З початком війни обстановка багато в чому змінилася. З одного боку, в Німеччині виникли тисячі таборів військовополонених, куди звозили громадян з багатьох країн Європи, а водночас розбухали й концентраційні табори. Це нібито збільшило потенціал сил антифашистського руху Опору. Але, з другого боку, створився своєрідний Вавілон, безладдя і сум’яття. Безперервна циркуляція, багатомовність в’язнів, терор «зелених» і жахливі умови — усе це породило атмосферу відчаю і безнадії. Взяти хоча б Явожницький табір. Тут не було жодного німецького комуніста. Чув, нібито були чеські комуністи, але загинули при спробі втекти... Радянських громадян тут не підпускають до жодної промінентної посади. Усі вони виснажені і більше шести місяців не витримують — гинуть. Чимало поляків, які тут є, здебільшого націоналісти або відверті фашисти, помічники німецьких кримінальників. Євреї, звезені зі всіх кінців Європи, не можуть знайти спільну мову навіть між собою — усі вони інертні й пасивні, тільки слухають проповіді своїх рабинів про покірність долі, замкнулися в собі. Спробуй в тутешніх умовах згуртувати й підняти їх на боротьбу. Одне слово, тут немає міцного комуністичного ядра. А якби було хоча б з десяток справжніх комуністів, таких, як Ганс Максфельд, збагачених досвідом багаторічної концтабірної боротьби!
Так от, у липні 1934 року мене розлучили з Гансом та іншими товаришами. Табори мелькали — як телеграфні стовпи. В одному тільки Дахау затримався на цілих три роки, та й то випадково. Скрізь я знаходив комуністів, скрізь включався в підпільну роботу. А в 1941-му «удостоївся» й Освенціма. Я вже пройшов там карантин, і ось — відправляється транспорт у Явожно на будівництво оцього табору. «Зелених» якраз не вистачало. І, оскільки я імперський німець, та ще й соціал-демократ (за документами), рапортфюрер, не довго думаючи, чіпляє мені на рукав пов’язку капо і включає в транспорт.
Почали заганяти нас на машини і — уявіть собі! — в цей момент я побачив Ганса, який проходив неподалік. Я гукнув його, він підскочив, і ми стиснули один одного в обіймах. Вісім років розлуки, вісім років таборів! Ледве ми встигли обмінятися двома фразами, як мене погнали в машину. Заревіли мотори, машини рушили.
Прощай, Франц!
Прощай, Ганс!
Оце й усе, що ми встигли крикнути один одному. І знову розлука — тепер уже назавжди...
Тут, у Явожно, я так-сяк протримався на посаді капо цілий рік. Жалів, оберігав в’язнів як тільки міг. Поки не впав у вічі Боксеру. Ви, звичайно, знаєте цього типа. Він мене побив, зірвав пов’язку капо, передав Зеппу на «перевиховання». У штрафній Зепп знущався з мене цілий день, а увечері я, напівживий, попав оце сюди, в ревір. Санітари пожаліли мене — поклали в цей смітник, щоб нікому не муляв очі.
І ось настав кінець. Шкода тільки, що в гестапівській документації моє ім’я буде числитись в списках колишніх соціал-демократів, а не в списках комуністів. Та це вже не має значений. Головне те, що я прозрів, знайшов свій шлях у житті, і ви свідки цього. Як бачите, я пройшов нелегкий шлях, але скаржитись на долю не можу. Адже не тільки страждань я зазнав, були й радощі: радість великої дружби і великого братерства антифашистів-борців, радість від того, що став свідком краху фашистських ідей, свідком розгрому фашистських полчищ на Східному фронті, свідком початку загибелі усього гітлерівського рейху! Я вже бачу зорю свободи. Я багато пережив, пізнав, усвідомив. Я знайшов ту істину, яку так довго шукав. Фашизм — найбільший ворог людства і найбільше зло. Тому він повинен бути знищений. І буде знищений! Я прожив на світі 51 рік, з них два роки в окопах і десять — у таборах смерті. Помираю з чистою совістю. Прошу вас, ніколи не думайте погано про німецький народ. У всьому винна породжена імперіалізмом гітлерівська банда... Кінець!
І якби вам пощастило ще раз зустрітися з Гансом, передайте йому все, що я казав: нехай німецькі політв’язні знають, що помер я комуністом. І скажіть йому, що я любив його... Я сказав усе... Як добре, що у мене вистачило на це сил. Я вдячний вам і вдячний долі за цю зустріч! Прощайте, боріться за життя...
