Я віддихнув. Теркотт теж випустив повітря, але конвульсивними поштовхами. Гикавка не перестала, навіть коли він сповз по стіні гаража і розпластався на гравії. Я підняв багнет, подумав, чи не заткнути його собі за пояс, але вирішив, що ще розпорю ним собі стегно, коли прориватимуся крізь живопліт: минуле діє завзято, намагаючись мене зупинити. Натомість я закинув багнет у темний двір, почувши глухий брязк, коли той об щось вдарився. Можливо, об собачу будку з написом ЦЕ ДОМИК ДЛЯ ВАШОГО ЦУЦИКА.

– Лікаря, – прохрипів Теркотт. Очі в нього блищали, мабуть, повні сліз. – Прошу, Емберсоне. Страшно болить.

Викликати «швидку». Гарна ідея. А слідом зовсім кумедне. Я прожив у Деррі – у 1958 році – вже майже два місяці, але все одно поліз рукою собі до правої передньої кишені штанів, де, якщо на мені не було піджака, я завжди тримав мобільний телефон. Пальці не намацали нічого, окрім кількох монет та ключів до «Санлайнера».

– Вибачте, Теркотте. Ви народилися не в ту епоху, де рятують вмить.

– Що?

Судячи з мого «Б’юлова», Америка дочекалася, і «Нові пригоди Еллері Квіна» зараз уже в ефірі.

– Тримайтесь, – кинув я і попхнувся крізь живопліт, вільною від револьвера рукою прикриваючи собі очі від підстрижених, гострих гілочок.

Посеред заднього двору Даннінгів я перечепився об пісочницю і, розтягнувшись на весь зріст, опинився лицем до лиця з пустоокою лялькою, на якій, окрім корони, більше не було нічого. Револьвер вилетів з моєї руки. Я навкарачки поліз його шукати, гадаючи що нізащо не знайду; це фінальний трюк опірного минулого. Дрібний, порівняно з нападами кишкового вірусу й Білла Теркотта, але ефективний. А коли я його все ж таки врешті уздрів на краю трапецієподібної смуги світла, що падала з кухонного вікна, я також почув звук автомобіля, що наближався по Кошут-стрит. Той рухався набагато швидше, ніж міг би собі дозволити розсудливий водій на вулиці, повній дітей у масках і з колядницькими торбами. Я здогадався, хто то мчить, ще раніше, ніж завищали гальма і він зупинився.

У будинку № 379 Доріс Даннінг сиділа з Троєм на дивані, тимчасом як по хаті, в костюмі індіанської принцеси гарцювала Еллен, котрій жах як не терпілося вже йти. Трой лише щойно був сказав їй, що, коли вони повернуться з Туггою й Гаррі додому, він допоможе їм з’їсти цукерки.

– А от і ні, наряджайся, і йди сам собі назбирай.

Усі на це розсміялися, навіть Гаррі, хоча він якраз був у туалеті, роблячи останнє перед виходом пісь-пісь. Бо Еллен була справжнісінькою Люсі Болл, вона будь-кого вміла розсмішити.

Я хапнув револьвер. Він вислизнув з моїх спітнілих пальців і знов опинився в траві. Гомілка в тому місці, де я нею врізався у пісочницю, буквально вила. По інший бік будинку хряснули двері машини і швидкі кроки затупотіли по бетону. Пригадую, я подумав: «Замкни мерщій двері на засув, матусю, то не просто твій оскаженілий чоловік іде; то саме Деррі, воно наближається до порога».

Я підхопив револьвер, хитнувшись, звівся на рівні, зачепився ступнею собі ж об ногу і мало знову не впав, але віднайшов рівновагу і бігом кинувся до задніх дверей. На моєму шляху містилася ляда льоху. Я її оббіг, упевнений, що, варто мені на неї наступити своєю вагою, як вона проломиться. Саме повітря, здавалося, перетворилося на сироп, так, ніби воно теж намагалося мене уповільнити.

«Хай навіть це мене вб’є, – подумав я, – нехай навіть це мене вб’є, і Освальду все вдасться, і загинуть мільйони. Нехай навіть так. Тому що це відбувається тепер. І там вони».

Задні двері замкнуті. Я настільки був цього певен, що ледь не покотився з ґанку, коли клямка ворухнулася й вони розчахнулись назовні. Я вступив до кухні, де ще пахло тушкованим м’ясом, зготованим місіс Даннінг в її духовці «Хотпойнт»[240]. У мийці було повно тарілок. На робочому столі стояв соусник; поряд з ним блюдо з холодною локшиною. З телевізора доносився тремтливий звук скрипок – Кристі називала таке «музикою вбивства». Вельми слушно. На столі лежала гумова маска Франкенштайна, яку, виходячи на «каверзи або ласощі», збирався одягти Тугга. Біля неї – паперова пузата торба зі зробленим чорним олівцем друкованими літерами написом: ЦУКЕРКИ ТУГГИ. НЕ ЧІПАТИ.

