Стандартна схема, втомлено подумав я. Викрадене авто, наїзд… а потім машину кидають в якомусь провулку…

В кружелянні сніжинок видно було, як з двору мов обпечена вискочила кремезна постать у шкіряній куртці й червоно-чорному адідасівському костюмі. Грюкнули дверцята, й таксі рвонуло вперед. Я наддав ходу. Ми вихопилися на бульвар, і колеса застрибали на трамвайних коліях. Попереду спалахнув світлофор.

Я різко притиснув газ, обігнав якогось пікапа і м'яко пригальмував зразу ж за таксі.

Тоді ввімкнув «Кобру»1 й одночасно запустив плівку магнітофона.

— … работа — первый класс! — загриміло в динаміку.

— Тише, т-ты!.. Хвоста за тобой не видать?..

Скількись часу в динаміку чулося тільки погуркування мотора.

— Нет… не знаю… вроде нет! — невпевнено озвався здоровань. — Э-э, шеф… да ведь и не должно, ты чё?!.

— Знаю, — сказав другий. Голос його був спокійний. — Где тебя выбросить?

— Лады! — сказав здоровань. Він був трохи ображений. — Раз такое дело… Гони к метро. Буду уходить на тот берег. Да, шеф… так твоя фирма больше не будет меня дёргать?.. Работа сделана, мы же договаривались…

Гаркнув двигун, і таксі рвонуло вперед. Ми перетнули бульвар, виїхали на площу (чавунний мислитель стояв поміж голих дерев з книжкою в руках), й ті двоє звернули в одну з вуличок Старого Міста.

Задзуміла рація.

— Говорить «трійка». Говорить «трійка», — озвався стривожений голос Мурата. — Викликаємо…

— Говорить Оскар. — сказав я, крутонувши кермо й вискакуючи на центральну вулицю Старого Міста. — Говорить Оскар. Зустрічаємося на Заріччі. Координати: набережна, п'ятнадцятий кілометр.

— Зараз вони плутають у Старому Місті. Гадаю, на всяк випадок. — Я затягся ще раз і жбурнув недопалка у вікно. Він вдарився у бокове шкло й бризнув золотими іскрами. — Біля метро будуть… — я зиркнув на годинника, — … через п'ятьшість хвилин. Погоні вони не сподівалися, і це дивує найбільш. А як по совісті, то справа підозріла… Гроші вже перечислено?

— Двадцять п'ять тисяч, — замислено сказав Мурат, дивлячись перед собою.

Я засвистів.

— З глузду з'їхати можна!.. Отже… отже, йому треба було, щоб ми все-таки знайшли ту людину?!

— Що?.. — перепитав Мурат. — А, та звісно… звісно! Я, до речі, ще раз промацав канал, яким він діставсь до «Тартару». Провокація виключається: Філософову можна вірить.

— Виходить, заковика в цій проклятенній справі, яку він повісив нам на шию!..

— А ти хіба й досі цього не втямив? — поспитав Мурат. І глипнув на мене своїм важким поглядом. — Гроші заплачено?

— Заплачено, — погодивсь я.

— Отже, справу провадимо. — Мурат обернувся до Мур-Мура й Лугині, котрі сиділи позаду. Рішення він вже прийняв, і нічия думка його більш не цікавила. — Ви двоє: перша «трійка» — іде за пасажиром таксі, друга бере на себе таксиста. Інформація: контакти протягом сьогоднішнього вечора. І зробіть знімки. Збір у мене, опівночі. Втямили?

Мур-Мур поважно кивнув. Лугиня був німий як риба. Попереду зблиснули вогні метро. Машина стала гальмувать. Обіч темніла ріка, і її гладь вже починала шерхнути.

Над ранком задзеленчав телефон. Я спав без задніх ніг і прочумався десь аж після десятого дзвінка. За вікнами стояла глуха, темна ніч.

— Галло! — пролунав у трубці далекий голос Мурата. — Галло! Та прокинься ж, тетеря! Галло, ти слухаєш?

— Угу… — муркнув я, притискаючи трубку до вуха. — Чого тобі, в дідька?

Скількись часу Мурат мовчав.

