Ч ѓй-богу, так воно й Ї! Ч кричать м≥щане й мужики. Ч «апорожець ради нас ус€ку нужду з —≥ч≥ приймаЇ, б≥лоњ сорочки зроду не бачить: €к же нам не любити, братц≥, добрих молодц≥в? як нам не волити ≤вана ћартиновича соб≥ гетьманом?

ј Ѕрюховецький каже:

Ч ƒ≥тки моњ! √осподь з вами ≥ з вашим гетьманством! ” нас у —≥ч≥ чи гетьман, чи отаман, чи так соб≥ чолов≥к Ч усе р≥вний товариш, усе христи€нська душа. “о т≥лько ваша городова старшина завела так, що коли не пан, то й не чолов≥к. Ќе про гетьманство наш брат запорожець думаЇ: думаЇ в≥н про те, €к би та €к допомогти вам у ваш≥й т€жк≥й дол≥! —ерце моЇ болить, дивл€чись на ваше убозтво. «а батька ’мельницького текли по ¬крањн≥ медов≥њ р≥ки, люд убиравсь пишно та красно, €к мак у город≥; а тепер достались ви таким старшинам та гетьманам, що скоро й шкуру з вас ≥здеруть. Ќад вами, моњ д≥тки, во≥стину справдились св€т≥њ словеса: Ђ’≥ба не багат≥њ вас утискають? ’≥ба не вони т€гнуть вас на суди? ’≥ба не вони зневажають ваше добре ≥м’€, узиваючи вас хамами та рабами неключимими?ї

Ч ѓй-богу, так! ѓй-богу, так! Ч репетуЇ кругом с≥рома. Ч ѕрокл€т≥њ кармазини швидко видеруть у нас душу з т≥ла, не то що! оли б не ти, батьку гетьмане, заступивсь за нас при лих≥й годин≥, дак хто б нас ≥ пожалував!

ј Ѕрюховецький знов до запорожц≥в:

Ч ¬и знаЇте, моЇ товариство миле, моњ р≥дн≥њ братчики, у €ких саЇтах, ≥з €кими достатками прийшов € до вас у —≥ч. ≤ де ж те все под≥валось? „и € пропив, чи прогайнував? Ќ≥, не пропив €, не прогайнував, не промантачив, не проциндрив без путт€: усе спустив з рук, аби б т≥лько €к-небудь прикрити ваш≥ злидн≥. Ќе мало п≥шло мого добра ≥ по √етьманщин≥. як та б≥дна курка-клопотуха, що знайде зерн€тко Ч да й те оддасть своњм курчаткам, так ≥ € все до останнього жупана пороздавав своњм д≥ткам. ј тепер от ≥ сам обгол≥в так, що й пучки л≥зуть ≥з чоб≥т Ч доведетьс€ незабаром ходити так, €к лапко. ўо ж? ѕоходимо й без чоб≥т, аби моњм д≥ткам було добре.

Ч Ѕатьку ти наш р≥дний! Ч кричать кругом ледве не скр≥зь сльози. Ч ƒак лучче ж ми збудем усе до остатнього рам’€ та справимо тоб≥ так≥ сап’€нц≥, що ≥ в цар€ немаЇ кращих!

Ч √осподь з вами, моњ д≥тки, господь з вами! Ч каже, здвигаючи плечима ≥ одступаючи наб≥к, ниций ≤ванець. Ч ¬и, може, думаЇте, що €, так €к ваш≥ нашийники, стану драти з вас шкуру, аби б т≥лько в мене на ногах рипали сап’€нц≥? Ќе доведи мене до сього, господи! ¬езли колись за мною в —≥ч жупани й сап’€нц≥ возами, везли золото ≥ ср≥бло м≥шками, а € все збув ≥з рук, аби моњм д≥ткам було добре!

Ч ќт гетьман! ќт батько! ќт коли ми д≥ждались од господа ласки! Ч гукають кругом ≤ванц€ м≥щане, козаки й мужики.

ј в≥н, мовби н≥чого й не чуЇ, ≥де соб≥ смирненько, згорбившись.

ёрба провалила тим часом мимо ѕетра. ’оть би й рад в≥н був послухати, на €к≥ ще хитрощ≥ п≥дн≥матиметьс€ с€ ниц€ душа, так за народом н≥чого було не видно й не чутно.

