– Він намагався повернутися, сподівався її умилостивити, але його чари не діють на неї більше. Вона бажає розлучення, й оскільки він врешті зрозумів, що не може від цього її відмовити, розлучення він збирається їй надати за допомогою молотка. А потім тим же способом розлучитися й зі своїми дітьми.

Він дивився на мене насуплено. Багнет в одній руці, револьвер у другій. «Трохи дужчий вітер дмухне – і тебе геть занесе», – сказала йому сестра багато-багато років тому, але я думав, що цього вечора вистачить і легенького бризу.

– Звідки ти можеш це знати?

– Я не маю часу на пояснення, але знаю це точно. Я тут, щоби цьому завадити. Тому віддайте назад мій револьвер і дозвольте мені це зробити. Ради вашої сестри. Ради вашого племінника. І ще тому, що я думаю, що насправді, глибоко в душі, ви добра людина. – Останнє було сущим лайном, але якщо ти вже вирішив його намазувати, як казав мені батько, тоді маж густо. – Інакше б ви навряд чи заважали Даннінгу з його приятелями до півсмерті забивати Чеза Фраті.

Він міркував. Я ледь не вголос чув, як крутяться в його голові коліщатка і клацають шпиці. А тоді його очі сяйнули. Можливо, то був відблиск останнього світла вже зайшлого сонця, але мені це нагадало ті свічки, що блимали зараз по всьому місту всередині різьблених гарбузів. На його губах заграла усмішка. Наступні його слова могли прозвучати лише з вуст душевно хворої особи… але такої, що занадто довго прожила в Деррі… або і те, й інше разом.

– Збирається з ними покінчити, еге ж? Гаразд, хай так і зробить.

– Що?

Він наставив на мене револьвер.

– Сядь, Емберсоне. Сиди й не рипайся.

Я сів, згнітивши серце. Вже перейшло за сьому, і його фігура перетворювалася на тінь.

– Містере Теркотт, Білле, я знаю, ви негарно почуваєтеся, отже, либонь, не зовсім розумієте ситуацію. Там, у будинку, жінка й четверо дітей. Малій дівчинці лише сім рочків, заради Бога.

– Мій небіж був набагато меншим, – промовив Теркотт повагом, людина, що оголошує велику правду, котра пояснює все. І виправдовує все заодно. – Я занадто недужий, щоби ним займатися, а ти не маєш духу. Я бачу це, достатньо на тебе тільки глянути.

Я гадав, що тут він помиляється. Він міг мати рацію щодо Джейка Еппінга із Лізбон-Фолза, але той парубок змінився.

– Чому не дозволити мені спробувати? Що вам за біда?

– Тому що, якщо ти навіть його на хер упораєш, цього буде недостатньо. Я щойно це второпав. Це мені зараз найшло, немов… – він клацнув пальцями, – мов нізвідки.

– У ваших словах нема сенсу.

– Це тому, що ти не бачив упродовж двадцяти років, як люди типу Тоні й Філа Трекерів підносять його, наче якогось, в сраці, короля. Двадцять років дивитися, як жінки лупають очима на нього, наче він якийсь Френк Сінатра. Він їздить «Понтіаком», а я за цей час встиг погнути спину на шести фабриках за мінімальну платню, а тієї шерсті так наковтаєшся за зміну, що й вранці несила встати. – Рука в нього на грудях. Тре й тре. Лице бліда пляма в мороці заднього двору дому № 202 по Ваймор-лейн. – Подохнути – це надто легко для цього мандавошника. Що йому треба, так це років сорок, чи й більше, у Шенку, де, якщо він впустить мило в душовій, він, блядь, боятиметься нагнутись, аби його підняти. А з кайфу єдино що матиме, хіба якісь вичавки. – Голос у нього погас. – А знаєш, що ще?

– Що? – у мене все захололо.

– Коли він протверезіє, він за ними тужитиме. Йому стане жаль, що він таке наробив. Він страждатиме, що нічого не повернути взад. – тепер він говорив, ледь не шепочучи, хрипло, безвільно. Так непоправно душевнохворі мусять балакати самі до себе глибоко вночі, в таких закладах, як «Джуніпер-Гілл», коли слабшає дія ліків. – Може, він не вбиватиметься аж так щоби сильно за своєю жінкою, але за дітьми – авжеж, напевно. – Він реготнув й одразу ж скривився так, ніби від цього йому стало боляче. – Ти мені оце тут, либонь, сраного лайна наплів, але знаєш шо? Я надіюсь, шо ні. Пождемо й побачимо, от.

