— І якого… мене туди понесло?! — із розпачем.

Біля батьківської хрущовки на лавку впав, закурив.

— Володимире Гнатовичу…

Вовка на автоматі плечі розправив: ох і подобалося, що в обкомі його, безвусого, Володимиром Гнатовичем звуть. Розправив, озирнувся і знову зігнувся — чого ти прийшла, Соню?

— Зранку… до міліції йду… — Слова, мов іскри з каменя. — Врятуйте мене. Підтвердьте, що ті двоє…

Підскочив, наче хто у зад палицю загнав.

— Зачекай, зачекай… — у землю дивиться, брови звів, наче думає, як правильно вчинити. Добре, що комсомольські навички розпатякувати на будь-яку тему з розумним виглядом удосконалив до витонченої майстерності.

Видихнув. Хотів Соню за плечі обійняти. По-братськи. Зі співчуттям. Вона від нього — як чорт від ладану.

— Не підходьте!

— Та добре, добре! — Руки догори — здаюся. — Дай подумати, як тобі допомогти.

— Зранку до міліції зі мною підете? — розплакалася.

— Знаєш, Софіє… Можна виграти будь-яку битву. Навіть коли на боці ворога — орда бійців, а на твоєму — тільки одиниці. Навіть коли немає сил, аби зробити один лише крок. Навіть коли здається, що життя позаду, а попереду тільки біль і страждання.

— Володимире Гнатовичу…

— Я думаю, Софіє! Думаю… І ми… — Серце у п'яти. — …зробимо так. Зранку ти нікуди не підеш. Ти залишишся вдома і чекатимеш мого сигналу. Це повинно підтвердити, що ти у стані шоку і безпорадності. Що ти захворіла від наруги і не можеш вийти на вулицю.

— А ви?

— А я піду до міліції і напишу заяву. Про усе, що… — замовк.

— Вибач. А як Перепечай і той, інший, до нашої будівлі потрапили? І що ти там робила посеред ночі?

— Телефоном викликали…

— Хто?

— Перший секретар обкому комсомолу Коноваленко… Сказав, терміново треба документи передрукувати.

Вовка Сердюк напружився. Ага! Перший секретар обкому комсомолу, його безпосередній керівник Ростислав Коноваленко, теж у курсі. Може взагалі до туалету вийшов, коли Сердюк з Леніним припхалися. Задумався.

— Йди, Софіє. Якщо повіриш мені, то все буде добре. Завтра вдень я тобі зателефоную. — Замовк, на зарюмсане дівча глянув — ех, устигли раніше за нього.

До ранку мізки парив. І туди підеш — усе втратиш, і сюди — по лезу. Коли до початку робочого дня лишалося хвилин десять, замість обкому комсомолу Вовка Сердюк з приреченістю жертовного кролика пішов до обкому партії. Прямо до кабінету Федора Перепечая. Та у приймальні другого секретаря товкся головний комсомолець області Ростислав Коноваленко. Ухопив Сердюка за руку, потягнув у тихий куток.

— Це твій шанс, Сердюче! — зашепотів гарячково. — Дивись, не просери. Один раз із обойми випадеш, уже ніколи не повернешся.

— Що? — запанікував і без того розгублений Вовчик.

— Перепечая давно скинути хочуть. І перший секретар обкому партії — за, і в Києві добро дали. Ніяк під це падло підкопатися не могли, а вчора… Така наруга! Така аморальна поведінка! Ти — свідок.

— А ти де був? — не втримався Сердюк.

Головний комсомолець від прикрощів червоними плямами пішов.

— За горілкою відіслали, козли. — Сердюка за руку ухопив. — Маєш свідчити, як другий секретар обкому партії Федір Федорович Перепечай Соньку зґвалтував.

— Там ще й другий був.

— Хоч десятий! Нас цікавить Перепечай! Промовчиш — назавтра і двірником не влаштуєшся. Перепечая однаково приберуть, а тобі цього не простять. Свідчитимеш проти Перепечая — другим секретарем обкому комсомолу станеш.

— Завтра? — з переляку бовкнув Сердюк.

Головний комсомолець зиркнув уїдливо.

— А ти чого сюди прийшов?

— Перепечай викликав, — збрехав Вовка.

…Федір Федорович Перепечай міряв кабінет важкими кроками, говорив, як гвіздки у мозок забивав.

— Що, покидьку? Торгуватися прийшов?

