— Пощастило ж тобі! — крутнув головою Барабаш.
— Можеш у спортлото грати — джек-пот зірвеш! — докинув Пітон.
Я обернувся й подав знак двом командосам, які стовбичили на дверях.
— Лося до мене — в темпі! — Тоді зиркнув на Мацюцьку. — Сідай он у куточку й ні в що не втручайся! Втямила?
— Так точно! А що…
— Відставити запитання! — суворо сказав я. — На місце — кроком руш!
— Слухаюсь! — радісно вигукнула Мацюцька.
В коридорі загупали кроки. Лось був у кайданах і геть замурзаний кривлею, од чого скидався на підпільника, якого допитує гестапо.
— Ну че, братуха, — недбало сказав я, — доигрался? Він понуро мовчав.
— Дай я йому в рило затоплю! — нетерпляче затупцював позаду Урилов.
— Відставити! — сказав я йому. Й до Лося: — Ну, давай, братуха… рассказывай!
— О чем?
— О бабах, о чем же еще! — насмішкувато сказав я. Й переходячи на вкраїнську: — Про замовлення розповідай… второпав?
Лось конвульсивно глитнув слину.
— Що ж ти хочеш знати? Я подумав.
— Ну, передовсім, як це замовник встановив з тобою контакт? Чоловік ти законспірований, за будь-яку роботу не берешся…
— Це довга історія! — Лось закашлявся й виплюнув кривавий згусток. — Я працював ув Африці… в охороні одного негритянського монарха! Леся була його дружиною, точніше одною з дружин… — він замовк.
— Ну й що?
— Далі був заколот… Короля вбили під час штурму резиденції, а я ледве встиг ушитися! Точніше, ми з Лесею вшилися… на літаку…
— Хто цей негр, якого вона тобі замовила? Лось зачудовано зиркнув на мене.
— А ти не знаєш?!
— Відповідай на запитання!
— Ну-ну! — він криво посміхнувся. — Цей негр — Кассонго Нгвамбе, посланець нинішнього короля Намбабвії! Родина Нгвамбе вже рік, як відвоювала престол…
— А жінка?
Лось коротко реготнув.
— Та ти, бачу, ні хріна не знаєш! — Він знову закашлявся. — Її зовуть Віра Агафонова. Професійний снайпер, чемпіон Союзу з біатлону, працювала на кагебе ще за років застою…
— Нічого собі! — вражено вигукнув Пітон.
— Ти знав її? — обернувсь я до нього.
— Та це ж снайпер кагебе! — сказав Пітон. — Її оперативне псевдо було — Комсомолка… більшої активістки й стукачки в фізкультурному не було, як вона! Ця криса більше людей убила, ніж чума! З дев'яносто першого вона працює самостійно…
— Про «білих колготок» чув? — поспитався Лось.
— Жінки-снайпери?
— Цю бригаду організувала Віра Агафонова. Працюють за контрактами у гарячих точках. Крім стрільців, туди входять каратеки, самбістки, дзюдоїстки… Усі вони — лесбіянки, котрі ненавидять чоловіків! Крім убивств на замовлення, виконують різні конфіденційні доручення…
— Що вони хочуть від товариства «Україночка»? Лось понуро стенув плечима.
— Не знаю, братан… геть нічого не можу сказати!
— Брешеш!
— От убий, не знаю!
— Як знайти Віру Агафонову?
— Теж не знаю… — Я глянув на нього й утямив, що каже він таки правду. — Я повинен був захопити Кассонго й через нього вийти на «білих колготок»…
— А самого Кассонго?
— Ліквідувати, звичайно.
— Де ж ти його мав захопити?
— Він мешкає в готелі… це на околиці!
Надворі почувся гуркіт моторів. Потім залунали короткі злі команди, загрюкали дверцята, й стало зрозуміло, що до садиби підкотило кількоро авт.
— О, — сказав Урилов, потираючи долоні, — це мої бички нагодилися! І прокурорська братія з ними, напевне…
— Останнє запитання… Звідки Леся так добре знає карате? Лось посміхнувся.
— Звідки ж, як не від мене! Я її тренував цілих два роки… В неї усе було — й бажання, й талант! А головне, була ненависть!
На ґанку затупотіли кроки.
— Ненависть? — перепитав я. — До кого?
— До тебе, до мене, до свого чоловіка… — посміхнувся Лось розбитими губами. — До всіх чоловіків, які живуть на світі… второпав?
Сліпучі фари джипа насилу пробивали густу завісу хуртовини.
