Ч ўо ж ти тепер думаЇш ≥з собою чинити? Ч спитав Ўрам.

Ч ј що ж? ”же ж пак не те, що ти. ∆ивий живе гадаЇ… ќце поњдемо до превражого сина √винтовки та вкрадемо ще раз „ереван≥вну. ћабуть, њй на в≥ку написано моњх рук не минути. ћахнем аж у „орну √ору та й заживемо там, п’ючи та гул€ючи. ѕрощайте, црощайте!

≤, вклонившись низько Ўрамов≥ з сином, повернув кон€ ≥ полинув ≥з побратимом до √винтовчиного хутора.

Ч јж ось наздоган€Ї його ѕетро Ўраменко. Ч „ого ще оцей бабський реп’€х од мене хоче? Ч каже, зупинившись, ирило “ур.

Ч ирило! Ч каже Ўраменко. Ч ” тебе душа щира, козацька…

Ч ј вже ж не жид≥вська, Ч каже запорожець.

Ч ћи њдемо з панотцем на смерть у ѕаволоч.

Ч Ѕоже вам поможи: д≥ло не ледаче!

Ч ѕередай од мене два слова „ереван≥вн≥, передай так, €к з того св≥ту!

Ч ƒобре, Ч каже ирило “ур≥ Ч передам.

ј чорногорцю потиху шепче:

Ч «наю наперед: €ку-небудь любосну н≥сен≥тницю.

Ч —кажи њй, що й на т≥м св≥т≥ њњ не забуду! Ч каже ѕетро.

Ч ƒобре, скажу.

Ч Ќу, прощайте ж, братц≥, нав≥ки!

Ч ѕрощай, брате, Ч каже запорожець, Ч та не забувай ≥ нас на т≥м св≥т≥.

–оз’њхались. “од≥ ирило “ур засм≥€всь да й каже:

Ч як-то ми тим св≥том завчасу пор€дкуЇмо! ј там, може, чорт€ки так припечуть, що й ус≥ любощ≥ к нечистому з голови вилет€ть!

XVIII

“епер би то отеЇ треба нам њхати сл≥дом за Ўрамом ≥ його сином, ≥ все, що з ними д≥€лось, по р€ду опов≥дати; т≥лько ж, €кби почав € виставл€ти в картинах да в речах, €к той “етер€ обл≥г ѕаволоч, €к хот≥в достати ≥ вистинати усе м≥сто за турбац≥ю супротив гетьманськоњ зверхност≥ ≥ €к старий Ўрам головою своЇю одкупив полковий св≥й город, то б не скоро ще ск≥нчив своЇ опов≥даннЇ. Ќехай же останетьс€ та ≥стор≥€ до ≥ншого часу, а тепер скажемо коротко, що Ўрам паволоцький, жалуючи згуби паволочан, сам удавсь до “етер≥ ≥ прийн€в усю вину на одного себе. ≤ “етер€, ока€нний, не усумнивсь його, праведного, €к бунтовника, на смерть осудити й, осудивши, повел≥в йому серед обозу в≥йськового голову одт€ти. “ак, зогнавши з св≥ту свого ворога, удовольнивсь, дав ѕаволоч≥ впок≥й ≥ од≥йшов ≥з в≥йськом до свого столечного м≥ста.

“ого ж року, вступаючи в ос≥нь, о св€тому —≥меон≥, одт€то голову й —омков≥ з ¬асютою у город≥ Ѕорзн≥, на √ончар≥вц≥. Ѕрюховецький доказав таки свого, хоть п≥сл€ й прийн€в слушну кару од гетьмана ƒорошенка: пропав п≥д ки€ми собачою смертю.

“ак-то той щирий козарлюга ≥ п≥п, ≤ван Ўрам паволоцький, ≥ славний лицар —омко пере€славський, не врадивши н≥чого супротив лихоњ украњнськоњ дол≥, пол€гли од беззаконного меча шановними головами. ’оть же вони ≥ пол€гли головами, хоть ≥ вмерли лютою смертю, да не вмерла, не пол€гла њх слава. Ѕуде њх слава славна пом≥ж земл€ками, пом≥ж л≥тописами, пом≥ж ус≥ма розумними головами.