Вовка напружився і раптом сказав те, чого і сам від себе не очікував:

— Вчора вночі я умовив нашу секретарку не звертатися до міліції. Я думаю… вона мовчатиме приблизно місяць. За місяць вона може писати хоч десять заяв… Час сплине, і в органах над її вигадками можуть хіба що посміятися.

Перепечай примружив око, уважно глянув на Сердюка.

— Ну і чому вона мовчатиме місяць? Хвора чи дурна?

— Я переконав її, що у міліції вже розглядають заяву про зґвалтування.

— І хто її написав?

— Я… мав написати, — видихнув Сердюк, додав урочисто: —

На моє глибоке переконання, будь-які дискусійні моменти і неузгодження, які виникають у роботі партійних чи комсомольських органів, не можуть бути винесеними за стіни партійного чи комсомольського органу. Це… Це зрада… інтересів партії.

За десять днів Соня добровільно пішла з життя, не зумівши знайти собі навіть легкої смерті: напилася якоїсь невідомої гидоти, і понад тиждень тільки морфій рятував дівча від неймовірних мук. Після похорону Сонина мати прийшла під хрущовку Вовиних батьків і кричала, що їхній син згубив її доньку. «Про що мова?» — не розуміли сусіди, бо у вину Вовки Сердюка не повірили — дуже вже порядна сім'я, а самих Сердюків вдома не було — саме святкували входини в новій однокімнатній квартирі сина.

Вже потім, коли напруга навколо інциденту в кабінеті головного комсомольця області остаточно розвіялася і навіть найзатятіші пліткарі переключилися на несподівану новину про відставку головного комуніста області і призначення в його крісло Федора Перепечая, Вовка Сердюк подивувався власній звірячій інтуїції, яка змусила його у найгостріший момент життя зробити відчайдушний крок назустріч, здавалося б, уже перекресленому навіть власним оточенням Федору Перепечаю і вирулити з карколомного віражу.

Про Соню не згадував. Сама нагадувала. Приходила уві снах, привиджувалася білим днем, і вже через багато років, коли в історичну минувшину загув Радянський Союз, коли Вовка Сердюк для всіх став Володимиром Гнатовичем, він увірився: у кожного, хто присмоктався до влади, хто зумів не випасти з обойми, з'являючись то в одному, то в іншому владному кріслі, обов'язково є своя Соня. Добре, якщо одна. Кожна нова Соня лише підтверджує відомий факт: для політика головне, аби йому повірили. Політику не важливо, що станеться з людьми, які в нього повірили.

За сімнадцять років незалежності Володимир Гнатович Сердюк поміняв кілька партій, оцінив дохідність кількох міністерських крісел, президентського секретаріату та парламентських кулуарів. На всіх щаблях наштовхувався на колишніх товаришів — комсомольських функціонерів — і, згадуючи цинічні початки, точно знав: їхнє покоління владу не віддасть, поки не вимре. Не комуністичний, а саме комсомольсько-функціонерський гарт навчив не помічати таких дрібних перешкод, як люди.

У п'ятдесят два політик Володимир Сердюк мав за дружину гладку скандалістку Євгенію, дочку Федора Федоровича Перепечая, єдиного сина Максима, пристойний офіційний статок і непристойно великі неофіційні доходи, бо політичні посади як були, так і лишилися прибутковішими за будь-який бізнес. І якби хтось спробував знайти адресу Володимира Сердюка за довідкою, то приплентався б до звичайної багатоповерхівки на околиці Києва, де ще на початку дев'яностих народний обранець Сердюк отримав трикімнатну квартиру. Двоповерхові хороми у «Царському селі» на Печерську з осторогою були записані на ім'я Сердюкової дружини Євгенії Перепечай, а заміський будинок — на старого Перепечая, який ніяк не вмирав і все допікав зятя порадами на кшталт: «Вовко, дави їх, сук!»

Того ранку Сердюк прокинувся дуже рано і не в гуморі. Уночі приходила Соня, тикала нафталінову пігулку і вимагала, щоби з'їв, аби врятуватися від страшного туману, у якому він обов'язково загубиться. Сердюк зачинився у ванній, довго марудив у роті електричною зубною щіткою «Phillips», аж поки гладка Євгенія не грюкнула у двері:

— Вовко, чорт забирай! Скільки можна? Тобі телефонують!

Поганий знак. Недарма Соня всю ніч з пігулкою навколо Сердюка кружляла. Володимир Гнатович вийшов із ванної…

— Сердюк слухає!