От і цього ранку Володимир Гнатович скинув халат, глянув на себе у дзеркало — чорне волосся пишною кроною розляглося по грудях, через центр живота вниз — струнким стовбуром. У труси зазирнув — чорне коріння густе й пружне. Хмикнув… «Сірий кардинал»?.. Ідіоти! «Голий король»! І плюньте на Андерсена. У Сердюка своя версія. Усміхнувся азартно. Тобі гаплик, Ростику Коноваленко, колишній перший комсомолець області. Не хочеш власноруч рити собі могилу — допоможемо.
Так захопився планами, мало про Макса не забув. Дружина повернула в реальність традиційним грюкотом у двері.
— Вово, ти що там, заснув? Макс збирається шукати водолазів…
Макс? Макса за кордон. Шиллєра сюди. Баклана! Розшукати зниклого лікаря, компромат на Коноваленка, та перш за все — підтвердження власної значущості — увімкнути електрику в далекій довбаній лікарні.
З ванної вийшов.
— Збери Максові речі, Женю. Хай відпочине подалі від батьківщини.
— Вово, ти здурів! — розлютилася. — Хіба можна дитину в такому стресі кудись відправляти?! Ти піди до нього! Глянь — він же божеволіє! А все ця руда шльондра! Якби не втопилася, я би її, падлюку, власними руками задушила.
Сердюк пішов у гостьові покої.
— Максиме! Ти де? Мені тільки-но телефонували… Опівдні водолази розпочнуть пошуки, так що…
З лоджії — Макс. Сердюк хотів було сказати «так що все нормально», та глянув на сина — е-е-е, зовсім кепський вигляд — і сказав інше:
— …так що справа робиться. Ти як?
Макс вже похоронив Любу. Тепер турбувався, щоб… поховати Любу — знайти тіло, замовити труну… Може, відшукати однокурсників з Могилянки чи друзів, запитати в деканаті адресу матері… У Могилянці повинні знати. Максу не до батькових запитань, у нього повно справ.
— Мабуть, буду з водолазами. Точне місце покажу… Так… скоріше.
Сердюк од прикрощів плямами пішов.
— Максе, тобі туди не можна. Ти ж розумієш… Ми робимо це заради твого спасіння!
— Я живий…
Сердюк на сина — як лікар на хворого: та-а-ак, розмови не буде. Обійняв — потім життя повчить, — по плечу погладив.
— Просто не ходи туди, синку. Ти ж все розумієш… Така справа… Рознесуть — всій сім'ї непереливки. Будь на зв'язку. Як тільки…
Макс дивився повз батька в якусь для нього одного важливу точку.
— Як ти не розумієш, тату?.. А раптом вона жива? Я ховаю її щохвилини вже другу добу, а вона… Вона повертається і дивиться на мене. — Підхопився, батька з себе струсив. — Треба шукати…
Сердюк зневажливо губи стис — і в кого Макс вдався?! Він з гордістю вважав — у нього, а тепер оце придивився… Звідки ці нюні, скиглення? Женька теж не з слабкодухих. Та якби він через якихось дурних Сонь…
— Женю! — закричав роздратовано. — Де ти поділася, мать… щоби не сказати більшого. Я поспішаю.
До вітальні. Кейс, телефон, кредитна картка…
— Що сталося? — Женя вже біля дверей чоловіка почула. На кухні, дивна річ, затрималася.
— Макс… Дивись, щоб до пішохідного мосту не попхався.
— Вово, ти дійсно направив туди водолазів? — шепоче у вухо.
Сердюка — у шмаття. Корова! У нього справи у десяти точках Києва, йому поспішати треба, він, можна сказати, всю родину з гівна витягує, а вона…
— Які, в біса, водолази?! Ми що — шукачі скарбів?! — скреготнув зубами. Дверима — грюк!
Вранішній серпанок над Дніпром утопив промислові пейзажі на берегах. Любі здалося: катерок гойдається посеред неосяжного ватяного килима. Варто простягнути руку — запросто відірвеш білий шмат на згадку. Та руки зайняті — вчепилася у борт, вдивляється… Десь таки мають бути береги. Нема? Так он чого Любі не хочеться повертатися… Берегів нема. Нема куди йти. — Не передумала? — поруч із Любою стала Галка.
Люба перелякалася. Раптом хазяйка дивного старенького катерка сама передумала і зараз викине її геть?
— Ні…
— Ну то хоч посміхнись! Відпливаємо! — крутнулася і зникла.
У череві катерка задирчав двигун. Катерок здригнувся, жваво врізався у ватяний килимок і за мить вже безжально перекроював його швидким рухом на свій лад.