“ут би мен≥ й ск≥нчити свою ≥стор≥ю про ту чорну раду, про ту запорозьку оману; да хочетьс€ ще озирнутись на тих, що п≥сл€ тоњ б≥ди остались жив≥ на св≥т≥.

ќдправивши по панотцев≥ похорони, поплакавши да пожурившись, ѕетро недовго зага€всь у ѕаволоч≥. ƒумав був п≥ти на «апорожжЇ ≥ розпродав усе своЇ добро, да €кось ≥ звернув мисл≥ на ињв. ќпинивсь козак коло ’марища. «вонтпив, однак, да й дуже, ≥зблизившись до хутора. ¬орота були не причинен≥: не стер≥г њх ¬асиль Ќевольник. Ђћабуть, н≥хто не вернувсь у ’марище!ї Ч подумав ѕетро; серце занило. ≤де до хати. в≥тки коло хати позасихали ≥ позаростали бур’€ном. як ось чуЇ Ч наче хто сп≥ваЇ стиха. ЂЅоже м≥й! „ий же се голос?ї

Ѕ≥жить у хату, одчинив двер≥, аж так! ≤ Ћес€ й „ереваниха обидв≥ в пекарн≥.

Ч Ѕоже м≥й милий! Ч крикнула „ереваниха, сплеснувши руками.

ј ѕетро, €к ускочив у хату, то й став у порога, €к укопаний. ј Ћес€ €к сид≥ла на ослон≥ коло стола, то так ≥ осталась, ≥ з м≥сц€ не зворухнетьс€. ƒа вже „ереваниха почала ѕетра обн≥мати; т≥лько вже тепер пригортала до себе з щирим серцем, €к р≥дного сина. ѕетро тепер уже см≥ло п≥дступив до Ћес≥, обн€в ≥ поц≥ловав њњ, €к брат сестру; а вона аж сл≥зоньками вмилась. ƒовгенько з радощ≥в не змогли до себе прийти; плакали, см≥€лись, розпитовали ≥ одне одному перебивали.

як ось у двер≥ сунетьс€ „еревань. Ќасилу переступив через пор≥г од радост≥; т≥лько Ђбгатику!ї Ч да й кинувсь до ѕетра, розставивши руки; об≥ймаЇ, ц≥луЇ ≥ хоче сказати щось, ≥ все т≥лько Ђбгатику!ї Ч да й замовкне.

як же вже трохи вгамовались, тод≥ „ереваниха посадила ѕетра на лавц≥ ≥ сама с≥ла коло його (а Ћес€ з другого боку, ≥ обидв≥ держались йому за руки) да й каже:

Ч Ќу, тепер же розкажи усе по р€ду, ѕетрусю, щоб ми знали, €к отсе тебе бог спас од смерт≥. Ќам сказано, що ти вже певно оддав з панотцем богов≥ душу.

ј „еревань мостивсь, мостивсь, €к би ближче було слухати; с≥дав ≥ коло ж≥нки, ≥ коло дочки, так усе далеко ≥ треба голову наб≥к нагинати, щоб на ѕетра дивитись; дал≥ вз€в да й с≥в напротив його дол≥, п≥добгавши п≥д себе ноги.

Ч Ќу, Ч каже, Ч бгате, тепер розказуй, а ми слухаЇмо.

ќт ≥ почав ѕетро усе опов≥дати, €к було в ѕаволоч≥. Ќе раз приймались ус≥ плакати. як же д≥йшло до прощанн€ з панотцем, то „еревань так ≥ зарюмав та одною рукою сльози втираЇ, а другою ѕетра придержуЇ, щоб не казав дальш, поки переплаче. ј про „ереваниху да про Ћесю що вже й казати! ”с≥ злились у одно серце ≥ в одну душу; ≥ т€жко було вс≥м, ≥ €кось рад≥сно.

