– Скоріше я сама тебе докінчу, – гримнула вона. – Заводь платівку знову, поки я не втратила терпі… – і тут вони разом помітили мене.

То була дивна мить. Деррі ховався за якоюсь завісою – я вже отримав такий досвід з цією завісою, що ледь не в очі її бачив. Місцеві перебували по один її бік, приїжджі (такі як Фред Тумі, такі як я) по інший. Подеколи тутешні люди визирали з-поза неї, як та ж місіс Старрет, коли вона висловила роздратування щодо забраних з бібліотеки даних перепису населення, але щойно ти починав ставити надто багато запитань – і, звісно, якщо їх полохав, – вони ховалися поза нею знову.

І от, я сполохав цих дітей, а вони не сховались за ту завісу. Замість замкнутися, їхні обличчя залишались навстіж відкритими, сповненими заінтригованої цікавості.

– Пробачте, пробачте, – промовив я. – Я не мав наміру захопити вас зненацька. Просто почув музику, а тоді вже побачив, як ви танцюєте лінді-гоп.

– Намагаємося танцювати лінді-гоп, це ви мали на увазі, – сказав хлопець. Він допоміг дівчині звестись на рівні. А тоді вклонився. – Річі Тозіер до ваших послуг. «Річі-Річі з рівчака», як то люблять мої друзі примовляти, але звідки б їм щось знати?

– Приємно познайомитися, – кивнув я. – Джордж Емберсон, – а наступне з мене само собою вискочило. – Мої друзі примовляють «Джорожі-Джорджі пере одіж в Норджі»[174], але вони теж нічого достеменно не знають.

Дівчина, гигочучи, гепнулась на пікнікову лаву при столику. Хлопець скинув руки вгору, ніби грає на горні, й протрубив:

– Дивний дорослий утнув забавний жарт! Вака-вака-вака! Диво-вижно! Еде Мак-Мехон, що ми маємо для цього чудового парубка? Ну, Джонні, сьогоднішній приз у програмі «Кому ти довіряєш»[175] це багатотомний комплект Британської енциклопедії плюс пилосмок «Електоролюкс», щоби усі ті томи разом усмо…

– Біп-біп, Річі, – перебила його дівчина. Попри те, вона витирала собі кутики очей.

І цим спровокувала до відродження той злощасний вереск малого негритосика:

– Мені так жаль, міз Скавлеть, не шмагай моя! В моя іще не зажило після останній раз!

– Хто ви, міс? – запитав я.

– Беві-Беві, що живе на греблі, – відповіла вона, знову заходячись сміхом. – Вибачте, наш Річі дурник, але ж я не маю виправдання. Беверлі Марш. Ви ж нетутешній, правда?

Це якимсь чином усі тут впізнавали в мені моментально.

– Атож, але ви двоє також не скидаєтеся на тутешніх. Ви перші деррійці з усіх, яких я зустрічав, котрі не виглядають… понурими.

– Йо-йо, це таки понуре-в-гузні місто, – погодився Річі, знімаючи з платівки тонарм. Той уже якийсь час знову й знов затинався на останній канавці.

– Я розумію, тутешній люд небезпідставно хвилюється за дітей, – промовив я. – Завважте, я тримаюсь від вас на відстані. Ви, дітки, на галявині, а я на хіднику.

– Щось не дуже вони хвилювалися, коли тут відбувалися вбивства, – буркнув Річі. – Ви знаєте про ті вбивства?

Я кивнув.

– Я зупинився в «Таун Хаусі». Один із тамтешніх працівників мені розповідав.

– Йо, тепер, коли все позаду, всі страшенно почали перейматися дітьми. – Він сів поряд з Беві, що живе на греблі. – А коли все те тривало, ніхто й сракою не ворухнув.

– Річі, – закинула дівчина. – Біп-біп.

Цього разу хлопець спробував на нас жахливу імітацію Хамфрі Богарта[176]:

– Але ж це правда, кралечко. Та ти й сама знаєш, що це правда.

– Все вже минулося, – обернулась до мене Беві. З лицем серйозним, як в очільника Торгівельної палати. – Вони про це просто ще не знають.

– Вони означає всіх мешканців міста чи тільки дорослих?

Вона знизала плечима, немов кажучи «яка різниця».

– Натомість ви знаєте.

