Коли справа дійшла до цього, я втратив будь-яку надію переконати Алана. Мій товариш здавався таким наївним, так щиро вірив у свої слова і висловлював таку готовість пожертвувати собою заради того, що він вважав своїм обов'язком, що я вирішив мовчати. Мені згадалися слова містера Гендерленда про те, що ми самі могли б повчитися в диких верховинців. І я взяв до уваги цю свою першу науку. Алан мав дуже перекручені уявлення про моральність і все-таки ладен був накласти за них життям.

— Алане, — звернувся я до нього, — я не можу погодитися з тим, що це справжнє християнство, але й у вашому розумінні воно досить шляхетне. І я вдруге даю вам руку.

У відповідь він простяг мені обидві руки й сказав, що я, напевно, причарував його, бо він може прощати мені все. Потім Алан дуже поважно додав, що нам не можна баритися, а треба обом негайно ж тікати з цієї місцевості: йому через те, що він дезертир, а тепер весь Аппін буде обнишпорений, і кожному доведеться дати повний звіт про себе, мені ж тому, що мене, безперечно, вважають причетним до вбивства.

— Я не боюся суду своєї батьківщини, — заявив я, бажаючи дати йому маленьку науку.

— Наче це ваша батьківщина, — кинув Алан, — і вас будуть судити тут, у володіннях Стюартів.

— Але ж тут теж Шотландія!

— Ви мене дивуєте, юначе. Вбитий Кембл, отже, і справа розбиратиметься в Інверарі, головному осідку Кемблів; п'ятнадцять Кемблів сидітимуть у суді на лаві присяжних, а найголовніший Кембл — сам герцог — буде набундючено головувати. Правосуддя, Девіде? Запевняю вас, це буде таке ж правосуддя, як те, що Ґленур знайшов недавно на дорозі.

Признаюся, що Аланові слова мене трохи налякали і налякали б ще дужче, якби я знав, наскільки слушні були його передбачення; насправді він перебільшив лише одне: серед присяжних сиділо тільки одинадцять Кемблів. Але четверо інших присяжних теж залежали від герцога, тому це майже не впливало на перебіг справи. І все-таки я обурився, вважаючи, що Алан несправедливий до герцога Аргайлського, який (хоч і віг) був мудрим і чесним дворянином.

— Він, звичайно, віг, — сказав Алан. — Однак яніколи не стану заперечувати того, що це добрий вождь свого клану. Вбитий один з Кемблів, і що скаже клан, коли суд під головуванням їхнього вождя не присудить кого-небудь до смертної кари через повішення? Між іншим, я часто помічав, — додав Алан, — що ви, жителі низинної Шотландії, не маєте ясного уявлення про справедливість.

Почувши це, я голосно зареготав, і, на мій подив, Алан підхопив мій сміх, зареготавши так само весело, як і я.

— Облишмо суперечки, Девіде, — мовив він. — Адже ми на Верховині, і коли я раджу вам тікати, то слухайтесь мене й тікайте. Звичайно, тяжко ховатися і голодувати у вересі, та ще тяжче лежати забитим у кайдани у в'язниці червоних мундирів.

Я спитав, куди ж нам слід тікати, і, почувши відповідь: "На південь Шотландії", з більшою охотою погодився йти разом з ним, бо горів нетерплячкою швидше потрапити додому і порахуватися з дядьком. Крім того, Алан був такий певний, що в справі з убивством і мови не може бути про справедливість; і я побоювався суду Кемблів. З усіх видів смерті мені найменше подобалася смерть на шибениці. Ця жахлива споруда раптом надзвичайно чітко постала перед моїми очима (одного разу я бачив її зображення на обкладинці дешевої брошурки з баладою) і відбила будь-яку охоту попадати в суд.

— Хай буде, що буде, Алане, — вирішив я. — Піду з вами.

— Але запам'ятайте, — попередив Алан. — Це нелегкий шлях. Може статися, що вам буде дуже важко, доведеться терпіти голод і холод. Постіль у вас буде наче в куріпки, життя ваше буде подібне до життя зацькованого оленя, а спатимете ви зі зброєю в руках. Вам доведеться перетерпіти багато знегод, Девіде, перше ніж ми будемо в безпеці. Я кажу вам усе це наперед, бо добре знаю таке життя. Та коли ви запитаєте, який же інший вихід вам залишається, я відповім: ніякого. Або тікайте зі мною, у верес, або йдіть на шибеницю.