Ч –озкаж≥ть же, Ч каже ѕетро, Ч ≥ ви тепер, €к ви викрутились од запорожц€ да добрались до ’марища?

Ч Ќ≥, Ч каже „ереваниха, Ч х≥ба в≥н викрутив нас ≥з б≥ди, а не ми викрутились од його. Ѕратик м≥й уз€в нас був добре в своњ руки. “ого ж дн€ ввечер≥, €к була та безталанна рада, ≥ почав зараз сватати Ћесю за ледащицю ¬у€хевича. як ось смерком њде ирило “ур, а за ним дес€теро запорожц≥в у дв≥р. ѕоказав братов≥ €кийсь перстень: Ђќддавай, каже, мен≥ „ереван€ з ус≥м його кодломї. Ч ЂЌащо? уди?ї Ч Ђ«вел≥в гетьман забрати да везти просто до √ад€ча. ћабуть, „ереван≥вн≥ на роду написано бути гетьманшеюї.

Ч “ак-так, бгатику! Ч каже „еревань. Ч я вже думав, що справд≥ доведетьс€ зробитись собачим родичем.

Ч —тали просити, Ч знов веде р≥ч „ереваниха, Ч стали просити ирила “ура, щоб не губив невинноњ душ≥ Ч куди! ≤ не дивитьс€. «апр€гли кон≥ в ридван; посадили ¬асил€ Ќевольника за погонича ≥ помчали нас ≥з двору. ћи плачемо. ј ирило “ур тод≥: ЂЌе плачте, кур€ч≥ голови! ¬ам треба радуватись, а не плакати: не в √ад€ч € одвезу вас, а в ’марищеї. ћи давай д€ковати, а в≥н: Ђўо мен≥ з такоњ д€ки? “од≥ мен≥ под€куЇте, €к на рушнику з вашою кралею стануї. ћи знов так ≥ похололи: ≥з одного лиха да в друге? ≤ таки справд≥ думали, що в його с€ думка в серц≥. ƒа вже €к привезли нас у ’марище, тод≥ вразький запорожець см≥Їтьс€ та й каже: Ђј ви справд≥ думали, що € такий дурень, €к €ке Ўрамен€! Ќехай вам цур, вражим бабам! ќд вас усе лихо стаЇ на земл≥! Ћучче з вами зовс≥м не знатись! Ќехай лишень звар€ть нам вечер€ти: нам ≥ще далека дорогаї.

Ч уди ж се њм була далека дорога? Ч спитав ѕетро.

Ч ” „орну √ору, бгатику, Ч каже „еревань. Ч ƒодержав таки ирило “ур свого слова, що все хваливсь тою „орною √орою. я про все розпитав, бенкетуючи з ними за вечерею. ѕопились вразьк≥ запорожц≥ так, що й повивертались у садку на трав≥. ƒумав, що ще й завтра будуть у мене похмел€тись; устану вранц≥, аж њх ≥ сл≥д простиг: такий народ! “ак розказував ирило “ур за вечерею: Ђя, Ч каже, Ч з самого першу хот≥в направити братчик≥в на добру дорогу, щоб —омка з гетьманства не спихали, так що ж, коли ≤ванцев≥ сам чорт помагаЇ? ”же €кими € шл€хами до с≥човоњ громади не заходив! “ак н≥, та й год≥! ќт, Ч каже, Ч бачучи, що вже тут чорт€ка заварив соб≥ кашу, що вже —омков≥ ≥ в сто гол≥в помоги не видумаЇш, махнув рукою, та, щоб не бачити того лиха ≥ не чути про його, ≥ хот≥в ото з’њхати з ”крањни. “ак от же, Ч каже, Ч нечистий п≥дсунув п≥д н≥с вашу кралю. “епер уже сп≥вайте, Ч каже, Ч —омков≥ в≥чную пам’€ть: не сьогодн≥, так завтра пол€же його золота голова…ї “ак чи п≥ймеш ти, бгатику, в≥ри? як розказував про —омка, то наче ≥ всм≥хаЇтьс€ вразький запорожець, а сльоза в ложку т≥лько Ч кап!