— Розо Сиґізмундівно… Може, «швидку» викликати? Щось ви… того…

— Не треба, хлопці. Помру сьогодні.

— А-а-а… Ну як помрете, покличте! — відповів Гоцик і врешті переступив поріг двадцятисемиметрової тісноти, де удвох — дихати неможливо, не те що жити…

Макар кивнув Розі Сиґізмундівні, мовляв, дякуємо за плідну розмову. Пішов за Гоциком.

На поличках — Любині речі. Книжки. Ноутбук. Не з'являлася. Макар вилаявся — тепер можна. Люби нема, бо то Люба постановила — ніяких матюків і наркотиків. Згадав про наркотики. Ага! У рюкзаку рожева пігулка на особливий випадок. Саме час. Той самий випадок — жити не хочеться, Гоцик — падло, Люба — ну просто нема слів, своїми руками задушив би, підлоту. Радість… Де радість? У рюкзаку, у кишеньці. Поліз… А нема. Хто винен? Ну звичайно, що Гоцик.

— Відколи ти у моїх речах риєшся?

— Пішов ти… — процідив Гоцик. Лежав на дивані, дивився у стелю, збивав попіл просто на килим.

— «Пішов ти» не проканає! Віддай те, що взяв! — Макар підійшов до дивана, з силою вдарив ногою по м'якій боковині. Гоцик скосив на Макара око, спокійно встав і без розмаху, коротко і люто вдарив Макара у щелепу. Макар впав спиною на підлогу, скрутився од болю. Завмер. Витер кров із розбитої губи, підхопився, кинувся на Гоцика — той стояв, як брила, посеред кімнатки і з презирством дивився на Макара.

— А-а-а… Ненавиджу! Ненавиджу!

У Гоцикових очах милосердя не заблукало. Може, теж шукав приводу скинути напругу? Ухопив невисокого худорлявого Макара за грудки і тепер уже з розмаху вліпив йому з лівої у праву щоку.

— Йо… — смикнувся Макар, заволав на підлозі. — Козлино, козлино довбана… Я тебе кінчу, кінчу! Ти втямив? Кінчу… Гоцик цвіркнув слиною Макарові в очі, спокійно завалився на диван. Дістав нову цигарку, закурив.

— Кінчу, кінчу… — трусився на килимі Макар. — Руки відрубаю… Не будеш по моїх речах нишпорити, сволото приблудна… Без тебе тут нормально було. Козлина, козлина…

Гоцик затягся цигаркою:

— Що загубив? Цноту?

— Екстазі. У рюкзаку… У кишені… Екстазі.

— Не брав.

— Брешеш!

— Не брав, — упевнено повторив Гоцик, і Макару раптом стало страшно. Поліз рачки до рюкзака, витрушував усе на брудну підлогу, аж доки у рюкзаку не лишився суцільний, абсолютний нуль.

— Не брав?

— Навіть не знав, — відповів Гоцик.

— Люба знала, — ляпнув Макар і від Гоцикового спокою теж лишився суцільний, абсолютний нуль. По-звірячому швидко підхопився з дивана, підняв Макара над підлогою, притис до стіни.

— Час колотися, Макаров, — видихнув в обличчя. І від того, що вперше за увесь час їхнього співіснування на Костянтинівській Гоцик холодно і безжально назвав його Макаровим, механіку з «Політехніки» стало безбожно бридко.

Макар згадав вологі Любині губи, непевні рухи, якими вона стягувала з себе футболку, схлипнув і раптом гірко, по-дитячому заплакав.

— Потім ридатимеш! — струснув його Гоцик. — Розповідай!

Уся розповідь уклалася в п'ять нескінченних хвилин і два десятки рубаних, зажмаканих фраз. Він відмовлявся… Він взагалі подумав, що вона жартує… Запропонував екстазі… Ну, щоби секс хоча б у кайф, а не просто так… Вона відмовилась. Тоді він купив горілку… Усе.

— Ти покидьок, — вражено прошепотів Гоцик.

Макар не відповів. Думки синхроном: Люба плюс екстазі — наслідки непередбачувані. Дарма шукали у звичних місцях. Люба плюс екстазі… Біда… Біда? Є ще один. На «мазераті». Він може знати.

«Як його знайти?» — подумав Гоцик.

— У «мазераті» номери з трьома вісімками, — Макар уголос.

— Звідки? — не повірив Гоцик.

— Запам'ятав… Коли Люба на нього чекала, а ми… за пивом ішли. Три вісімки. Знак нескінченності. Четверту цифру не згадаю…

— Ти знав і увесь цей час мовчав?! — Гоцик ладен був знову відтягнутися на Макаровій пиці.

