Залунали незграйні слова схвалення, але всіх зацікавило, що вони почують далі, й ніхто, не сказав нічого певного.

— Так ось, — провадив Трент, качаючи кульки з хліба й похмуро втупившись у стіл, — я, звісно, радий допомогти вам дістатись до Фріско. Моряк повинен допомогати морякові — ось мій девіз. Але так уже склалося в цьому світі, що за все треба платити. Я не хочу через власну доброту зазнавати збитків, — додав він, невесело й уривчасто засміявшись.

— Ми розуміємо вас, капітане, — сказав Вікс.

— Ми, звісно, заплатимо скільки треба, — додав Картью.

У відповідь на це Годдедааль непомітно штовхнув Картью ліктем під бік, і обидва помічники обмінялися значущими поглядами. За цю безмовну мить Картью устиг зрозуміти справжню сутність капітана Трента.

— «Скільки треба»… — повторив Трент. — Я цього чекав. Але скільки саме — тут вирішую лише я сам. За мною останнє слово. Якщо вам треба позики, ви мусите за це заплатити… — Він поспішив виправитись — Якщо ви хочете, щоб я доправив вас до Фріско, вам треба буде заплатити стільки, скільки я скажу. Це буде по-діловому, я гадаю. Ви мені не потрібні. Це я потрібен вам.

— Ну гаразд, сер, — погодився Картью, — то скільки ж ви хочете?

Капітан так само качав кульки з хліба.

— Свого часу ви взяли за горлянку того торговця з островів Гілберта, але я на вашому місці витиснув би з нього більше, — сказав він. — Ви зіграли на його безвихідному становищі. А тепер моя черга. Отже, все справедливо. Ви ж не зжалились над тим торговцем! — злісно вигукнув він раптом і знову холодно хихикнув: — Та я вас і не ганю: в коханні та в бізнесі все дозволено.

— Отже, сер? — знову спитав Картью.

— Отже, це моє судно, чи не так? — різко сказав той.

— Я теж такої думки, — зауважив Мак.

— Я кажу, що це моє судно, сер! — визвірився Трент, наче розпалюючи себе. — Якби я скористався з вашого становища, я забрав би всі ваші гроші — до останньої монети. Але дві тисячі фунтів із чотирьох належать не вам, а я людина чесна. Ви віддасте мені ваші дві тисячі, а я доправлю вас до Фріско і там видам кожному по п'ятнадцять фунтів, а капітанові — двадцять п'ять.

Годдедааль низько схилив голову, мов людина, яку гризе сором.

— Ви жартуєте! — вигукнув Вікс, побагровівши.

— Жартую? — перепитав Трент. — Як собі знаєте. Вас ніхто не примушує. Судно належить мені, а цей острів Брукс — він не мій, і ви можете сидіти на ньому хоч до смерті. Мені байдуже.

— Але ж увесь ваш пречудовий бриг не вартий двох тисяч фунтів! — вигукнув Вікс.

— Така моя ціна, — твердо мовив Трент.

— І у вас вистачить нахабства висадити нас на цей острівець помирати голодною смертю? — обурено спитав Томмі.

Капітан Трент хихикнув утретє.

— Голодною смертю? — перепитав він. — Навіщо ж? Я згоден продати вам провізію, але по своїй ціні.

— Я перепрошую, сер, — утрутився Мак, — але в мене становище особливе. Я відробляю свій проїзд і не маю паю в двох тисячах фунтів, а в кишені у мене ні гроша. Що ж ви скажете мені?

— Я людина добра, — відповів Трент. — Яка мені різниця? Я заберу й вас, але п'ятнадцяти фунтів ви, звісно, не одержите.

Від такого нечуваного нахабства всім перехопило дух, а Годдедааль підвів голову і обуренно вп'явся поглядом у свого капітана.

Мака прорвало.

— І ви називаєте себе британським моряком?! — вигукнув він. — Та сто чортів вам у печінку!

— Ще одне таке слово — і я закую тебе в залізо! — визвірився Трент, зрадівши, що йому заперечують.

— Ти думаєш, я так тобі й дамся? — спалахнув Мак. — І ми ще морочилися з твоїм такелажем! Ти стара свиня, кусюча блощиця, зараз я навчу тебе чемності!

Він сказав цю погрозу зовсім тихо, і ніхто з присутніх — Трент також — не очікував того, що сталося далі… Мак вихопив руку з кишені, зблиснуло гостре лезо, Трент скочив на ноги, щоб ухилитись, але ніж уп'явся йому просто в сонну артерію. Капітан упав головою на стіл, і по скатертині поповзла червона пляма.

