Соломон говорив, а Максим мовчки, байдуже слухав. Навіть не пробував устрявати в розмову. Примруживши очі, він апатично розглядав якусь річ, що лежала між камінням і що на неї випадково впав його погляд. Розглядав так собі. Ступнув меланхолійно крок, торкнув розглядувану річ ногою, а сам тим часом думав: «Чи блазня вдає, а чи справді Соломон уже готовий, дійшов до ручки?..»

А Соломон помалу, як пароплав до пристані, доходив до фінішу своєї рятункової тиради:

– Так-то… Світ озвірів не тому, що він озвірів, а тому, що він такий за своєю природою. Тепер ось він лише зітер свій грим, а чи здер із себе машкару, й оголилась страшна нагота брехні, нікчемности й підлоти. Поза тим – нічого більше. І от… Чи варто жити?!. Ось проблема! – І, скінчивши нагло на тому ж, чим і починав, Соломон по павзі сам собі тихо, але переконано відповів:

– Не варто.

Максим зітхнув:

– Т-та-ак… ну добре… То ось, здається, є ключ до розв'язання вашої проблеми, тобто – ключ до вашої рятункової ідеї. – Нагнувся й підняв червону, чепурну, як писанка, італійську гранату. Оглянув і простяг її Соломонові.

– Ось… Будь ласка, доведіть послідовність: умріть. Вона заряджена. Оце ось так знімається, отак натискається… Це реальне завершення вашої думки. Ключ до рятунку.

Соломон замовк і посірів. Він довго мовчав, пригноблений, дивлячись на гранату. А тоді підняв комір і глибоко засунув руки в кишені.

– Приберіть, – прохрипів він. – Я… я, власне, хочу бути послідовним і доказати людську підлість, а не героїзм. Я боюся смерти…

– Але ж ви не послідовні!.. Нуль є нуль, і йому нема чого боятися смерти.

– В тім-то й суть, що підла людська природа ніколи не була послідовною. Хочу жити!.. – Голос Соломонів хрипів і затинався.

– В ім'я чого?

– Чого?.. Хоч би в ім'я цієї непослідовности. Ні, в ім'я злоби. Так-так, злоби!.. А втім – дайте гранату, я ще подумаю…

Соломон обережно взяв гранату й заховав її під брилою руїни, присипавши дрібними камінцями.

– Я потім по неї прийду… Я ще маю… ідею Бога! (Криво посміхнувся.) Розумієш? Після того, як я 20 років руйнував церкви, я тепер маю ідею Бога!..

Останні слова він просто викрикнув гістерично. І відразу замовк, знітився на камені, якось засмикавши плечима – чи то скручуючи цигарку, чи… Максимові здалося навіть, що він плаче, сидячи на камені, над Авраамом. Але то так тільки здалося…

– Нічого, – промовив Максим лагідно, не думаючи над тим, що говорить, але справді зі щирим наміром потішити. – Ті, що зруйнували цей храм остаточно, також мали ідею Бога. Навіть написали її на бляхах своїх пасків…

Соломон мовчав. Він нічого не слухав і нічого не чув. Почав кутатись у пальто, пробубонівши про себе:

– Холодно… Душі холодно…

І заховався, як равлик у мушлю, остаточно задивившись у себе самого нерухомо.

Максим ступнув до нього крок і став перед ним, розставивши ноги. Дивився задумливо і теж мовчав.

– Слухайте, професоре, – промовив нарешті щиро й так, ніби всієї цієї попередньої розмови й не було. – Скажіть мені правду… Бо я не вірю в те, що ви ніби були тоді п'яні. Я ніколи не бачив вас п'яним… Ви щось мали для мене інше, адже ж так? Ви щось обіцяли й збирались принести?..

– Ціянкалій, – буркнув Соломон коротко.

Максим свиснув здивовано.

– Отакої!.. Дякую… Але принесли, значить, саму теорію?.. Шкода… (Павза.) Хоча… Я, правда, не тішуся з цього світу, проте не поспішаю й на той… Прощавайте, професоре!

А вже ступнувши, зупинився й промовив роздумливо:

– Проте шкода все-таки… шкода, що ви не принесли ціянкалію. Ним при нагоді можна б принаймні врятувати честь. Честь, професоре!..

Соломон здригнув. Устав. Пильно подивився на Максима. Потім ще глибше втягнув голову в плечі. І, застібаючи на всі ґудзики своє благеньке пальто, ткнув Максимові руку. Мовчки. І пішов геть, зігнувшись.

