Віддай! — істерично заверещав нещасний і зразу ж заридав, як скривджена дитина.
Це був «мусульманин» з тих безнадійно виснажених, які вже ледве трималися на ногах. Такі в’язні зовсім беззахисні, ледь що — і вже починають, як малі діти, плакати. У таборі, де панували звірячі закони, таких кривдили, хто хотів. Фашистські садисти завжди збиткувалися з «мусульманів», пристрілювали їх. Хлопці ставилися до нещасних з глибоким співчуттям, а при нагоді й допомагали їм. Якось один з «мусульманів», порпаючись на смітнику, знайшов шматок гнилої брукви і почав її гризти. До нього підскочив сильніший в’язень і, як хижак, вирвав у нього із зубів знахідку, та ще й стусонув «мусульманина», знаючи, що у того не вистачить сили чинити опір. Упавши на землю, нещасний гірко заридав, Володя з Жорою кинулися до мародера, відняли брукву й повернули її «мусульманину». А потім принесли йому шматок хліба.
«Мусульмани» були найжалюгіднїшими істотами в таборі — виснажені, хворі, вони навіть не ходили, а пересувалися, як тіні, як живі привиди, готові впасти від легкого подиху вітру. їх час від часу відбирали і везли в крематорій, і ніхто з них ніколи навіть не пробував чинити опору або ховатися — настільки вони були слабі й виснажені, з потьмареною свідомістю. Навіть сам вигляд цих нещасних викликав невимовну жалість до них. Володі стало не тільки шкода оцього нещасного, а й соромно, що його, Володю, потерпілий вважає мародером.
Візьми свою річ, я ж не хотів її забирати, я тільки підняв,— сказав, повертаючи блискучу цяцьку, яку навіть не встиг розгледіти і яку той миттю сховав за пазуху.
Ось тобі шматочок хліба,— знову сказав Володя, відламавши трішки від пайки, одержаної у Карела.
«Мусульманин» знову заплакав, але вже від радості, і, майже не розжовуючи, почав ковтати.
Дай ще малесенький шматочок, зовсім маленький! І я віддам тобі ліхтарик. Вій справний, новенький, гарно світить. Я не вкрав його, ні! Знайшов — хтось із німців загубив, а я знайшов. Хотів виміняти баланди. Побоявся. Капо звір — уб’є. Візьми ти.
Володя віддав ще половину того, Що лишилося. Віддав би й усе, але ж треба хоч трохи лишити Петрові.
Володя з Жорою вирішили перевірити, чи справний ліхтарик. Під полою увімкнули і аж злякалися: ліхтарик світив, як автомобільна фара. Чи ж не казка це? Так несподівано й випадково здобути річ, про яку давно мріяв Карел! Для них це просто безцінна річ. В усьому таборі піхто не мав ліхтарика, і чехи не змогли його ніде дістати. А тепер... Хлопці зраділи ще більше, побачивши, що ліхтарик має особливу конструкцію: з допомогою круглої, як горошина, кнопки шкло рефлектора закривалося прозорою червоною пластинкою, схованою всередині, і ліхтарик світився червоним світлом. А з допомогою другої кнопки включалося зелене світло. Батарейка ж, як видно, мала велику потужність, бо світив ліхтарик дуже сильно. Такого хлопцям ще не доводилося бачити.
Диво-ліхтарик! Ти розумієш, що це значить? Крім освітлювання, його можна використовувати для подачі умовних сигналів. А з комбінацій трьох кольорів можна придумати багато різних умовних сигналів — аж до азбуки Морзе,— радів Жора.
Вони розшукали Петра в умовному місці біля штабелів цегли, віддали йому хліб. І хоча закони конспірації вимагали суворого збереження таємниці, однак Володя вирішив «провести розвідку» і завів мову про те, яка тепла осінь стоїть і які щасливці ті, хто, утікши з таборів, пробиваються в рідні краї...
Що ж зробиш — кому як повезе: кому бублик, а кому дірка від бублика. Така доля...— меланхолійно відповів Петро.
Володя аж розізлився:
Так що, по-твоєму: змиритися з долею й сидіти склавши руки?
Чого ж сидіти? При першій же можливості я рвону ще разок. А чого боятися — двом смертям не бувати...
І ти надієшся, що така можливість трапиться? — поспитав Жора.
А чого ж. Ще може бути таке, що й не присниться: і бомбардування, і наліт партизанів, і яка-небудь заваруха — тоді лиш не зівай,— розмірковував Петро і додав пошепки: — Ось хочу якось попасти в нічну зміну на будівництво електростанції...
