Ох і мерзотник же той Зепп! Ні, не обмине його шибениця... Ми, німці, після війни повісимо його своїми руками. То сволота, якої світ не знав! А про твого товариша я чув. Кажуть, що він справді рідкісний талант.

Але ж без зубів співати він не зможе. Якби ви знали, Еріх, як це його гнітить...

Розумію, Вальдемаре, розумію. Але ти не журись. Щось придумаємо. У мене є в запасі шматочок пластмаси — беріг для себе. Адже гітлерівські мерзотники можуть вибити мені зуби ще не раз... Одне слово, ти приведеш товариша до мене, я подивлюся. Постараюся зробити. Як то кажуть, горе навчить вареники їсти — чого доброго, ще стану дантистом,— пожартував Еріх і раптом стривожився: — Хіба ж можна так довго стовбичити посеред табору без діла? Ходімо, Вальдемаре.

Вони підійшли до брами, зняли шапки перед вартовим. Еріх доповів, що за наказом лагерфюрера треба ставити застережні таблички вздовж усієї тотенсмуги.

Робіть,— байдуже буркнув есесівець.

І вони приступили до роботи. На білій лінії, що відмежовувала чорну тотенсмугу, забивали в землю залізний патичок таблички, рулеткою відмірювали від неї десяток метрів і забивали другу, потім третю. Дійшли до того Місця, де тиждень тому Кость кинувся на дріт. Володя схвильовано розповів про це Еріху.

Скільки ж то довелося вам, юнакам, вистраждати в цих катівнях! — журно похитав головою Еріх. — Отож якраз після того випадку лагерфюрер наказав виготовити оці таблички й Позначити ними смугу смерті — ніби для порядку, щоб в’язні знали, куди потикатися заборонено, а насправді щоб есесівці знали, коли відкривати вогонь. Для них порядок — перш за все.

Володя розповів Еріху про Боксера, як той знущається з в’язнів, про інших есесівців.

Що говорити, Вальдемаре, бандитів тут тьма-тьмуща. Але віділлються їм ваші криваві сльози... Злочинців ми просто повинні запам’ятовувати. Це наш святий обов’язок.

І добрих людей — також,— додав Володя.

І добрих, безумовно.

А чи не знали ви Ганса Максфельда і Франца Нордена? — раптом одважився спитати Володя.

Дай подумаю...— замислився Еріх. — На жаль, не чув про них нічого.

А чехів у цьому таборі не зустрічали?

Чому ж, зустрічав. Вони навіть мої сусіди.

У Володі аж серце закалатало від такої звістки. Може, це якраз ті, хто їм потрібен?

Еріх, розкажіть, будь ласка, про чехів, що це за люди,— попросив.

Їх мало — всього двадцять вісім чоловік. Бачу їх дуже рідко, але знаю, що вони дружні — як одна сім’я. Всі вони політичні, з червоними вінкелями. З них добрі теслі. То працювали в есесмістечку, а тепер будують тринадцятий блок. їх як спеціалістів часто використовує есесівське начальство, тому й поселилися вони в центральному блоці, де живуть проміненти. Проте табірна аристократія не захотіла, щоб якісь теслі, та ще й не німці, проживали разом з ними в одному приміщенні, то чехи відгородили собі невеличку частину центрального блоку. Зробили щось на зразок кімнати з окремим ходом, прорізали двері в глухій причілковій стіні, якими користуються тільки чехи та я. З дозволу лагерфюрера чехи зробили й для мене окрему кімнатку. Вона править мені і за художню майстерню, і за житло.

О, то лагерфюрер про вас піклується!

Аякже, я ж розмальовував віллу лагерфюрерові. А інколи доводиться навіть писати портрети деяких есесівців з натури. А де це все робити, де зберігати мольберт, підрамники, фарби, клей, лаки, пензлі?

А які у вас стосунки з сусідами?

Ці чехи — гарні люди. Біля них і я почуваюся не самотнім. Правда, бачимось ми рідко — вони від апелю до апелю працюють. Уміють працювати. І дисципліна у них — просто дивовижна. Свого капо слухаються, бо він ніколи ні на кого й не крикне. Культурні люди. Особливо капо Карел...

Почувши це ім’я, Володя мало не скрикнув з радості: адже Карела, саме Карела вони з Жорою так довго шукають!

А ви не знаєте, Еріх, працюють сьогодні чехи чи відпочивають?

Нібито відпочивають. А навіщо вони тобі?