– Теркотте, там же невинні діти.

– І Клара така була. І маленький Мікі. – Його плечі-тіні піднялись і опустились, стенувшись. – Хер з ними.

– Ви не мусите так…

– Стули пельку. Пождемо.

Годинник, що його вручив мені Ел, мав флуоресцентні стрілки, і я з безсилим жахом дивився, як довга опускається на дно циферблата, а потім починає знову дряпатися вгору. Двадцять п’ять хвилин до початку «Нових пригод Еллері Квіна». Двадцять. П’ятнадцять. Я спробував заговорити, але Теркотт наказав мені заткнутися. Він весь час тер собі грудину, лише ненадовго перервався, щоб дістати сигарети з нагрудної кишені.

– О, оце діло, – зауважив я. – Вашому серцю це піде на користь.

– Шкарпетку в пельку собі заткни.

Він устромив багнет у гравій, яким ззаду було підсипано гараж, і потертою запальничкою «Зіппо» підкурив сигарету. В моментному спалаху полум’я я побачив, як його обличчям спливає піт, попри те, що під ніч стало холодно. Здавалося, його очі ще глибше запали в очниці, від чого лице в нього стало схожим на череп. Він затягнувся, закашлявся димом. Худе його тіло сіпалося, але револьвер залишався незрушним. Націленим мені в груди. Вгорі посходили зірки. Вже за десять хвилин восьма. Скільки встигне пройти фільму про Еллері Квіна до прибуття Даннінга? Твір Гаррі цього не повідомляв, але я гадав, що небагато. Занять у школі завтра нема, але Доріс Даннінг все одно не захоче, щоби семирічна Еллен поверталася додому пізніше десятої, навіть якщо вона гулятиме разом з Туггою й Гаррі.

П’ять хвилин до восьмої.

І раптом мене прохромила ідея. Яскрава, як беззастережна істина, і я поспішив її виголосити, поки ще не пригасла.

– Ти серло.

– Що? – випрямився він, мов уколотий.

– Те, що чув, – перекривив його я. – «Ніхто не має права займати Френкі Даннінга, окрім мене. Він мій». Ти повторюєш собі це впродовж двадцяти років, хіба не так? І по сю пору ним не зайнявся.

– Я тобі наказав заткнутися.

– Чорт, та вже цілих двадцять два! Ти не займав його й тоді, коли він гамселив Чеза Фраті, еге ж? Ти втік, як мале дівчисько, і привів футболістів.

– Їх там шестеро було!

– Авжеж, але відтоді Даннінг сто разів був сам-один, а ти навіть бананової шкоринки йому не підкинув під ноги, щоби він підсковзнувся на хіднику. Ти, Теркотте, сране серло. Ховаєшся тут, як той кролик у норі.

– Стули пельку!

– Годуєш себе негодним лайном про те, що побачити його у в’язниці – це найкраща помста, щоб тільки не подивитися в очі тому факту, що…

– Стули пельку!

– … що ти чудо в пір’ях без яєць, котре дозволяє вбивці своєї сестри гуляти вільно, де схоче, вже впродовж двадцяти з гаком років.

– Я тебе попереджаю! – він звів курок револьвера.

Я ткнув собі в груди великим пальцем.

– Давай. Стріляй. Люди почують постріл, приїде поліція. Даннінг побачить ґвалт і зразу ж розвернеться, а в Шошенку опинишся ти. Можу закластися, у них там теж мається фабрика. Ти зможеш там працювати за нікель за годину, замість долара-двадцяти. І тобі це подобатиметься, бо ти не муситимеш пояснювати самому собі, чому ти навіть не намагався нічого зробити за всі ці двадцять років. Якби була жива твоя сестра, вона б на тебе плюну…

Він тицьнувся з револьвером вперед, з наміром вперти його мені в груди, але перечепився об той чортів свій власний багнет. Я відбив револьвер убік тильною стороною долоні, і той вистрелив. Куля, мабуть, зарилася в ґрунт менш ніж за дюйм від моєї ступні, бо холошу штанів мені збризнуло душем з дрібних камінчиків. Я підхопив револьвер і наставив на нього, готовий вистрелити, якщо він зробить щонайменший порух до поваленого багнета.

Натомість він сам привалився до гаражної стіни. Тепер обидві його долоні притискалися до лівої половини грудей, а в горлі глухо лунала гикавка.

Десь неподалік – на Кошут, не на Ваймор – заволав чоловічий голос: «Забави забавами, хлопці, але ще одна петарда, і я викликаю поліцію! Так собі й затямте!»