— Що? — допитувавсь я, одною рукою тримаючи коло вуха телефон, а другою обертаючи кермо. — Додому, куди ж іще! Операція пройшла успішно, втрат немає… інформацію? Здобули, звичайно… Ситуація більш-менш зрозуміла! Гадаю, завтра чи позавтра я завершу цю справу. Га? Урилов? А він там лишився… оформляє затриманих! Оформляє, кажу… Ні, завтра зранку я їду до одного негра… Кассонго Нгвамбе він зветься! До речі, треба встановити за ним спостереження… Це такий собі «Ройял-отель», на околиці! Ну… Мацюцька? Ціла й неушкоджена! Спить на задньому сидінні, стомилася… Од чого? А хто ж його знає, — од дурного розуму, напевне! Ні, не від зґвалтування… обійшлося, слава богу. Послухай, я її заберу до себе — з конспіративної квартири вона ще знов утече, а в мене Більбонський кроку не дасть їй ступнути з дворища… Та певно ж! Ну, завтра зателефоную… Бувай.
VII
Над яром ревла й стугоніла завія. Крізь лобове шкло джипа видно було, як потойбіч долини хилиться під вітром сосновий бір. Вулицю геть замело, й авто брьохалося в снігу по самісінький радіятор. Я підкотив до воріт і, діставши пульт, натиснув кнопку. Тої ж миті біля веранди спалахнули ліхтарі, а тяжка залізна брама стала помалу від'їжджати вбік.
— Нічого собі! — захоплено сказала Мацюцька.
Я вимкнув фари й заїхав у двір. В мертвотно-блідому сяєві ліхтарів безнастанно сіялися й сіялися дрібні колючі сніжинки.
— Добралися… слава тобі, господи! — буркнув я, вилазячи надвір. Тоді обернувся й галантно подав руку Мацюцьці.
— Прошу, дорога панно!
Вона зацікавлено роззирнулася довкруги.
— Ой, як тут га-а-арно! А краєвиди які… — Її обличчя раптом завмерло. — Послухай, а тут же ж далі в ярах наче озеро?
— Авжеж! — сказав я, ставляючи авто на сигналізацію.
— Ото таке овальне, еге?
Я уважно подивився на неї.
— Овальне… — сказав я нарешті. — А ти звідки знаєш? Вона засміялася.
— От же ж малий світ, га! Туди ж Леся їздить взимку в ополонці купатися.
— Леся?! — вражено перепитав я.
— Ну певно ж! Вона там гола купається… Якось ми їздили з нею, то я й запам'ятала ці краєвиди.
Я вдарив себе кулаком по голові.
— Так це її я бачив на озері кілька день тому!
— А ти теж купаєшся взимку? — з цікавістю поспитала Мацюцька.
— Треба ж таке! — сказав я, хитаючи головою. — Ні, недарма наші з нею шляхи перетнулися… Купаюся, купаюся, малечо! А що?
— А мене можеш навчити?
Я хтів було щось їй сказати, але сього менту з-за джипа вискочила здоровецька чорна потвора й, радісно загорлавши, повалила Мацюцьку в замет.
— Ой-ой-ой! — перелякано залементувала Мацюцька, дриґаючи ногами.
Потвора заревла ще дужче, а тоді згребла Мацюцьку зубами за шубу, й, гаркаючи та повискуючи од утіхи, стала тягати її по снігу.
— Більбонський, уб'ю! — гаркнув я, хапаючи його за нашийник. — Фу, я сказав… фу!
Псисько повернув до мене свою кудлату пику й, загорлавши ще дужче, плигнув на груди й повалив додолу. Далі повторилася щоденна історія, з тою тільки ріжницею, що я примудрився відразу ж перевернути його на спину й притиснути до землі.
— Ти, обревку! — посваривсь я на нього кулаком. — Писок набити, еге?
Собайло дико загарчав.
— Бий його, бий! — закричала Мацюцька з веранди. — Щоб знав, як на людей нападати!
— Та ти що! — здивовано глянув я на неї. — Це ж мій пес… Більбонський зветься!
— А я думала — вовк з лісу прийшов! — поскаржилася Мацюцька жалісним голосочком.
Я взяв Більбонського за нашийника.
— Ти йому сподобалася… пишайся! Він дуже добре розбирається в людях і ніколи не став би гратися з тими, хто викликає підозру! — Я поплескав собайла по загривку, й він з утіхою загарчав, ошкіривши величезні білі ікла. — Ось погладь його, ну?
— Еге, ти хитрий! А коли руку відкусить?
— Кажу тобі, не бійся! — Я поплескав Мацюцьку по шиї. — Більбонський, це хороша дівчинка, хороша! Це — наша хороша дівчинка, розумієш?