— Що ж, вибір тут може бути лише один, — сказав я, і ми потиснули один одному руки.

— А тепер гляньмо ще раз на червоні мундири, — запропонував Алан і повів мене на північно-східне узлісся.

Визираючи з-поміж дерев, ми могли бачити широкий схил гори, що круто спадав до морської затоки. Схил тут був дуже нерівний і кам'янистий, з-поміж кущів вересу й стрімких скель виглядали поодинокі берізки, а ген далі на другому кінці схилу, в напрямку Балахуліша, рухались малесенькі червоні солдатики, то піднімаючись на пагорби, то зникаючи у видолинках і меншаючи з кожною хвилиною. Вони, очевидно, дуже стомилися, бо вже не чути було веселих вигуків, хоч солдати ще йшли нашим слідом і, мабуть, були певні, що наздоганяють нас.

Алан стежив за ними посміхаючись.

— От і гаразд, — промовив він. — Вони добре-таки стомляться, перше ніж скінчать це діло. А тому, Девіде, ми можемо попоїсти, випити ковток з моєї баклажки і трохи відпочити. Потім підемо в Охарн до мого родича, Джеймса Ґленського, — мені треба забрати свій одяг, зброю і попросити грошей на дорогу. Тоді ми вигукнемо: "Вперед, на щастя!" і пошукаємо долі в кущах вересу.

Ми пили й їли, сидячи в такому місці, звідки було видно, як сонце закочується за безкраї дикі й пустельні гори, по яких я був приречений блукати з моїм товаришем. У час перепочинку й пізніше, дорогою в Охарн, кожен з нас розповів про свої пригоди після загибелі брига. З Аланових пригод я розповім лише про ті, які мені здаються найцікавішими чи важливими.

Виявляється, що Алан підбіг до фальшборту, як тільки перекотилася хвиля, помітив мене у воді раз, потім удруге, як мене захопила течія, і, нарешті, востаннє бачив якусь мить, коли я вчепився в рею. Це вселило в нього деяку надію, що я, можливо, доберусь до суходолу, і спонукало зробити ті розпорядження, завдяки яким я потрапив (за свої гріхи) в цю нещасливу країну Аппінів.

Тим часом на кораблі встигли спустити шлюпку, і двоє чи троє матросів уже сиділи в ній, коли налетіла друга, ще більша хвиля, підняла бриг і, напевно, потопила б його, якби він не засів на рифі. Коли корабель уперше наскочив на риф, прова його була вище, ніж корма. Але тепер корму підкинуло вгору, прова занурилася в море. А вода ринула в передній люк з такою силою, наче прорвалася гребля.

На саму згадку про те, що сталося потім, обличчя Аланове зблідло. В каюті ще залишались два матроси, які безпомічно лежали на койках. Бачачи, як вода заливає каюту, вони подумали, що корабель іде на дно, і почали голосно кричати; їхні крики були такі жахливі, що всі, хто був на палубі, кинулись у човен і налягли на весла. Не встигли вони відплисти й двісті ярдів, як налетіла третя велика хвиля й зняла бриг з рифу. Вітрила його на якусь мить напнулися, і корабель, здавалось, рухався, поступово осідаючи: потім він почав занурюватись усе глибше й глибше, і незабаром море зімкнуло хвилі над "Завітом" з Дайсарта.

Поки човен плив до берега, ніхто не промовив жодного слова; всі мовчали, приголомшені жахливими криками матросів, що лишились на кораблі. Та ледве ступили вони на берег, як Гозісен опам'ятався й наказав схопити Алана. Матроси спочатку задкували, не маючи великої охоти ризикувати життям, але в Гозісена наче вселився диявол. Він кричав, що тепер Алан один, що в нього багато грошей, що він винний у загибелі корабля і смерті їхніх товаришів і що вони зараз мають змогу помститись йому і водночас розбагатіти. їх було семеро проти одного, поблизу — жодної скелі, яка могла § стати захистом для Алана, а матроси почали обступати його з усіх боків.

— І тоді, — розповідав Алан, — маленький рудоволосий чоловічок… не пам'ятаю, як його звали…

— Ріак, — підказав я.

— Атож! — підтвердив Алан. — Ріак! Це він став на мій бік, дорікнув матросам, що вони не бояться суду, і додав: "Гаразд, я сам буду боронити цього верховинця". Він не такий уже й поганий, той чоловічок з рудим волоссям, — додав Алан. — У нього є хоч крихта порядності.