– Зрозумів.

Тепер залишилось одне, чи розпатякуватимуть ці діти про нашу химерну розмову окрай Пустовища.

Беверлі дивилася на мене серйозними, неспокійними очима.

– Але ж, містере Емберсон, я знайома з татом Тугги. Він працює в маркеті «Централ-стрит». Він люб’язний чоловік. Завжди посміхається. Він…

– Цей люб’язний чоловік більше не живе зі своєю сім’єю, – перебив Річі. – Дружина витурила його геть.

– Це тобі Туг розказав? – вирячилася вона на Річі.

– Та ні. Бен Генском. А йому сам Туг.

– І все одно він люб’язний, – промовила Беверлі зніченим тоном. – Завжди жартує про те й се, але ніколи не чіпляється, не лапає.

– І клоуни жартують направо й наліво, – сказав я. Обоє здригнулися, немов я знову вщипнув їх за той клубок нервів. – Це аж ніяк не робить їх люб’язними.

– Ми знаємо, – прошепотіла Беверлі. Дивилася вона собі на долоні. А потім звела очі на мене. – Ви знаєте про Черепаху? – Слово Черепаха в неї прозвучало, немов чиєсь ім’я[180].

Я вже мало не відповів «знаю про підлітків-мутантів черепашок-ніндзя», та схаменувся. Ще десятиліття мусили пройти до появи Леонардо, Донателло, Рафаеля й Мікеланджело[181]. Тому я просто похитав головою.

Вона з непевністю поглянула на Річі. Він подивився на мене, потім знову на неї.

– Але ж він добрий. Я цілком певна, що він добрий, – торкнулася вона мого зап’ястка. Пальці в неї були холодними. – Містер Даннінг люб’язний чоловік. І те, що він більше не живе зі своєю сім’єю, не доводить, що це не так.

Точно в ціль. Моя дружина покинула мене, але не тому, що я був нелюб’язним.

– Це я розумію, – підвівся я на рівні. – Я збираюся залишатися в Деррі ще деякий час, і непогано було б не викликати до себе надмірної уваги. Ви зумієте перемовчати про нашу розмову? Я розумію, що прошу забагато, але…

Вони перезирнулися й вибухнули реготом.

Насилу нарешті заговоривши, Беві сказала:

– Ми вміємо тримати таємниці.

Я кивнув:

– Певен, що вмієте. Можу закластися, цього літа вам було про що тримати мовчанку.

На це вони нічого не відповіли.

Я кивнув пальцем на Пустовище:

– Гуляли коли-небудь там?

– Бувало, – відповів Річі. – Але більше ні. – Він підвівся й змахував пил собі з джинсів. – Приємно було з вами побалакати, містере Емберсон. Не сприймайте геть усе за чисту монету. – Він завагався. – І будьте обережні в Деррі. Зараз тут покращало, але я не думаю, що тут бодай колись буде, ну, як то кажуть, цілком добре.

– Дякую. Дякую вам обом. Можливо, колись члени сімейства Даннінгів також матимуть підстави бути вам вдячними, проте, якщо все піде так, як я сподіваюся, вони…

– … вони ніколи ні про що не дізнаються, – закінчила за мене Беверлі.

– Точно, – а затим, згадавши фразу, почуту від Фреда Тумі, я додав: – Це точно, як евершарпом писане. І ви двоє, теж бережіть себе.

– Будемо, – відповіла Беверлі, і тут же знову захихотіла. – Не забувайте прати одіж в «Норджі», Джордже.

Я відсалютував їм, торкнувшись краєчку мого новенького літнього бриля з соломки і вирушив геть. Та раптом зовсім інша думка змусила мене знову обернутись до них.

– А цей програвач крутить ті платівки, що на тридцять три й одну третину обертів?

– Оті, довгограючі? – перепитав Річі. – Нє. Вдома у нас є радіола, так на тій можна, але це всього лиш дитяча машинка Беві, працює на батарейках.

– Обережніше з моїм програвачем, Тозіер, – скинулась Беверлі. – Я сама гроші на нього збирала. – А потім до мене. – Він крутить тільки такі диски, що на сімдесят вісім та сорок п’ять обертів. Правда, я загубила ту пластикову штучку, що її треба вставляти в дірки сорокап’яток, тому тепер граю тільки сімдесят восьмі.

– Сорок п’ять обертів згодяться, – кивнув я. – Заведіть платівку знову на цій швидкості.

