — За ніччю, коли негодяще топилося, ще ніч була… Потім день. І в той день бачили її на човні чималому. Вверх за течією пливла. До Десни, — поспіхом, та до справи. — Невже не будете злодіюк карати? Тоді — самі зрадники. А це уже — непогана новина, бо ми вас, підлабуззя, бачимо і силу проти вас маємо. Оце, приміром, попадаєте спати зараз, а ми з кумом вас… позв'язуємо, а потім язики повідрізаємо, бо шаблі нема, а то би відтяли голови — і уся морока.

Може, через те що Гоцик, Макс і лікар без жартів сприйняли слова Свирі, але майже до ранку в спорі билися. І чим більше аргументів з реалій двадцять першого століття трійця наводила кумам, тим упертіше серденята відстоювали прості та логічні норми свого звитяжного і славного життя. Кажете, серденята найманцями були? Так, добрі люди. Найнялися життя віддати за Україну і гетьмана Дорошенка. Навколо цього гуртувалися, роду-племені не питали — українці, валахи, московити, навіть жиди з ляхами серед сердюків були, — одну істину знали: просити — тільки Бога, помирати — тільки заради рідної землі, жити — тільки у звитязі, тому не знали: у бою — страху, до зради — пощади, після бою — суму й печалі.