“≥лько тепер пораховав ѕетро, чого стоњть Ѕрюховецький; тепер т≥лько постер≥г, €ку €му копаЇ в≥н городов≥й старшин≥! ќка€нний пройдисв≥т так ус≥х оманив, так по душ≥ були темному людов≥ т≥њ лукав≥њ ухватки, т≥њ тих≥, солодк≥ реч≥, те н≥бито убожество, що вс€к за його пол≥з би хоть на н≥ж. јж дивно стало моЇму козаков≥, що то чолов≥к зможе, €к захоче! ’имерний той ≤ванець морочив голови людськ≥њ, мов не своЇю силою: мов €кий чар≥вник-чорнокнижник, ходив в≥н пом≥ж миром, с≥ючи своњ чари.

«агадавсь ѕетро, зажуривсь про лиху украњнську долю; забув, чого й прийшов сюди, у –омановського ут. як ось ударили в бубни, а скр≥зь по в≥щовому м≥сцю почали гукати окличники: Ђ” раду! ” раду! ” раду!ї

”с≥ заметушились ≥ почали т€гтись туди, де бито в бубни. Ѕорж≥й за вс≥х посп≥шали в раду братчика.

Ч „ого се б’ють у в≥щов≥ бубни? Ч питаЇ один братчик другого, пробираючись пром≥ж людом.

Ч ’≥ба не знаЇш? Ч одв≥туЇ той. Ч —удитимуть ирила “ура!

—хаменувсь тод≥ ѕетро ≥ п≥шов борж≥й за двома запорожц€ми, не одр≥зн€ючись од њх до самого суднього м≥сц€. ѕощастило йому так добре стати, що через козацьк≥ голови усе було видно. ѕосеред суднього колеса сто€в ирило “ур, потупивши оч≥, а кругом його усе братчики. ћир€не й соб≥ перлись наперед, щоб подивитись на запорозький суд, да не так≥вськ≥ були низовц≥, щоб пропустили до суднього колеса кого не треба. —тавши плечем поуз плече, р€д≥в у три, чи що, уперлись у землю ногами, ≥ вже €к не товпились ≥ззаду городов≥ козаки з м≥щанами й посп≥льством, не звузили вони н≥ на п’€дь порожнього посередин≥ м≥сц€. ’то бажав що побачити або почути, то х≥ба через голови побачив; а багато людей, позлазивши на дуби, зв≥дти дивились.

” первому р€ду видно було ѕетров≥ Ѕрюховецького з гетьманською булавою. Ќад њм в≥йськов≥ хорунж≥ держали бунчук ≥ хрещату корогов. оло його, по праву руку, сто€в в≥йськовий судд€ з патерицею, а по л≥ву Ч в≥йськовий писар з каламарем за по€сом, з пером за ухом ≥ папером у руках; а дал≥ по боках довговус≥њ д≥ди с≥чов≥њ. —≥ вже хоть за стар≥стю жодного й ур€ду не держали, а на радах њх р≥ч була попереду. Ќе один ≥з њх ≥ сам бував кошовим на в≥ку, так тепер њх шановано й поважано, €к батьк≥в. ѕ’€теро њх сто€ло, €к п’€теро сивих, волохатих голуб≥в, похиливши т€жк≥њ од думок голови. ур≥нне отаманнЇ ≥ вс€ка старшина док≥нчали первий об≥д в≥щового колеса. ”с≥ були без шапок: сказано Ч в судньому м≥сц≥.

–озпочав суд над ирилом “уром батько ѕугач. ¬ийшовши з р€ду, уклонивсь в≥н на ус≥ чотири сторони низенько, пот≥м ≥ще оддав особо один поклон гетьманов≥, да д≥дам, да отаманам по поклону Ч ≥ почав говорити голосно й поважно:

Ч ѕане гетьмане, ≥ ви, батьки, ≥ ви, панове отаманнЇ, ≥ ви, братчики, хоробр≥њ товариш≥, ≥ ви, православн≥ христи€не! Ќа ч≥м держитьс€ «апорожжЇ, €к не на давн≥х, предков≥чних звича€х? Ќ≥хто не скаже, коли почалось козацьке лицарство. ѕочалос€ воно ще за оних славних предк≥в наших вар€г≥в, що морем ≥ полем слави у всього св≥ту добули. ќтже н≥хто з козацтва не покал€в тоњ золотоњ слави Ч н≥ козак Ѕайда, що вис≥в у ÷ареград≥ на зал≥зному гаку, н≥ —ам≥йло ≥шка, що мучивсь п’€тдес€т чотири годи в турецьк≥й каторз≥, Ч покал€в њњ т≥лько один ледащиц€, один паливода, а той паливода стоњть перед вами!..