Раптовість нападу й катастрофи, миттєвий перехід від миру до бою і від життя до смерті приголомшили всіх. Якусь мить усі сиділи, мов кам'яні, втупившись поглядом у розпростерте на столі тіло й несподівану кров. Тоді Годдедааль скочив на рівні ноги, схопив свого табурета й підніс над головою — його обличчя спотворилось, а з грудей вихопився такий рев, що всі поглухли. Моряки з «Багатої нареченої», не помишляючи про» збройний напад, навіть не вихопили револьверів — скулившись, вони безпорадно дивилися в очі оскаженілому скандінавові. Його перший удар збив Мака на підлогу з переламаною рукою. Другим він розтрощив голову Гемстедові. Він гнівно озирався, погрозливо ревучи, як поранений слон, втішаючись власним шаленством. Але не розум керував тим запалом, і замість того, щоб закріпити свою перевагу, Годдедааль гамселив далі Гемстеда, поки з табурета полетіли тріски.

Обурений тією наругою над мертвим, Картью опам'ятався, мимовільно вихопив револьвера і вистрілив, не тямлячи, що діє. Вслід за оглушливим пострілом розітнувся пронизливий крик болю, велетень поточився і впав на тіло своєї жертви.

Запала тиша, і всі чітко вчули тупіт ніг на палубі. Но трапу прогуркотіли кроки, і в каюту зазирнув матрос Голдорсен. Картью вмить розніс його обличчя другим пострілом: він був вправним стрільцем.

— Револьвери! — скомандував він і метнувся геть із каюти, а за ним кинулись Вікс, Томмі й Амалу. Наступаючи на труп Голдорсена, вони видобулись на палубу, в тьмяний полиск кривавого призахідного сонця. Їх було не більше, ніж супротивників, але матроси «Летючого шквалу» й не думали чинити опір і кинулися в кубрик. Перший побіг до люка Браун, він сплигнув вниз цілим і неушкодженим; китаєць поринув слідом головою вниз, отримавши кулю в бік, а двоє полізли на щогли.

Вікса і Картью опанувала запекла холоднокровність, друге дихання бою. Поставивши Амалу біля грота, а Томмі біля фока стежити за щоглами, вони вдвох пішли на шкафут і, висипавши на палубу коробку патронів, взялися дозаряджати револьвери. Двоє нещасних угорі весь час благали пощади. Але про це не могло бути й мови: пиво зварили, і його треба було випити до останньої краплини; на той світ пішло надто багато, й решта мала поділити їхню долю. Уже смеркалося, дешеві револьвери затинались, жертви, скиглячи, притискалися до щогл та рей, спритно ховалися за вітрилами.

Ганебна бійка тривала довго, та врешті усе скінчилося. Лондонця Гарді підстрелили на форбом-брам-реї, і його труп, погойдуючись, завис на гітових. Другий матрос, Воллен, рятувався на салінгу грот-щогли. Куля розтрощила йому щелепу; забувши про все, вів довго й надривно кричав, аж поки друга куля скинула його на палубу.

Все це було жахливо, але найжахливіще було попереду. В кубрику ще ховався Браун. Томмі раптом розридався й почав благати, щоб Брауна не вбивали.

— Одна людина нічим не зашкодить нам, — переконував він, схлипуючи. — Досить убивств! Я розмовляв із ним за обідом. Він зовсім безневинний тупак. Навіщо все це? Та й хто спроможеться спуститись туди і пристрелити його? Це ж злочин!

Мабуть, його благання чув і нещасний у трюмі.

— Якщо залишиться хоч один, нам усім дорога на шибеницю, — сказав Вікс. — Браун приречений поділити долю всіх.

Капітан, людина дужа, був блідий як смерть, і весь тремтів. Раптом він кинувся до борту — його знудило.

— Якщо ми зволікатимемо, у нас забракне рішучості, — зауважив Картью. — Зараз — або ніколи.

І він попрямував до люка.

— Ні, ні, ні! — зойкнув Томмі, хапаючи його за рукав. Проте Картью відштовхнув товариша і спустився по трапу; відраза до самого себе і невимовний сором переповнювали його серце. На підлозі лежав китаєць — він і стогнав. Було темно, хоч в око стрель.

— Брауне! — покликав Картью. — Брауне, де ви? Власна підступність вразила його, однак відповіді він не почув.

Він помацав по койках, але вони були вільні. Тоді він ступив вперед, до форпіка, захаращеного бухтами линви й запасним такелажем.