У шкільному творі Гаррі цитував свою матір, ніби вона сказала: «Забирайся звідси з отим, шо приніс, тебе тут не чекали». Наразі ж, ушкваривши по лінолеуму до арки між кухнею і вітальнею, я почув такі слова: «Френку? Що ти тут робиш? – а далі підвищеним голосом. – Що це? Чому ти з… забирайся звідси!»

А потім вона закричала.

Вже ледь не проминувши арку, я почув дитячий голос:

– Хто ви? Чому моя мама кричить? Там мій тато?

Я повернув голову й побачив десятирічного Гаррі Даннінга, він стояв у дверях маленького туалету в дальнім кутку кухні. Був він одягнений у траперську оленячу куртку з торочками і в руці тримав свою духову рушницю. Другою рукою смикав себе за ширінку. Тут Доріс Даннінг закричала знову. Голосили двоє інших хлопчиків. Почулося гуп – важкий, бридкий удар – і крик обірвався.

– Ні, тату, не треба, їй же БОЛЯЧЕ! – заверещала Еллен.

Я кинувся крізь арку і застиг там з роззявленим ротом. Пам’ятаючи твір Гаррі, я завжди собі уявляв, що мені доведеться зупиняти чоловіка, котрий махає того типу молотком, що люди їх тримають в своїх інструментальних ящиках. У нього в руках було дещо інше. Те інше було кувалдою з двадцятифунтовою головкою, і вимахував нею він завиграшки. Рукава мав засукані, і я побачив бугри м’язів, напрацьованих ним за роки тягання туш і рубання м’яса. Доріс я побачив на підлозі посеред вітальні. Судячи з виду, чоловік уже встиг перебити їй руку – з проріхи в рукаві сукні стирчала кістка, – а також вивернути плече. Обличчя в неї було бліде, шоковане. Вона повзла по килиму повз телевізор, волосся звисало їй на очі. Даннінг знову замахнувся кувалдою. Цього разу він поцілить їй в голову, розтрощить череп і її мозок бризне аж на диванні подушки.

Еллен крутилася крихітним дервішем, намагаючись виштовхати батька назад у двері.

– Перестань, тату, перестань!

Він ухопив дівчинку за волосся й відсмикнув геть. Вона покотилася, з голови в неї навсібіч полетіло індіанське пір’я. Вона вдарилася об крісло-гойдалку, і те перекинулося.

– Даннінгу! – заволав я. – Ану перестань!

Він подивився на мене червоними, мокрими очима. Він був п’яний. Він плакав. Шмарклі з носа й слина розмазалися йому по підборіддю. Лице смикалося у спазмах люті, горя й збентеження.

– Хто ти на хер такий? – гаркнув він і, не чекаючи відповіді, кинувся на мене.

Я натиснув гачок револьвера з думкою: «От тепер він не вистрелить, це пістолет Деррі, і він не вистрелить».

Але той стрелив. Куля потрапила Даннінгу в плече. На його білій сорочці розквітла червона троянда. Від удару кулі він крутнувся вбік, але зразу ж пішов на мене знов. Підняв свою кувалду. Квітка на його сорочці розросталася, але, схоже було, він цього не відчував.

Я знову натиснув гачок, але в цей момент мене хтось штовхнув і куля полетіла вгору, в нікуди. То був Гаррі.

– Стій, тату! – голос його дрижав. – Стій, а то я тебе застрелю!

В мій бік, в бік кухні рачкував Артур «Тугга» Даннінг. Щойно Гаррі вистрелив зі своєї духової рушниці – «пха-чху», – як Даннінг-батько опустив кувалду на голову Тугги. Лице хлопця стерла пелена крові. Фрагменти кістки й жмутки волосся злетіли високо вгору; краплинами крові забризкало підстельні світильники. Еллен і місіс Даннінг лементували, лементували.

Я віднайшов рівновагу і вистрелив утретє. Цей постріл вирвав Даннінгу праву щоку аж до вуха, але все одно його не зупинив. «Він не людина», – ось що мені майнуло тоді, і це ж саме я думаю й зараз. Все, що я бачив у його сльозливих очах, у його жвакаючому роті – здавалося, він не вдихає повітря, а гризе його, – належало якійсь белькочучій порожнечі.