— Тільки зараз… згадав, — без брехні відповів Макар, показав на розбите обличчя. — Після того як ти мене…

— Кінчай скиглити, Макаре, — сказав Гоцик.

І — ніби нема стін. Повітря. Думки, як цеглинки, одна до одної свої стіни складають. До ранку дома почекати — раптом Люба з'явиться. Зранку до Макарового однокурсника Вітька Дрозда. Дрозд будь-яку базу розколупає, а Макару з Гоциком небагато треба — за номером автівки знайти у ДАІшній базі привабливого метросексуала. Ім'я, по батькові, прізвище і — головне — адресу. Жодних дурниць. Так не буває, щоби у великому, навіть такому великому, як Київ, місті без сліду загубилася дівчина. Хтось же повинен захвилюватися? Могилянка? Ті восени згадають. Гізела? Нормальна дівчина, лишила свій мобільний і просила зателефонувати їй в Іспанію, бо дуже переймається, що Любу відрахують.

— Може, Любиній матері зателефонувати? — озвучив Макар останню на цей день безглузду думку, і ніби йому у відповідь задзеленчав стаціонарний телефон у кімнатці.

Гоцик зняв слухавку, почув голос Любиної мами, почав брехати:

— Ні, все нормально. Люба мобільний загубила. Чи вкрали… Вони у Могилянці якийсь перформанс готують… А вона сьогодні зранку вам телефонувала. Щось із зв'язком. Добре. Ми їй передамо. Добраніч.

Слухавку поклав, постановив:

— Я теж покидьок.

З тією думкою лежали-курили до ранку. Люба не з'явилася. А коли сонце ще вмивалося у Дніпрі, у двері постукав сусід і повідомив:

— Роза померла… По червінцю, якщо не жадні…

Весь день до сутінків Люба просиділа на камені біля Дніпра. Думки-сумніви верещали-боролися за право диктувати їй настрій і вчинки, та врешті безпорадно скупчилися в яскраву пульсуючу кульку біля серця, і тільки одна — гірка, нещадна — відчайдушно пливла свідомістю і не хотіла тонути, як Люба у Дніпрі. Чому Макс не кинувся у воду за нею вслід? Чому її врятували двійко незнайомих хлопців, а не він? Бо, певно, ті незнайомі хлопці не змагалися у Дніпрі серед ночі на швидкість? Певно, тільки заради неї занурилися у темну стрімку безодню і витягли на холодні сходи набережної… Чому не Макс? Де був Макс, коли вона захлиналася і ковтала брудну дніпровську воду?

Була би логіка, знайшлися б і відповіді. Спалахнули б емоції, розворушили би логіку… Та крім нещадного запитання — геть нічого: мертва туга огорнула всі інші почуття, приспала до часу.

Була би логіка… Не любив? Не любив Любу так сильно, щоби забути про власне життя заради неї? Себе плекав у тому коханні? Перелякався? Занервував? Розгубився у першу мить?.. Але ж була мить друга, третя… І очевидна, страшна картинка — дівчина у Дніпрі.

Еге-ге… Була би логіка…

Люба задихнулася, бо з очевидною ясністю навіть не відчула, побачила: незбагненна гармонія позаду. Безмежне, як Всесвіт, божевільне кохання, дивне єднання душ і тіл не повернуться, хай би як вони з Максом не намагалися забути ту літню ніч. Дніпро розкидав на різні береги.

Та й чи хоче вона бачити Макса? Брови звела — бачити не обов'язково. Принаймні в цю вечірню годину очі зупинялися і вже не лякалися, відпочивали на дніпровській хвилі. Бачити не обов'язково. І чути. Зрозуміти би — чому лишив її одну посеред Дніпра?

Люба раптом згадала тата. Заціловував-лоскотав доньчині шиї колючими вусами, так любив своїх дівчаток. Щодня з лікарні — поважний стоматолог, — а вони з сестричкою біля порогу. Що татко приніс? І у татковій кишені обов'язково знаходилося щось смачненьке. У Бога вірував, дітей того вчив. На Різдво всідалися біля столу, і спочатку татко з мамою, а потім уже й вони з сестрою малювали чорною тушшю листівки-вітання з усміхненими янголятками в українських вишиванках і віночках на кучерявих голівках. Сріблили янголяткам крила, писали натхненно:

Де заблукав татків янгол, коли сонячного дня на очах у дітей він розчахнув вікно, заліз на підвіконня у черевиках і спокійно зробив крок у прірву? Де? Та головне — чому?