– Фактично так і є, – підтвердив Річі. Він дивився на мене виклично, проте в його очах поза підремонтованими окулярами так і сяяв той самий маніакальний гумор. На мій здогад, цей вираз ці очі ніколи не полишав.

Я ступив на галявину. Діти не кинулися з криками врозтіч. Навпаки, Беві посунулася на лаві (штовхнувши ліктем Річі, щоб і той подався), звільнивши місце для мене. Вони були або вельми хоробрими, або недоумкуватими, а втім, на дурних вони не скидалися.

А тоді дівчина промовила дещо таке, від чого мене ніби громом вдарило.

– А я вас звідкись знаю? Ми вас знаємо?

Раніше ніж я встиг щось сказати, вклинився Річі:

– Ні, це не те. Це… ну, мені не знати. Ви чогось хочете, містере Емберсон? Маєте до нас якусь справу?

– Наразі так. Бажаю деякої інформації. Але як ви здогадалися? І звідки ви знаєте, що я безпечний?

Вони перезирнулися, і щось промайнуло між ними. Неможливо було зрозуміти, що саме, проте я мав певність щодо двох речей: вони відчувають мою інакшість, котра сягає набагато далі, аніж просто те, що я є чужинцем в їхньому місті… але, на відміну від містера Жовта Картка, їх вона не лякає. Зовсім навпаки: вони нею причаровані. Я подумав, що ці двоє привітних, безстрашних дітей могли б і самі мені розповісти дещо незвичайне, якби їм схотілося. Я назавжди залишився заінтригованим, що ж то могли бути за історії.

– Просто ви не небезпечний, – сказав Річі й поглянув на дівчину, на що вона схвально кивнула.

– І ви впевнені, що… погані часи… минулися?

– В основному, – сказала Беві, – я не думаю, щоб у Деррі бодай коли-небудь погані часи зовсім минулися, містере Емберсон, у багатьох сенсах це жорстоке місце. Але згодом все покращиться.

– Припустімо, я скажу вам – суто гіпотетично, – що на обрії маячить ще одна погана подія? Щось подібне до того, що приключилося з малюком на ім’я Дорсі Коркоран.

Вони скривились, ніби я вщипнув їх обох разом за такі місця, де нерви виходять ледь не на самісіньку поверхню. Беверлі обернулась до Річі й щось прошепотіла йому в вухо. Я не певен, що саме вона йому сказала, мовлено було швидко й тихо, але це могли бути слова «Клоун до того не мав стосунку». А тоді вона знову повернулася в мій бік.

– Яка погана подія? Як тоді, коли батько Дорсі…

– Не переймайтеся. Вам до того нема діла. – Настав час спитати руба. Ці двоє знають. Сам не знаючи, звідки в мене така певність, я не мав сумнівів.

– Ви знаєте когось з дітей на прізвище Даннінг? – Я перерахував по пальцях. – Трой, Артур, Гаррі й Еллен. Тільки Артура також називають…

– Тугга, – мимовіль вставила Беві, – так, ми його знаємо, він ходить до нашої школи. Ми розучували лінді, щоб станцювати на шкільному конкурсі талантів, він відбудеться перед самим Днем подяки[177]…

– Міз Скавлеть, вона такий, вона уважати, що рано вправи починати добре, – пропищав Річі.

Беверлі Марш не звернула уваги.

– Тугга також записався на виступ. Він збирається «заспівати» під фонограму «Хлюсь-плюсь»[178], – і вона пустила очі собі під лоба. Виходило в неї це просто чудово.

– Де він живе? Ви знаєте?

Вони знали, авжеж, але адреси не сказали. І не скажуть, якщо я не поділюся з ними додатковою інформацією. Я зрозумів це по їх очах.

– Припустімо, я скажу вам, що Тугга має значний шанс ніколи не з’явитися на шкільному конкурсі, якщо хтось про нього не подбає? І про його братів і сестру також. Ви повірите в таке?

Діти подивились одне на одного, говорили лише їхні очі. Це тривало доволі довго – секунд десять, либонь. То був того типу довгий погляд, до якого поринають коханці, але ж ці твінейджери не могли бути коханцями. Хоча, звісно, вони були друзями. Близькими друзями, котрі разом через щось пройшли.

– Тугга і його родина живуть на Коссут-стрит, – нарешті сказав Річі. Принаймні так це прозвучало.

– Коссут?

– Просто тамтешні люди саме так промовляють цю назву, – пояснила мені Беверлі. – Коссут, замість КОШУТ[179].