ƒа вз€в ирила “ура за плеч≥, да й повернув на вс≥ боки.

Ч ƒивись, Ч каже, Ч вражий сину, в в≥ч≥ добрим люд€м, щоб була ≥ншим наука!

Ч ўо ж сей паскудник учинив? Ч став ≥знов глаголати батько ѕугач до громади. Ч ”чинив в≥н таке, що т≥лько пху! Ќе хочетьс€ й вимовити. «нюхавсь поганий з бабами ≥ наробив сорома товариству на вс≥ роки. ѕане гетьмане, ≥ ви, батьки, ≥ ви, панове отаманн€, ≥ ви, братчики! ѕодумайте, порадьтесь ≥ скаж≥те, €к нам сього сорома збутись? яку б кару ледачому пакосников≥ здекретувати?

Ќ≥хто не виривавсь ≥з словом; ус≥ ждали, що гетьман скаже. ј д≥ди кажуть:

Ч √овори, батьку гетьмане; твоЇ слово Ч закон. Ѕрюховецький скорчивсь у три погибел≥ да й каже:

Ч Ѕатьки моњ р≥дн≥! ўо ж здолаю видумати путнЇ своњм н≥кчемним розумом? ” ваших-то сивих, шановних головах увесь розум сидить! ¬и знаЇте вс≥ стародавн≥ звичањ ≥ пор€дки Ч суд≥ть, €к сам≥ знаЇте, а моЇ д≥ло махнути булавою, да й нехай по тому буде. Ќедармо ж € вас вив≥в ≥з «апорожж€ на ¬крањну: пор€дкуйте по-стародавньому, €к сам≥ знаЇте; суд≥те ≥ карайте, кого сам≥ знаЇте, а € свого розуму супроти вашого не покладаю. ”с≥ ми перед вашими сивими чупринами д≥ти ≥ дурн≥.

Ч Ќу, коли так, Ч кажуть д≥ди, Ч то чого ж довго м≥ркувати? ƒо стовпа та ки€ми!

√етьман махнув булавою. ¬≥щове колесо заворушилось.

–ад≥ к≥нець.

√оропаху ирила “ура зв’€зали в≥рьовками да й повели до стовпа, що сто€в недалеко. ѕрив’€зали б≥даху так, щоб можна було повертатись на вс≥ боки, ще й праву руку оставили на вол≥, щоб можна було б≥долас≥ достати к≥вш да випити меду або гор≥лки; бо так водилось у тих химерних низовц≥в, що коло стовпа тут же й гор≥лка сто€тиме у д≥жечц≥ ≥ калач≥в решето Ч раз дл€ того, щоб, завдавши голов≥ хмелю, не так т€жко було горопас≥ к≥нчати жизнь, а, вдруге, дл€ того, щоб охотн≥ш козаки брались за кињ. “ут-бо й кињв лежав оберемок. ќтсе ж ус€кий братчик, ≥дучи мимо, зупинитьс€ коло стовпа, вип’Ї кор€к меду чи гор≥лки, калачем закусить, в≥зьме кий, ударить раз виноватого по спин≥ Ч да й п≥шов своЇю дорогою. Ђј вже в њх таке було прокл€те заведен≥Ї, Ч розказують було старосв≥тськ≥ люде, Ч що €к с≥м раз одважить ки€кою, то хл≥ба б≥льш не њстимешї. –≥дко-р≥дко трапл€лось, що жоден братчик до ковша не доторкавсь, а проходив мимо, мов ≥ не бачив н≥чого. “о було простоњть б≥дний т≥маха своЇ врем’€, одв’€жуть Ч да й прав. “≥лько, щоб заслужити таку ласку в товариства, треба було козаков≥ не знать €ким бути лицарем. ѕравда, й ирило “ур був у —≥ч≥ не посл≥дущий, був козак-душа, а не братчик, да й вина ж його була дуже т€жка: б≥льшоњ вини й не було, здаЇтьс€, в запорожц≥в над оте скаканнЇ в гречку. “им-то ≥нший братчик, хоть ≥ жаловав дуже козака, да, щоб не розплодивсь такий гр≥х м≥ж молодиками, ≥шов ≥ бравсь за кий. ’≥ба вже, згл€нувши на ирила “ура, перемагав своЇ жорстоке запорозьке серце. «наЇте, чи раз же то доводилось укуп≥ €ку пригоду на диких пол€х терп≥ти або один одного з б≥ди визвол€ти? “ак, згадавши старовину, братчик ≥ руку опускав, ≥, мов не в≥н, од стовпа одходив.