11
Скоро мала пролунати сирена апелю, і хлопцям треба було прощатися з Францом. Але раптом у коридорі здійнявся страшний крик: когось жорстоко били. Шум наростав, наближався до туалету. Уже чути було важке гупання кованих чобіт есесівців, Володя навіть упізнав голос Круцифіксалілуйя. Ударами чобіт когось заганяли в туалет. Жертва кричала, благала пощади, але її таки заштовхали в туалет. За дверима вбивали людину, вона хрипіла, билася головою об цементну підлогу.
Раптом усе обірвалось — тільки чути було хекання есесівців. Володя і Жора опинилися в капкані: тікати нема куди, ховатися нема де. Переляканий Франц шепотів: «Пробачте мені, я винний — затримав вас». Якби есесівці відкрили двері й заглянули в комірчину, хлопців не врятувало б ніщо. На всяк випадок вони взялися сортувати звалену в купу гнилу білизну, проте навіть не сподівалися, що їм повірять, ніби вони зайняті роботою.
На щастя, в смердючий тамбур есесівці не заглянули. Коли ж нарешті все затихло, Володя наважився виглянути.
Біля самих дверей лежав щойно убитий в’язень. Коло його розтрощеної голови на холодному цементі парувала калюжа ще теплої крові. Мабуть, есесівці вступили в цю калюжу, бо криваві сліди вели в коридор...
Треба було тікати — і негайно. Хвилину хлопці постояли над Францом в глибокій скорботі, як над покійником.
Прощайте, друже, ми не забудемо вас,— тихо сказав Жора.
Глюкауф! [26]— крізь криваву піну видихнув Франц.
Хлопці по черзі потиснули його холодну, майже неживу руку і вийшли з комірчини.
В коридорі їм зустрівся Хельмут, показав кулака, але бити не став: жестами дав зрозуміти, щоб швидше «змивались». Жора побіг до виходу, а Володя — в свою штубу. Швидко скинув верхній одяг, гольцшуги і кинувся на нари. Зайшов Хельмут, забрав шмаття і попередив, що більше таких «фокусів» він не допустить. Виявляється, хлопці були біля Франца більше двох годин. Хельмут не міг їх звідти витурити, бо в ревір якраз нагрянули есесівці.
Проревіла сирена апелю. Чи встиг добігти Жора?..
Майже до ранку Володя не спав, думав про зустріч з помираючим Францом Норденом, про його нелегку долю. Потім перекинувся думкою до Ганса Максфельда, якого він, Володя, так само, як Франц, як сотні інших антифашистів, щиро любив.
Півроку тому, на початку липня, у освенцімському карантинному блоці Ганс Максфельд таємно робив хірургічні операції покаліченому на допитах у гестапо Володі. Ризикуючи власним життям, Ганс врятував Володю. Протягом кількох тижнів Ганс щодня приходив до Володі і робив усе необхідне, щоб якнайшвидше поставити пацієнта на ноги. Це робилося не просто за рішенням підпілля — передусім за покликом власного серця, великого й щирого серця людини і комуніста. «Чим і як я віддячу тобі, дорогий друже і брате? Та й чи судилось мені ще хоча б раз у житті зустріти тебе?..» — болісно думав Володя. І тому так захотілося, аби сталося диво і пощастило зустрітися з Гансом, щоб хоч на словах засвідчити свою братерську любов і вдячність...
12
Сизим морозним ранком, коли над Явожницьким лісом кружляли хмари чорного вороння, сполоханого в’язнівськими колонами, в ревірі оголосили банний день. Балакучий Хельмут пояснив хворим, що тут банний день запроваджено раз на місяць, але сьогоднішній — особливий, передноворічний, в зв’язку з чим буде проведена операція «холод», тобто сеанс лікування і загартування холодом. «Пройдете баню, стрижку, дезинфекцію, прожарку білизни і лікувальний, профілактичний сеанс холоду. Прогуляєтесь. Якщо не вріжете дуба... Вважайте це різдвяним святом»,— весело пожартував він, задоволений собою, своїм гумором.
Незабаром прийшли Сірий Вовк і Круцифіксалілуйя, і операція «холод» розпочалася. Мешканцям ревіру наказали злазити з нар, знімати з себе білизну і складати її на ноші. Затим усе це замучене юрмище голих і босих людей почали виганяти на мороз, на сніг...
