Микишка озирнувся юнакові вслід і раптом махнув йому рукою. «Як так? — сіпалися думки. — Один якийсь бачить, інший — ні…»

— На кому гріха нема — ті бачать, — почувся від муру голос старенької жебрачки.

Микишка задумався, озирнувся — народу тьма-тьменна… Онде — сонце вище і люду все більше і більше. Снують собі туди-сюди, наче діла їм нема. Та всі дивні, чудернацькі, вбрані незрозуміло: де війт, де козак реєстровий, де татарин полонений, де жид торговий, де подільський кожум'яка, а де селянин — не зрозуміти. Тільки ченців лаврських, хвала Господу, упізнати можна. Й оце з усієї сили народу тільки двійко їх і побачило? Стара мама-жебрачка і дивний юнак у обірваних штанях? Зітхнув Микишка. Згадав — ще Гетаут їх бачила, коли з Дніпра її витягли. І дядько, що салом пригощав… А інші, значить, грішать смертно?.. Знизав плечима — щось воно не те… Вони зі Свирею теж не янголами були.

Непосидючий Свиря наче Микишчині думки читав. До жебрачки ближче підсунувся. На люд з осторогою дивиться, питає у старенької:

— А чого ж ви, мамо, нас бачите?.. Самі казали — просите Бога про смерть, а він вас і чути не хоче. Якби ви, мамо, без гріха були, вас би Господь давно прибрав…

— Грішна, грішна, — закивала головою бабця. — Грішна, люди добрі. Та… каюся…

— А чого ж ви, мамо… — допитливий Свиря хотів було присікатися до бабці й детально випитати про її гріхи та каяття, та Микишка раптом рішуче — наче вмить все йому стало зрозумілим — відступив з центру тротуару до муру, підхопив Свирю за сорочину і потяг геть.

— Егей, куме Микишко! — виривався Свиря. — Який диявол у тебе вселився? Чи ти сказився?

— Підемо, куме, під дерева, де люду й возів без коней нема, — пояснював Микишка на ходу. — Раду триматимемо. Я так собі міркую… Не міг Господь всемогутній через стільки років нас без діла у Київ направити…

Серед чагарнику на дніпровському схилі тиша нестійка, птахи полохливі. За хвилину спогади про славне життя козацьке перегорнули. Ще хлоп'ятами на Січ прилуцький полковник Петро Дорошенко їх направив: при курені козацькі науки вивчати. Як чотирнадцять стало — при собі опреділив: зброю чистили, коней доглядали, у походах поміч складали. А як вуса попробивалися — Свиря з Микишкою самі за шаблі й пістолі взялися. Коней стрімких у татарви відбили. Люльки завели. Жупани лише до шинку надягали — у бою самий клопіт від тієї одежини. Верткий Свиря гарну дівку Марусю в жони взяв, а Микишка ледь від шаблі козацької не загинув, бо за нашептом гнилого жида — мовляв, бачив, як Микишка, сучий син, скотолозтвом займався і вибрав для того полковницьку коняку, — товариш уже готувався відтяти Микишці голову, аж звідкілясь з'явилася така собі дівка Оксанка і заявила, що хоче Микишку собі за законного і перед Господом вінчаного чоловіка мати. А козацтво закони шанує. Обвінчали Микишку з Оксанкою, аж товариші вивели гнилого жида на чисту воду: оце прибився до козаків, хрест цілував, що юдину віру забув і став добрим християнином, навіть свинину до рота підносив, та один нєхмільний писарчук побачив, як той жид свиняче м'ясо у долоню випльовує і собаці віддає. Ухопили жида й ну катувати: кажи чесну правду, бісова душе. Як руки викрутили — так правда з нього і полізла: і про знаки, якими сповіщає ляхів про наближення козацької ватаги, і про зілля, яке у пиво підсипає, і про полковницьку коняку, яку сам занапащав, а на чесного козака Микишку наговорив. Свиря тоді розлютився через край і зовсім не тому, що через жидівську брехню Микишці голову мало не відрубав. То справи буденні. Свирі боліло, що через жида тая дівка Оксанка, як корову на мотузці, потягла хороброго козака Микишку до церкви і примусила на собі женитися. Та Микишці жонате життя подобалося, і за рік товариші стали батьками, а як синочків похрестили — то й кумами. Сім "і майже не бачили — у походах згадували на тверезу голову, вдома набиралися бражки по самі вуха і сперечалися — чийого сина звати Іванком: Свиря бив себе кулаком у груди — його син Іванко, а в кума — Андрійко! Микишка сумнівався — нібито у нього Іванко росте, а у Свирі — Андрійко. Чи навпаки?

