подарувати їй одну, щоб вона ходила з нею па прогулянки. Йоланта питала, коли ж

маестро почне вчити їх музики.

Яків кутався на все це глибше в шалик.

4.

Дорогою від озера Богус узяв його під руку і сказав:

— Я старий чоловік. Яків мовчав.

— Мої очі йдуть вперед, на шоломи іспанських завойовників, — тихо додав Богус.

5.

Яків повернувся у свою кімнату і зрозумів, що, виходячи, забув замкнути її на ключ. У

кімнаті не було нікого. Було тільки враження, що речі не на своїх місцях.

У роті пересохло.

6.

«Піди скажи братові».

«Ні, він скаже це ввечері. І взагалі. Увечері він їм скаже все, що думає».

«Розвалити все. Не залишити каменя на камені».

«Так. Розвали все». «Зараз, заспокоюся трохи». Яків поліз на «Фейсбук», відкрив сторінку

Йоланти і прочитав свіжий допис. Користувачу «Яна Стрейнджлав» це подобалось.

«Пам'ятаєш буддійську притчу про колісницю? Монах Нагасена розповідав її цареві

Мілінді, щоб проілюструвати велике очевидне. Він попросив царя привезти колісницю, запряжену кіньми. Нагасена розпряг колісницю і спитав:

— Чи коні — це колісниця?

— Ні, достойний, коні — не колісниця.

Тоді монах зняв із колісниці колесо і спитав:

— Чи це колісниця?

— Ні, достойний, це не колісниця, — відповідав правитель.

Так монах знімав деталь за деталлю, запитуючи в царя, чи є ця деталь колісницею.

Щоразу правитель змушений був казати, що це не колісниця.

Коли від колісниці залишилося саме дишло, монах спитав:

— Чи це колісниця?

— І це не колісниця, достойний! — сказав правитель.

— Де ж тоді колісниця? — спитав монах». У чаті вискочило послання від Йоланти.

«Шановний композиторе!

Ми внизу з вашим братом весело проводимо час, розповідаємо історії. Чи не хочете

долучитися до нас, коли ви вже не пишете, а лазите по Інтернету?:))»

7.

Увечері за чаєм зібралася вся компанія. За шибами виднілась гола земля. До землі

примерзло все, що на ній було: вода, листя, повалені дерева, жаби, миші, їжаки. Матвій

розказав, що за ніч у Львові замерзли четверо безпритульних.

Небо залишалось прозорим. Захід мав колір гнилої вишні. На сніг, що прикрив би звірства

морозу, годі було надіятись.

Яків, набравшись нахабства, пішов униз.

Він збирався висказати їм усе, що думає.

І покінчити з цим раз і назавжди.

І хай буде, що буде.

У

Йому байдуже.

8.

— Якове, Матвій сказав нам, що ти соліпсист? — спитала Йоланта, як тільки Яків спустився

у сад. Вона прийшла з душу, з вологим волоссям, загорнута у мокрий перламутр, який у

деталях стікав її грудьми.

Яків глянув на Матвія.

Матвій знизав плечима і розвів руками.

— Я "їм пояснив, що людина, яка не вважає інших людей реально існуючими,

називається соліпсистом. Тому я їм сказав, що ти — соліпсист. Ти ж іґноруєш замовника, ігноруєш представника замовника, навіть мене, свого брата, ігноруєш. Напевне, думаєш, що можеш так чинити із замовленням?

— Ти лазив до мене в кімнату.

— Ти нічого не написав. Ти навіть не сідав.

— Ти лазив у мій комп'ютер, Матвію! Якщо чесно, ти вже заграв мене...

— Якове, тут дами, ну що ти...

— Так. Я соліпсист. Я — соліпсист. Ідіть всі н сад. І я не збираюся писати вашого

дурного замовлення.

— Ти що, мученицької смерті хочеш? — Матвій нахилився вперед до Якова. — Хочеш

як ранні християни? На хрест хочеш? У клітку до бультер'єрів хочеш?

— Мене не повідомили, що за проект ми робимо.

— Я ж тобі сказав: симфонія до відкриття Євро дві тисячі дванадцять.

— Я не знав, які цілі переслідуються.

— Ти — не знав?.. Не вірю. Та і який на хер тобі інтерес, що за цілі? Я ж тобі сказав: не

твого ума діло, розберуться без тебе. Ти — ремісник. Твоє діло — робити товар в означені

терміни. Опустись, Якове! —• Матвій грюкнув долонею по столу. Він розчервонівся. —

Соліпсист він, курва.