— А де вітер? — здивувалася Люба. — Де вітер?
Розкинула руки, сміялася. Підставляла лице прохолодному повітрю, лише вітру не було. Та що вітер?! І без нього Любу огорнуло карколомне відчуття абсолютної, нічим не обмеженої свободи. Де ділися філософські сумніви «мчимо, та недвижні»? З поважним бурмотінням Дніпром рухав маленький катерок, на ньому стояла струнка рудоволоса дівчина у довгій білій спідниці, і, здавалося, не двигун і ніс суденця, а її бурхливий захват прокладає катерку шлях у вранішньому серпанку. Руки вгору — небо не так вже й високо… Озирнулася — пісня… І тільки коли з туману випірнув і посунув на катерок пішохідний міст, що веде на Труханів острів, схаменулася.
— Що це?!
Запаморочилося. Картинки темні — вниз, до води, померти…
— Коли ж посміхнешся, Любо? — гукнула Галка від штурвала на палубу. Усі вибухи Любиних емоцій пропустила за справами.
Розгубилася. Туман враз розсіявся. З берегів сонце віддзеркалюється: від вікон, від бань золотих.
— Галко! Хіба до Десни вниз за течією?
— Ні, — конкретна. — У мене справа на хвилину, а потім подамося до Десни.
— А… Добре. — І зникла радість.
Над катерком мости — пішохідний, міст метро, Патона. Всілася посеред палуби, коліна до грудей. Події страшної ночі й досі не склалися в єдину логічну картину. Щось дуже важливе випадало з пам'яті, і Люба ніяк не могла пригадати, що саме. Ніч. Вони з Максом їдуть набережною… Любі весело до болю… Вереск гальм. Ось вона біжить мостом… Ні! І Іе це… Щось інше… Той день, тільки раніше… Сонце. Пагорб біля Співочого поля. На сцені вусатий гуцул грає на баяні. Слухачі на зеленій траві.
— Сьогодні ввечері на нас чекають мої батьки, — сказав Макс. — Ти їм сподобаєшся.
Вона не відриває погляду від вправних пальців гуцула-баяніста. Киває. Кладе голову на Максове плече.
— Дивись… Це мама і тато біля Ейфелевої вежі. — Макс показує екран мобільного. Сміється. — Я спеціально поставив це фото на виклик з дому. У батьків тут такі напружені обличчя, ніби за ними стежить мафія.
Люба кидає швидкий погляд на екран мобільного. Напружені обличчя? І задихається. З екрана Максового мобільного на неї дивляться гладка хазяйка, що їй Люба підклала голки у крісло, та її вічно похмурий пихатий чоловік.
— Любо…
Любі стає смішно. Смішно і весело до болю. Всередині, як у порожній кімнаті, до відлуння у вухах колотиться щось дзвінке як мідяк. Вона ж розуміла… Розуміла, хоч вірити не хотіла, — гармонія їх кохання з нетутешніх реалій. Вона іншого зрозуміти не могла: що ту гармонію знищить.
— Любо…
— Так, дуже напружені обличчя.
Обхопила Максову руку, притулилася.
— Ти їм сподобаєшся, — повторив Макс. — У мене класні батьки.
…За мостом Патона катерок розвернувся і подався назад, у бік Десни. Люба здивувалася, пішла до Галки.
— А як твоя справа?
— Вже, — відповіла Галка.
— Так ми ж… ніби…
— Я ж у твої справи не лізу, — усміхнулася Галка. — Чуєш? А хочеш, я навчу тебе керувати катером?
Люба уявила себе біля штурвала, чомусь у білій бейсболці та білих рукавичках. Розсміялася:
— Давай. А складно?
— Приблизно те саме, що керувати своїм життям, — сказала Галка. Раптом усміхнулася здивовано. — Дивись! — показала на правий берег. — Чоловік літає…
Люба озирнулася на правий берег, але побачила лише легкі хмаринки над Володимирською гіркою.
З чагарнику на дніпровському схилі поблизу Поштової площі Любу спершу побачив Микишка. На сторожі стояв, поки кум Свиря біля лікаря вошкався, усе озирався та добру гілляку в руці стискав. На Дніпро глянув…
— Гетаут, — здивувався. — Чуєш, куме Свиря? Онде Гетаут посеред Дніпра.
— Тобі, куме Микишко, та дурна баба ввижається, бо не така ж вона дурна, щоби знову в Дніпро скочити. А якщо дурна, так хай уже, прости, Господи, топиться.