На початку року з трьома шістками, тисяча шістсот шістдесят шостого, — «Ой, буде біда, буде…» — перешіптувалися забобонні козаки і все заглядали в очі характерникам, та ті відмовчувалися собі й сумно усміхалися у вуса — козацька рада у Чигирині віддала гетьманську булаву Правобережної України Петрові Дорофійовичу Дорошенку, Свириному з Микишкою покровителю. Справ додалося. Слави… На той час уже до старшин козацьких дослужилися, а як гетьман Дорошенко серденятську армію створив, серденятські загони очолили. Серденятам — і грошенята, і шана особлива, і справи найважчі. Відчайдухи.

Півроку все ляхів довбали, аби звільнити з Марієнбурзької фортеці київського митрополита Йосипа Нелюбовича-Тукальського та архімандрита Гедеона Хмельницького. Улітку домоглися — здалися ляхи, звільнили бранців. «Під рукою Дорошенка об'єднати Україну від Новгород-Сіверська й Путивля до Карпат і Сяну», — Тукальський до Бога з молитвою. Слухали й не вірили. Хіба до об'єднання? «Ляхи, турки і татари! Москалі та яничари!» — співали-перераховували ворогів. Яке, в біса, об'єднання? Хіба що підмосковську Лівобережну Україну до правого берега дніпровською хвилею приб'є! Лівобережні козаки, кажуть, свого гетьмана Брюховецького не вельми шанують за його служіння московитам. Дніпро з'єднає?.. За рік Дніпро навпіл роз'єднав Україну, Правобережжя — Речі Посполитій, Лівобережжя і Київ — імперії Російській.

Коли гетьман Дорошенко гукнув на поміч турків з татарвою, Свиря з Микишкою заплакали, та рушили разом із бусурманами Правобережжя від ляхів звільняти. Зробили справу і тисяча шістсот шістдесят восьмого подалися на Лівобережну Україну — тамтешніх козаків під булаву Дорошенка ставити, Україну об'єднувати. На власні очі бачили, як козацтво розправляється з нелюбим гетьманом: лівобережні козаки розшматували Брюховецького в смерть і присягнули на вірність Дорошенку. Єдиною стала Україна. І гетьман один на всю Україну — кумів покровитель, тато козачий, милістю Божою осяяний Петро Дорофійович Дорошенко. Слава… Слава.

Свиря з Микишкою згадали — головами закивали сумно: усе вміли… Шаблями ляхам та туркам голови зносити, з пістолів — в око, пивом та брагою змагалися, хто стійкіший… А гетьмана свого… Петра Дорофійовича, тата козацького… про зраду попередити не зуміли.

Добре пам'ятають. Під Котельвою московитів розбили, закріпилися на Лівобережжі. Перемогу би святкувати, товариші вже брагу розливають, а Свирю з Микишкою до гетьмана гукнули.

Перед Дорошенком стали — щось не радіє гетьман. Чорний з лиця. В очах туга. Слова — як каміння у провалля падають.

— До Чигирина повертаюся… На лівому березі Демко Многогрішний за наказного гетьмана лишиться, а ви… приглянете, як справи вершитиме. Моїми очима й вухами біля нього будете. Усе зрозуміли, вірні серденята?

Кивнули — так, ясновельможний, усе зробимо.

Гетьман — до Чигирина, серденятам — скіпка у серце. Як за тим Демком пильнувати? Їм би до бою, а не розмови підслуховувати. Незвичні, а плітки вже самі у вуха котяться.

— Чули? Чули? Пріська, жона гетьмана Дорошенка, у гречку скочила. Коханця молодого завела, та без сорому, пропаща душа! Без сорому! Оце гетьман нагло повернеться у Чигирин, Пріську — коліном під зад! — Пішов між козаками шепіт.

— Пріська — жонка знатна, племінниця самого батька Хмеля, — казали одні. — Побоїться Дорошенко Хмелів рід зачіпати.

— Був би живий Хмельницький, сам би Пріську віжками відшмагав і в черниці відправив! — відказували інші.

— Так он воно чого гетьман на Чигирин чимдуж помчав! — врешті дійшли згоди. — Пріську втихомирювати.

— Ото й твоя Оксанка, мабуть, як та Пріська! — чогось зачепив Микишку Свиря, рознервований розмовами про зраду гетьманської дружини.

Микишка зітхнув, на кума спокійно глянув:

— Я так собі міркую, куме Свиря… Гетьман наказав нам за Демком розвідувати, а не про його Пріську хвилюватися. Ото й візьмемося за справу. Зазвемо сьогодні ввечорі до шинка когось із Демкових помічників… Може, нап'ється, язик і розв'яжеться.