Засвоювання свінгових танцювальних рухів у сповільненому темпі – це було те, чому ми з Кристі навчилися тоді на курсах.

– Казна-що, дяпчику, – промовив Річі. Він перемкнув регулятор швидкості збоку на програвачі й знову завів платівку. Тепер вона звучала так, ніби всі музиканти в оркестрі Ґлена Міллера наковталися кваалуда[182].

– Окей, – простягнув я руки до Беверлі. – Річі, а ти дивися.

Вона подала мені свої руки з повною довірою, дивлячись угору на мене широко розплющеними, зачудованими синіми очима. Я загадався, де вона і хто вона у 2011 році. Якщо вона взагалі там ще жива. Якщо припустити, що так, то чи пам’ятає вона того дивного чоловіка, котрий ставив дивні запитання й одного разу, сонячного вересневого дня, танцював з нею під тягучу версію мелодії «У настрої».

Я пояснив:

– Ви, друзі, і так робили це повільно, а зараз робитимете ще повільніше, але все одно будете триматися ритму. Матимете для кожного руху повно часу.

«Час. Повно часу. Заведи платівку знову, але уповільни її».

Наші долоні зімкнуті, я притягую її до себе. Відпускаю. Ми разом нахиляємось, немов ховаючись під воду, і тут же разом хвицаємо ногами в лівий бік, тимчасом як оркестр Ґлена Міллера тягне: фаааа… баааа… даааа… фаааа… баааа… даааа…діііі… дааааммм. Далі, так само нешвидко, мов та заводна іграшка, в якій майже закінчився накрут, вона вертиться вліво під моїми піднятими руками.

– Стоп! – гукнув я, і вона застигла спиною до мене, наші руки так і залишилися зчепленими. – Тепер потисни мені праву руку, щоб попередити про наступний рух.

Вона потисла, а тоді плавно розкрутилася назад, і далі кругом управо.

– Класно! – сказала вона. – Тепер я мушу пірнути низом, а ви висмикнете мене назад. І я зроблю перекид. Тому-то ми й тренуємося на траві, аби я, якщо впаду, не скрутила собі в’язи.

– Цю частину я залишаю тобі, – сказав я. – Я вже занадто древній, щоб перекидати іще щось, окрім біфштексів.

Річі вкотре склав собі біля рота дудку з долонь:

– Вака-вака-вака! Дивний дорослий утнув черговий…

– Бі-біп, Річі, – перебив я. Це змусило його розсміятися. – Тепер ти спробуй. І домовтесь між собою про сигнали пальцями для кожного наступного руху, який перевищує складністю той двоходовий джіттербаг[183], що його танцюють у місцевих закладах «води-морозиво». Відтак, якщо ви навіть не переможете в тому конкурсі, ваш танок все одно красиво глядітиметься.

Річі взяв Беверлі за руки, і вони почали. Туди-сюди, з боку в бік, кругом уліво, кругом управо. Перфектно. Вона сковзнула вперед ступнями між розставлених ніг Річі, гнучка, мов рибка, і він висмикнув її назад. Закінчила вона зразковим перекидом, завдяки котрому знову опинилась на ногах. Річі знову взявся за її руки, і вони повторили всю серію. Цього разу вийшло ще краще.

– Ми випадаємо з ритму, коли оте підпірнання-витягання, – пожалівся Річі.

– Все буде гаразд, коли платівка гратиме на нормальній швидкості. Повір мені.

– Мені подобається, – сказала Беверлі. – Це схоже, ніби роздивляєшся на щось крізь лінзу. – Вона злегка крутнулася на носках кросівок. – Я почуваюся Лореттою Янг на початку власного шоу, коли вона входить у хвилястій сукні[184].

– Мене кличуть Артур Мюрі, особисто я з Міз-СУУУ-рі, – заволав Річі. Він теж сяяв задоволенням[185].

– Зараз поставлю платівку на нормальній швидкості, – попередив їх я. – Не забувайте про сигнали. І тримайтеся ритму. Ритмічність – це головне.

Ґлен Міллер грав ту солодку старовинну тему, а діти танцювали. На галявині, де їхні тіні танцювали поряд з ними. Окремо… нахил… хвиць… верть вліво… верть вправо… підпірнула… випірнула… і оберт. У них не вийшло перфектно цього разу, і вони напартачать ще багато разів, перш ніж викарбують усі рухи (якщо взагалі зможуть), але загалом станцювали вони непогано.