Розумієте,- коли мене з моїм другом Георгом відправляли з Освенціма сюди, один чех попросив нас знайти в цьому таборі його земляків...

Ну, це житейське діло. Я проведу тебе до них.

Дуже вдячний буду вам, Еріх...

Табличок їм вистачило метрів на двісті, тому Еріх поспішив у свою майстерню. А Володі нетерпеливилось порадувати Жору. Біля другого блоку він попросив Еріха почекати хвилину, а сам кинувся в барак.

Жора лежав на нарах зажурений і Володю зустрів похмурим поглядом.

Чого радієш? — запитав байдуже.

Ти не повіриш, Жоро... Чехи знайшлися!

Не жартуй так жорстоко, малюк.

Які жарти? Вставай скоріш!

Невже?! — ледь видихнув Жора і миттю схопився з нар. — Де вони?

Ходімо покажу, але спершу познайомлю з одним гарним чоловіком...

Еріх і Жора потиснули один одному руки.

Ну що ж, ходімте, познайомлю вас з чехами.

Дуже вдячні вам, Еріх,— розчулено мовив Жора. — З вами, мабуть, піду лише я, а Володя тут початує на всяк випадок...

Гаразд. Я не прощаюся, Вальдемаре...

Володя місця собі не знаходив від збудження. Але радість од звістки про чехів ні-ні та й потьмарювалася стурбованими думками: «А може, це й не ті чехи, не той Карел?» Володя нетерпляче чекав Жору, а його все не було. «Невже знову якесь нещастя?» — гарячково думав юнак, тривожно снуючи уздовж барака.

12

Жора повернувся лише через годину — радісний, збуджений.

Тепер можна жити, малюк! — обійняв товариша. — Я говорив з чехами, з Карелом. Які чудові люди! Та що казати — побачиш сам. Не відпускали мене, поки не пообідав з ними. А зараз тебе нагодують. Ходімо, вони нас чекають. А. втім, зажди. Треба домовитися з кимось із придурків, відкупитися аж до вечірнього апелю. Ось пачка сигарет — найдорожча валюта. Нею можна підкупити будь-якого штубового. Це Карел мені дав...

Ледве встиг Жора це сказати, як з «панської» штуби викотився штубовий на прізвисько Маткабоска. Він був п’яненький, збуджений грою в карти, від якої відірвався лише по нужді.

На ловця і звір...— шепнув Жора і, знявши шапку, поспішив назустріч штубовому.

Високошановному пану штубовому доземний уклін і найліпші побажання,— артистично підлабузнився Жора.

Що тобі треба? — вибалушився Маткабоска.

Лише секунду вашої світлої уваги.

Секунда вже минула.

Ваша свята правда! Час летить, і піхто зупинити його не може — закон природи,— не моргнувши, сипав Жора.

Ось лусну тебе поміж вуха — і час зупиниться для тебе назавжди! Це також буде закон природи.

Ваша свята правда! Та перед тим хочу засвідчити, що поважаю пана штубового на ділі. Ви ж знаете, як приємно викурити гарну сигарету. Насолода! Блаженство!

І ось маєте пачечку — цілих двадцять штук! — Жора, ніби фокусник, витрусив з рукава і дав Маткабосці пачку високо-сортних сигарет.

О-о-о! — сторопів той.

А то ж як? Слів на вітер не кидаю,— закопилив губу Жора.

Молодець! А я думав: якийсь пришелепкуватий липне до мене...

Що ви, пане штубовий! Таке скажете... Колись я був непоганим організатором ^[19]. Останнім часом, правда, трохи прихворів, але, дасть бог, оклигаю, то ще роздобуду. Так що це не остання пачка. Найвищий гатунок — «Амарела»!

Ну, ти просто молодчага! — захоплювався Маткабоска, милуючись пачкою.

За комплімент дякую,— вклонився Жора. — Хочу просити вас, щоб відпустили мене з братом до вечірнього апелю. Самі розумієте: під лежачий камінь вода не тече. Треба трохи повештатись по табору, роздивитися, де, що і як...

Гаразд! Тільки не забувайте, що за запізнення на апель — сто ударів києм. А найміцніший організм витримує не більше тридцяти. Ясно?

Як божий день, пане штубовий.

До центрального блоку хлопці мов на крилах летіли. Як швидко з’являється надія! Від хвилювання у Володі аж ноги тремтіли, коли переступав поріг чорного ходу. В маленькому коридорчику він тихо постукав у двері, на які показав йому Жора, і перед ним постав кремезний сивий чоловік з мужнім обличчям і уважними сірими очима.