— Так тіло є? — Шиллєр.
— Нема! — Баклан проковтнув немалий шмат стейку, запив червоним вином. До Сердюка: — Володимире Гнатовичу… Що за паніка? Зробимо усе, що треба.
— I головне — зараз! Коли Володимира Гнатовича визнано персоною року! — замість Сердюка запанікувала Марта.
— Ви персона року? — здивувався Шиллєр. — Тоді тіло повинно з'явитися не раніше ніж за місяць.
— Зробимо. — Баклан кинув оком на годинник. На Сердюка:
— Щось іще, Володимире Гнатовичу?
— Здається… Є свідок, який бачив… Але це ще достеменно невідомо. Якесь провінційне бидло. Скоріш за все, припхалося в центр скаржитися і всю ніч куняло біля пішохідного мосту.
— Нейтралізуємо свідка, — кивнув Баклан.
— Скаржитися? — Шиллєр аж підскочив. — Не треба нікого нейтралізовувати! — почав малювати. — «Сірий кардинал»… Ніхто не бачить і не чує, як і коли він впливає на владу, підкорюючи її своїм думкам, ідеям і планам. Але всі знають про цей вплив. Просто про нього не пишуть у газетах і не кричать з екранів телевізорів. Володимир Сердюк — «сірий кардинал»? Можна і так сказати, бо Володимир Гнатович не афішує, заради яких цілей він може відчинити двері будь-якого владного кабінету цієї країни!
Замовк, на компанію зверхньо глянув — ну як? Оцінили чи не врубилися?
— Ромо, ти здурів! — перелякано закліпала оченятами Марта.
Шиллєр азартно розсміявся.
— … А Володимир Гнатович ладен вхопити за руку прем'єра, підстерегти в туалетній кімнаті президента або наполегливо запросити на чай спікера… — Сердюкові в очі: —…заради простої людини!…Де клієнт? Час спливає.
— Ви бачили президента в туалеті? — не повірив Баклан.
Сердюк насупив брови, задумався… Баклан знизав плечима.
— Так свідка нейтралізувати чи хай поживе?
— Ти про тіло подбай, — роздратовано буркнув Сердюк.
Уздовж Дніпра в бік Оболоні, там, де закінчується флотилія пароплавчиків, переобладнаних на ресторани, рибалки і закохані знають чимало усамітнених тихих місць. В одному з таких закутків, захищеному від галасу міста складськими будовами, на прохолодному камені сиділа Люба. Із подивом дивилася на вогку й досі білу спідницю. Мала б висохнути.
— Пішли… Сьогодні риби не буде, — метрах у п'яти від дівчини сивий рибалка скручував вудку, підганяв товариша — такого ж старого та давнього.
Люба зіщулилася, завмерла. Ні… Не сьогодні. Не чіпайте, добрі люди. Ідіть собі, ніби й нема тут нікого. Не заговоріть. Не привітайтеся. Не запитайте про погоду… Не сьогодні. Дніпро біля ніг. Ранкове сонце в очі. А в душі — темна каша. Не сьогодні…
Рибалки поскладали вудки й пішли від річки. Один перечепився, наступив на ще вологу Любину спідницю, залишив на ній брудний відбиток. Не знітився. Не вибачився. Ніби й нема тут нікого.
Люба опустила голову, підібрала під себе спідницю — е-е-е, старі люди…
— Як тепер жити? — прошепотіла.
Вразилася. З тої миті, коли вийшла з Максового авта, побігла як заведена до пішохідного мосту, і аж до цієї ранкової хвилини то була перша думка, що промайнула у голові.
До того — бігла. Пам'ятає, як розбурхані емоції кинули на пішохідний міст, як думки вчепилися одна в одну, скрутилися, сховалися в сірникову коробку і та коробка, певно, загубилася на пішохідному мості. Не інакше. А вона, бездумна і натхненна, — бігла, бігла. Дерлася на мостову огорожу, мружилася від вогнів, впала у темну холодну річку, захлиналася, ковтала ротом дніпровську воду, бо мріяла напитися, і ковтала, ковтала, поки вода не потягла донизу… Якби не двійко дивакуватих хлопців… Пам'ятає, як тремтіла на кам'яних сходах набережної, як облаяла рятівників і пішла геть.
Серед ночі припленталася на Костянтинівську. У дворі під вишнею сховалася і довго дивилася на Макара з Гоциком, що курили на веранді, ніби у кімнатці не можна.
— Збрехала! — спокійно і хижо сказав Гоцик. — Обіцяла повернутися і збрехала!