Максим подивився йому вслід:

– Прощавайте, професоре!

Лишившися сам, Максим постояв ще якусь мить, а потім вийшов за огорожу, на порожнє, безлюдне перехрестя, розчавлене танками й порите бомбами. Було пусто, й тривожно, і безмежно тоскно. Якесь жаске чекання залягло над містом навколо. А серед порожнечі – він сам із своїми думками, заглиблений у свою душу, – але там було теж пусто, як на згарищі, і тривожно, й теж залягло чекання. І тільки десь у перспективі – все той же мармуровий янгол у мармуровій печалі. Мармуровий, заплаканий янгол із соборного цвинтаря – мов надгробний пам'ятник його дитинства!..

А потім над усім – зринув і став перед очима син сонячного Палермо та його камрад, і забриніло розпучливо-поривно:

«Аванті!»

1. Слово до читача.

Два початки зробив я цій повісті – і все ніби не можу зрушити з місця разом із моїм героєм. Він стоїть і балянсує над безоднею, ледве перемагаючи смертельний потяг полетіти сторч головою. Полетіти б – і все. І не треба б уже було ні над чим тліти душею. Проте герой іншої думки. Автор теж. Авторові ж треба йти за героєм назирці, слід у слід, як його тінь, як його друг і свідок; іти так, як він тінню йшов за ним у житті; йти, те життя відтворюючи. А це тяжке завдання.

Матеріял (говорячи фаховим терміном) навалюється брилами, громадиться горами, збиваючи з ніг, загрожуючи привалити геть. І, нагнувши голову, як навпроти шаленого вітру, стоїть автор на місці, все заміряючись зробити крок уперед, заносить ногу – і нічого з того не виходить. А все тому, що час, про який мова, це час апокаліптичних зрушень, це сам скажений рух, катастрофальний і безглуздий, як той самум чи велетенський гураган пустелі. Такий рух, що в ньому годі розглядіти людину. Ні, в ньому не видно окремої людини, лише рух піщинок, мовляв Соломон. Самум. Самум, що йде віхолою, забиває всьому живому дух, мете геть усе в небуття. І може, тому при спробі розглянути людину в тім самумі робиться млосно. Так, як і тому героєві, піднесеному над прірвою.

…Часом вам сниться сон: ви стоїте над страшною безоднею. Над такою безоднею, що у вас терпнуть не тільки ноги, а й терпне, холоне душа. І от вам треба над тією безоднею йти. І є лише тонесенька риска переходу понад самим краєчком, – і йти вам треба по тій тонюнькій-тонюнькій рисці, по вузенькій гривці якогось муру чи гірського хребта, на голокрутній висоті. Під вами така прірва, що лише туман сивіє десь унизу, а дна й не видно.

І от на тій гривці, над тією прірвою балянсує ваше похололе серце…

Ви рятуєтесь тим, що прокидаєтеся зі сну. Але герой так урятуватись не зможе, бо він не спить і те все не сниться йому. Він таки стоїть над справжньою жаскою прірвою й бажає схопитись за чиюсь руку, за руку б свого друга й побратима. Але такого друга немає, тому він стоїть сам і, відсахнувшись, дивиться в ту прірву, похоловши.

І це – чорна загибель, моторошне царство руїни, безнадії, краху людської душі – безповоротно й назавжди. Це прірва, над якою опинилися серця мільйонів людських істот. Фінал цього забріханого, здичавілого світу, пущеного по похилій самозганьблення й самознищення. Вони, ті мільйони сердець і душ – зриваються й летять униз, як жорства, втративши волю й силу до опору, втративши вже останню віру, надію й бажання змагатись… Мовби пісок пустель…

Одним із числа тих мільйонів є й наш герой. Власне, не герой, а просто – людина, що не далася схопити себе так просто тому страшному самумові, викресала з себе іскру волі й збунтувалася, вперлась ногами в груди своєї землі й випала з загального руху. Більше того, вона повернулася всторч і пішла навпроти, пригинаючись до самої сирої землі, своєї землі, хапаючись за неї й за все, що на ній є, не даючися скинути себе в прірву.

Вона, ця людина, – це не легендарний герой легендарних часів людської історії, оспіваний поетами й трубадурами всіх епох і народів, – ані Ахілл, ані Зигфрід, ані Микита Кожум'яка, ані якийсь там інший велетень, що стає на прю з усіма темними силами – драконами, зміями-гориничами й іншими почварами стоголовими – й перемагає їх казковими чарами та міццю своєю богатирською.