Ну й що? — наступав Володя.
А те, що в пічну охороняється не вся територія, а
Лише той клапоть, де працюють в’язні. Якщо зумієш вибігти на десять метрів за постенкете, ти вже невловимий, бо кругом пітьма, а поруч ліс. Тільки б вистежити момент. Буває інколи, двоє есесівців підходять один до одного, закурюють, зубоскалять, а в ланцюгу охорони дірка. Скинь гольцшуги й тікай. Поки отямляться, мине якийсь час, ти пробіжиш 15 — 20 метрів, а там — шукай вітра в полі...
Непогана ідея, Петре. Ну гаразд, до побачення. Завтра на цьому ж місці...
Отже, Петро не змирився з неволею, мріє про втечу і готовий «рвонути», а в такому ділі, як утеча, моральна готовність і здатність ризикувати — це головне.
Ех, знав би він, що його чекає, заридав би від щастя,— збуджено каже Володя.
Звичайно,— погоджується Жора й тут нее попереджає: — Але поки що без дозволу Карела говорити не маємо права...
Уночі Володі снилось, що у нього вкрали диво-ліхтарик. Він двічі прокидався, злякано намацував за пазухою ліхтарик і, переконавшись, що він цілий та неушкоджений, знову засинав.
А відпочинку того — як кіт наплакав: о четвертій, як завжди, знову довго реве сирена — підйом! Сонні, напівживі, очманілі від дикого смороду в’язні кулаками протирають очі, ошелешено кліпають, намагаючись зрозуміти, що ж відбувається: підйом насправді чи, може, сниться? Хтось спросоння запитує: «Невже підйом?» І тут же розпачливо зойкає від несподіваного удару києм.
Так, у бараці уже сновигають по всіх закутках десятків зо два капо на чолі з Маткабоскою і замашними киями розворушують надто млявих. Щедро роздаються удари. Тепер уже всякі сумніви розвіюються — це справжній підйом. Шум, крик, метушня, штовханина, тріск нар, стукіт тисяч колодок, стогони, зойки, прокляття, лайки чи не всіма мовами світу... Розпочинається новий день — метушливий, виснажливий, моторошний, безконечний і тяжкий, як смертний гріх.
В’язні безладною юрбою товпляться до виходу. Тисячі дерев’янок стукотять і грюкають по дошках нар, по підлозі, барак, немов гігантський бубон, резонує цей гуркіт, дошки розхитаних нар і підлоги ходять ходором, і створюється враження справжнього землетрусу. В дверях — несусвітна давка, найслабіші стають жертвою стихії. Аж ось гуркіт потроху стихає — всі уже на майданчику перед бараком. Тут їх шикують, разів з десять перераховують. З годину чекають блокфюрера. Більшість стоять у строю із заплющеними очима — досипають.
Нарешті лунає ненависне «ахтунг!» В’язні остаточно прокидаються і повертаються в реальний світ — грубий і жорстокий, мов кий блокового. Тим часом Картяр рапортує блокфюрерові Жабі: «Тисяча дев’ятсот сорок гефтлінгів живих і п’ятнадцять мертвих. У блоці повний порядок!» Блокфюрер Жаба задоволений, апель проходить благополучно.
Після апелю Володя і Жора, як і раніше, біжать у тринадцятий до чехів.
Чого сяєш, як новий шилінг? — питає Карел Володю.
Зараз засяєте і ви,— каже Володя і, різким рухом вихопивши з-за пазухи ліхтарик, спрямовує в очі Карелу сильний, яскравий промінь.
Карел тільки ахнув. Вони почали обдивлятися ліхтарик. У блискучому корпусі, крім основної, лежала ще й запасна батарейка, а також рекламний папірець, в якому писалося: «Електричний ліхтар «Екстрапромінь» разом з сухими елементами суперпотужності, розрахованими на 24 години безперервної роботи кожна, створені інженером-винахідииком Шнейдером і є власністю фірми «Альгемайне Електрітетс Гезельшафт». Корпус ліхтаря непроникний для пилу, вологи, води і газу. Ліхтарем можна користуватися під час будь-яких наземних і підземних робіт, а також у шахтах з великою концентрацією вибухонебезпечних газів. Ліхтар можуть використовувати як цивільні, так і військові, а також поліція, регулювальники вуличного руху вночі. Ліхтар знадобиться на флоті, в мотомеханізованих та авіадесантних військах для подачі світлових сигналів. Берлін, С-39, Лютцовштрассе, 21. АЕГ. Липень 1943 року».