— Може, з нею щось сталося? — якось зовсім непевно відповів Макар. — Піду…
— Куди?!
— Пошукаю…
— Не підеш! — ще більш спокійно і більш хижо сказав Гоцик.
— А як підеш — краще не повертайся!
— Гоцику, ти себе чуєш?
— Хай би зараз повернулася! Я б їй… — Гоцик кинув недопалок, грюкнув дверима.
Макар залишився на веранді сам. Опустив голову, раптом тихо і гірко розсміявся.
— Так ти, Гоцику, теж… — сказав ніби й тихо.
Люба розчула. Порожніми очима дивилася, як зарипіла веранда, як Макар заходив наче заведений — туди-сюди. Як раптом зупинився, був кинув цигарку, вхопився за нову. Викинув. Обережно відчинив двері двадцятисемиметрового космосу, ніби замість кімнатки, кухоньки і коридорчика — суцільна мряка… І зник у ній, як у чорній безодні.
Люба на ноги — за вишню руками хапається… До веранди пішла. Не риплять під ногами дерев'яні сходи. Жаліють. Навпроти кімнатки стала. Підібрала кинуту Макаром цигарку. Губами затисла.
— Любо…
Озирнулася — Роза Сиґізмундівна на веранду вийшла. Кивнула їй, мов німа. Старенька головою захитала:
— Дякую за звістку. Добре, що ти принесла.
З подивом на бабцю глянула.
Роза Сиґізмундівна усміхнулася:
— А я все думаю, коли мені помирати? Невже, думаю, забули про мене на небі?
Люба плечима знизала — мовляв, а я тут до чого? Поклала на плетене крісло Макарову цигарку і пішла геть.
До світанку вешталася Подолом без думок і маршрутів, аж поки перші трамваї й автівки не погнали до Дніпра, де й при дні можна відшукати тиху схованку. Вмостилася на прохолодному камені неподалік від рибалок. Дивилася на темну дніпровську воду і врешті прошепотіла:
— Як тепер жити?
Тієї самої миті на пішохідному мості зграя Любиних думок розшматувала сірникову коробку, рвонула до дівчини і за мить закружляла над нею — рвала серце питаннями, колола порадами, нагадувала про події минулої ночі, вимагала негайних дій, перебирала історію її короткого палкого кохання.
…Ось нічний клуб. Люба тільки прибігла на роботу, ще не встигла ухопитися за пилосмок і віник.
— Привіт. — Макс сидів у кріслі в порожньому залі вже зачиненого клубу, і вигляд у нього був зовсім кепський — чи від безсонної ночі, чи від безрадісної. — Ти, часом, не граєш у шахи? Люба відмінно грала. Вона й соціологію в Могилянці вивчала, бо вірила — беззаперечна логіка, стратегічне мислення і здатність прораховувати дії супротивника на кілька ходів наперед, які так потрібні у шахах, допоможуть їй стати непересічним фахівцем.
— Шукаєш вчителя? — усміхнулася. — Можу навчити.
— Мене?! — здивувався Макс, гукнув адміністратора клубу. — Принесіть шахи!
— Можу запропонувати… кальян, — розгубився той.
Макс розсміявся. Відсунув крісло.
— Поїхали?
— Ні! — Любі стало весело. Незнайомець здався надто упевненим і надто беззахисним — дивне поєднання для симпатичного відвідувача дорогого нічного клубу, куди тільки за вхід треба викласти немаленьку суму.
Знітився. Не очікував відмови?
За Любиною спиною адміністратор клубу ввічливо — кахи-кахи! Схаменулася.
— Бувай! Мені працювати треба.
Він полегшено зітхнув — значить, дівчина не йому відмовила, просто зайнята.
— Допоможу! — кинув на крісло дорогу куртку. — Що треба робити?
— Е, ні! Я не збираюся ділити з тобою свій заробіток!
Він знову знітився, наче не зміг визначити, що це: ввічливо замаскована відмова чи звичайне дівоче кокетство. А Люба вже побігла у службові приміщення перевдягнутися, ганчірку й віник у руки. Коли повернулася, шахіста не було. «Та й нехай!» — подумала, хоча кількасекундна розмова залишила в серці несподівану світлу надію: ось вона вийде з комірчини у зал, а він чекатиме…
Хлопець чекав біля клубу. Сидів на кованій огорожі, на колінах розкладена шахова дошка. Фігури на стартових позиціях.
— Ні! — мотнула головою Люба. — Навіть не проси! Мені в академію…
— Могилянка?
— Так! — гордо. А він що думав, що прибирання — вершина Любиних планів? Побігла. За спиною почула:
