Як тільки ми проминули заїзд (між іншим, я впізнав на дверях хазяїна з люлькою в зубах і дуже здивувався, що він зовсім не постарішав), містер Ренкейлор вирішив іти далі вдвох із Торренсом, а мене послав уперед розвідником. Я зійшов на пагорб, час від часу насвистуючи гельську пісеньку, і невдовзі з радістю почув цю ж мелодію у відповідь, а потім побачив Алана, що підвівся з-за куща. Алан трохи підупав на дусі, ховаючись цілий день від людей, до того ж він майже нічого не їв, а лише трохи перекусив у якійсь пивниці поблизу Дундаса. Та ледве він глянув на мій одяг, його обличчя проясніло. Коли ж я розповів йому, як успішно посуваються наші справи, і пояснив його роль в наших дальших діях, Алан наче переродився.

— Ви чудово придумали, — захоплювався він. — Запевняю вас, що для здійснення вашого плану ви не могли знайти кращої людини, ніж Алан Брек. Таку справу не кожному можна довірити, тут потрібна людина кмітлива, врахуйте це. Однак мені здається, що вашому правникові не терпиться побачити мене.

Я гукнув і помахав рукою містерові Ренкейлорові. Нотар підійшов до нас, і я відрекомендував його своєму другові, містерові Томсонові.

— Я дуже радий зустрітися з вами, містере Томсон, — сказав він. — Але я забув свої окуляри, і наш друг, містер Девід (тут він поплескав мене по плечу), підтвердить, що без них я майже сліпий. Тож не дивуйтесь, коли я завтра не впізнаю вас.

Містер Ренкейлор сказав це, гадаючи заспокоїти Алана, та верховинцеві з його гонором досить було найменшої дрібниці, щоб спалахнути.

— Не розумію, сер, — відповів Алан сухо. — Як на мене, це не таке й важливе. Адже ми зустрілися тут з певною метою — допомогти містерові Балфорові — і, як мені здається, маємо мало спільного в усьому іншому. Проте я приймаю ваше вибачення, воно було якраз дуже доречне.

— На більше я не міг і сподіватися, містере Томсон, — щиро промовив Ренкейлор. — А тепер, оскільки ми з вами головні дійові особи в цій справі, я гадаю, що нам слід про все домовитись, а тому дозвольте взяти вас під руку, бо в темряві я без окулярів погано бачу стежку. Ви ж, містере Девіде, знайдете в особі Торренса дуже приємного співрозмовника. Тільки дозвольте нагадати вам, що йому зовсім ні до чого знати про ваші пригоди, а також про пригоди… гм… містера Томсона.

І вони попрямували вперед, довірчо розмовляючи, а ми з Торренсом ішли позаду.

Була вже одинадцята година ночі, коли ми дібралися до Шооз-гавза. Ніч видалась темна й тепла, легенький вітрець, що віяв з південного заходу, шелестів листям на деревах, і цей шелест заглушував нашу ходу. Ми підійшли ближче, але не помітили жодного вогника у всьому будинку. Мій дядько, певно, вже був у ліжку, і це нас дуже влаштовувало. Ярдів за п'ятдесят від будинку ми востаннє порадились, потім правник, Торренс і я тихенько підкралися до будинку й сіли за рогом. Тоді Алан, не ховаючись, підійшов до дверей і почав стукати.

Алан довго грюкав у двері, але його удари тільки віддавалися луною в будинку і в околицях. Та ось нарешті я почув, як хтось обережно відчиняє вікно, і зрозумів, що дядько прийшов на свій спостережний пункт. У нічній темряві він міг бачити тільки постать Алана, що вимальовувалась чорною тінню на сходах, а троє свідків були сховані так, що він їх не бачив. Отож чесній людині нічого було боятись у своєму власному домі. Та однаково він довго мовчки вивчав гостя, а коли заговорив, то голос його тремтів від страху.

— Що сталося? — спитав він. — О такій порі ночі порядні люди не приходять з відвідинами, а з нічними птахами я не знаюсь. Що вас привело сюди? У мене є мушкетон. [40]

— Це ви, містере Балфор? — кинув Алан у відповідь, одійшовши від дверей і дивлячись угору в темряву: — Будьте обережні з вашим мушкетоном. То паскудні штуки, коли стріляють.

— Що вам потрібно? І хто ви? — розгнівався дядько.

— Я не збираюсь вигукувати своє ім'я на всю околицю, — відповів Алан. — А що мене привело сюди — це інша справа, яка стосується вас більше, ніж мене. Коли ви бажаєте слухати, я перекладу її на музику й заспіваю вам.

— Що це за справа? — спитав дядько.

— Девід, — відповів Алан.

— Який Девід? — вигукнув дядько; голос його дуже змінився.

— Сказати вам прізвище? — спитав Алан.

Запала мовчанка, а потім дядько промовив з сумнівом у голосі:

— Мабуть, краще впустити вас.

— Я теж так вважаю, — погодився Алан, — Та річ іще в тому, чи схочу я заходити. Ось що я вам скажу. По-моєму, нам краще поговорити про нашу справу тут, на порозі; і ми поговоримо тут або ж ніде. Попереджую вас, що я так само впертий, як і ви, до того ж я знатнішого походження.

Ця зміна тону збентежила Ебінізера. Поміркувавши, він сказав:

— Гаразд, гаразд. Хай буде по-вашому, — і зачинив вікно. Але він довгенько спускався сходами і ще довше відмикав двері, очевидно, шкодуючи, що погодився зійти вниз, і здригаючись від страху на кожному східці, перед кожною штабою і засувом. Нарешті ми почули рипіння завіс, дядько тихенько вислизнув з дверей і, побачивши, що Алан відступив на крок чи два, сів на верхньому східці ґанку, тримаючи мушкетон напоготові.

— А тепер, — попередив він, — не забувайте, що в мене в руках мушкетон; коли ви підійдете хоч на один крок, я вб'ю вас.

— Дуже люб'язно сказано, — кинув Алан.

— Ет, ет, — буркнув дядько. — Ваша поява не обіцяє нічого доброго, тому я повинен бути напоготові. А тепер, коли ми порозумілися, можете говорити про свою справу.

— Гаразд, — сказав Алан. — Якщо ви такий здогадливий чоловік, то, напевне, помітили, що я джентльмен-верховинець. Моє ім'я нітрохи не стосується справи, але володіння моїх родичів не дуже далеко від острова Мулу, про який ви, мабуть, чули. В тих місцях загинув корабель, і, коли наступного дня мій родич шукав уздовж берега викинуті на берег уламки корабля, то випадково натрапив на півмертвого хлопця. Він вернув його до тями, а потім разом з іншими джентльменами одвів у старий зруйнований замок, де з того часу й по сьогоднішній день вони витрачаються на його утримання. Мої друзі трохи дикуваті й не так добре знаються на законах, як деякі відомі мені люди. Довідавшись, що хлопець шляхетного походження і доводиться вам рідним небожем, містере Балфор, вони попросили мене побувати у вас і обговорити цю справу. Але, попереджую, коли ми не прийдемо до якоїсь угоди, то малоймовірно, що ви побачите його ще коли-небудь. Бо мої друзі, — додав він наївно, — не дуже забезпечені люди.

Дядько прокашлявся.

— Мене це мало турбує, — прохрипів він. — Я завжди був незадоволений ним і не маю ніякого бажання втручатись у цю справу.

— Так, так, — кинув Алан. — Я бачу, чого ви добиваєтесь. Ви прикидаєтесь, що вам байдуже до хлопця, щоб заплатити менший викуп.

— Ні, — похопився дядько. — Я кажу вам чисту правду. Мене зовсім не цікавить цей хлопець, і я не збираюсь платити за нього викуп. Можете робити з ним, що завгодно, мені байдуже.

— Як, сер? — здивувався Алан. — Адже кров не водиця, чорт забирай! Та з самого тільки сорому ви не покинете напризволяще сина свого брата, а якби покинули і це стало б відомим, то вас би не дуже шанували у ваших краях.

— Мене й так не дуже люблять, — відказав Ебінізер. — А крім того, я не розумію, яким чином ця справа може стати відомою? У всякому разі не від мене. Ви й ваші друзі теж мовчатимете. Отже, це пуста розмова, мій любий, — додав він.

— Тоді Девід сам розкаже про все, — зауважив Алан.

— Яким чином? — насторожився дядько.

— А дуже просто, — пояснив Алан. — Мої друзі тримали вашого небожа в себе, поки була надія одержати за нього гроші; але, втративши її, вони, звичайно, випустять його на всі чотири вітри, і хай йому дідько!

— Ну й що з того? — знизав дядько плечима. — Мене це ніскільки не схвилює.

— Я так і думав, — мовив Алан.