— Ви мене не змусите.

— Ой, а шо тут у вас таке робиться? — промуркотіла 5Іна, впливаючи у камінну. —

Йолка, що за двіжуха? Ти їм що, «Бехерівки» не налила?

— Вони такі швидкі, як діти! Яків тільки зайшов, а вони вже посварилися. Матвій

назвав Якова соліпсистом, а той сказав, що симфонію писати не буде.

— Симфонію писати не буде? Типу, образився? Масічка, не ображайся, Матвій не мав

на увазі нічого поганого. Як він назвав Якова?!.

— Соліпсистом.

— А це шо таке? А, це тіпа коли інших не помічаєш? Та, Якове? Ти соліпсист?

— Так, я — соліпсист.

— І шо, симфонію через це писати не будеш?

— Не буду.

Яна сіла і замислилась.

А Матвій звернувся до Богуса; той тихо пихкав люлькою біля каміна.

— Пане Богусе, ви тільки не гнівайтесь, вам не доведеться нічого робити. Я розумію, ви — куратор, але дозвольте, я сам все владнаю. Я знаю його як облупленого, він зовсім

не це мав на увазі. Яків — він же талантище. Геній! Тронутий, але ж геній, не

посперечаєшся. Як шкода, що батька немає — він би його швидко до симфонії посадив...

— Ніні, що ви, я розумію, це ваше сімейне життя, я тут втручатися навіть гадки не маю.

Он як, соліпсист! Але я справді погоджуюся, симфонії це але ніяк не стосується...

— Так і я ж йому про те саме. Пане Богусе, ви тільки не хвилюйтеся, я сам все

владнаю...

— А я от що хотіла спитати, — озвалась раптом Яна. — А соліпсист може бути

гоміком?

— Яна, ну що ти таке питаєш? — обурилась Йоланта.

— Ну, йому ж не взападло мало бути... Я в цьому смислі питаю...

Повисла гнітюча тиша.

У комині завивав вітер.

Богус розкурив люльку з вишневим тютюном. Яків озирнувся, не знаючи, куди тепер себе

діти.

— Богусе, можна глянути на ваш портсигар?

— Звісно. — Богус передав бляшанку Якову.

— Це Дарвін? — поцікавився він.

Цікава річ — цей портсигар. На чорно-білому естампі за письмовим столом сиділа мавпа.

Мавпа сперла голову на підборіддя. На мавпі було пенсне. Погляд мавпи спрямований у

вікно, на дещо, схоже на чорний соняшник.

— Так, маестро. Це Дарвін. Він спостерігає сонячне затемнення.

Яків повернув портсигар Богусові.

— І що ж бачить Дарвін? Низку перероджень від мавпи до «Бітлз»?

— Невідомо. Можливо, думає, що людина відрізняється від тварини тільки тим, що

курить.

— Ви вірите у походження людини від мавпи?

— Словосполучення «походження людини» для мене суто поетичне. Реальна людина

— ось що цікаво. Esse homo — ось людина. — Богус иказав на Яну. — Реальна. Усе інше —

поезія. Поезія залишає місце для свободи. Ви погоджуєтесь?

— Я втомився від поезії. Для мене поезія — це пекло.

— Може, ви просто граєте не за ту команду? Яків замовк.

— Богусе, а ви любите розказувати історії? — спитала Йоланта. — Я страшенно люблю

красиві історії.

Дівчата продовжили ненав'язливе розпиваним «Бехерівки».

Яків піднявся, не кажучи ні слова, вийшов і замкнувся у своїй кімнаті.

9.

Цієї ночі Майя лягала спати сама.

10.

Десь близько одинадцятої, коли вже всі мали спати, дім було стривожено криками.

Яків збіг униз подивитися, що відбувається. Спустилися подивитись також Майя та Іван.

Біля зачинених дверей ванної стояла Яна. Вона шкреблася у двері і приказувала:

— Масічка, ну пусти, дай я з тобою поговорю...

З ванної долинало ридання Йоланти.

Матвій, голий, стояв під дверима.

— Відчиняй, кому кажу! Відчиняй, мерзота! Я тобі покажу «гратися». Узагалі

скабаніла...

— Та йди ти, чуєш? Знайшовся тут фраєр... — Яна сказала це так презирливо, що

Матвію забракло слів. Він розвернувся і, бурмочучи прокляття, пішов.