— Кепські справи, — нарешті буркнув він. — У Малевича обшук.

— Хто сказав?! — підхопивсь я на ліжку.

— Його дружина. Опергрупа наїхала відразу ж після убивства. Що шукали — невідомо. Судячи з усього, навіть без дозволу прокурора.

— А дружина… а вона хіба… — Я схаменувся, що верзу дурниці, й прикусив язика.

— Все одно ми влипли в халепу. — помовчавши, сказав Мурат. — З гри поки що не виходимо. Бери свою «шістку» — й гаття. Адресу знаєш?

— Угу, — сказав я і кинув трубку.

Малевич мешкав у бетоновому котеджі, біля котрого стирчало декілька жалюгідних деревцят. Далеко в полі видно було міське звалище, а за дорогою — озеро якоїсь олив'яної барви. Дружина зустріла нас на ґанку. Певне, вона не спала всеньку ніч, бо на виду аж зчорніла.

— То вони вам пояснили мету цього наїзду? — обернувсь до неї Мурат, коли ми зайшли досередини.

— Ні, — обізвалася вона. Голос її був хрипкий. — Ні, — повторила вона, й на мить лице її скривилося, як у дитини. Але вона тут же опанувала себе — В мене ніхто нічого не питав. Ні дозволу, ані…

— Вас не ознайомили з постановою про обшук?! — здивувась я.

Вона покрутила головою.

— Жодних паперів. Вони впали як сніг на голову… й зразу ж стали галасувать, що мій чоловік — бандит, що він переховує наркотики… а тоді… тоді…

В горлі їй здавило.

— А тоді вони звістили, що пан Малевич мертвий?

Вона справилася з собою й кивнула. Все-таки це була мужня жінка.

— …І ввесь час кричали. — сказала вона, дивлячись перед себе. — Да мы тебя как посадим, да ты у нас как посидишь до вечера… ты тогда, курочка, по-другому петь будешь! Твой муж занимался грязными делишками…вам, кооперативщикам, дали свободу, а мы бы вас, подонков… — Вона замовкла. — Їх четверо було… чи п'ятеро… здається, четверо: два міліціонери, наш дільничний… і… і якийсь у цивільному…

— У цивільному?

— Ну… ну в цивільному! — Вона подивилась на мене своїми очима, в котрих чаївся біль. — Такий… років за п'ятдесят, з жорстким обличчям… командував тут усе… Оце відкрийте… а тут треба перемацати…

— Тааак… — протягнув Мурат, професійно роззираючись по кімнаті. — Виходить, у цивільному… А на словах — шукали наркотики! Ну, а копію протоколу вам, звісно ж, не зоставили… І, до речі, понятих запросили?

— Були… були, двоє. Сусіди… А протоколу ніхто й не складав. Я вимагала, але… — вона посміхнулася якось жалюгідно. — …Ну, там… ну, так вийшло… коли я стала протестувать, то мене прикували… до батареї…

Ми перезирнулися.

— Даруйте, — сказав Мурат, змірявши її поглядом, — вас… прикували до батареї наручниками?..

— Атож… — промовила вона. — А що… А… ну, вже ж… — Голос її став заламуватися. Вона хутко підійшла до фотеля й сіла, обхопивши голову руками. Мурат налив у шклянку води й подав їй.

Я пройшов по кімнаті, пильно роззираючись доокруж.

— Не думаю, щоб тут шукали наркотики, — озвавсь Мурат.

Я згідно кивнув. Тоді обернувсь до тої жінки.

— Ви дозволите нам тут трохи роздивитися?

— Угу… — сказала вона здавленим голосом. — Подивіться… Все одно вони майже нічого не взяли. Он там папір… опис, чи як його.

Переступаючи через розкидані лахи, Мурат підійшов до серванта.

— Дивовижно!.. — вигукнув він. — Зошит загальний у клейончатих палітурках… книга бухгалтерського обліку… машинописний текст, котрий починається словами «основною хибою нашої економіки»… машинописний текст, під назвою «Спецслужби в СРСР», журнал… Слухай, та це якийсь… е-е… сон робочої кобили!..

— Рябої, — сказав я.

— Ну, рябої… До чого тут наркотики, подумати тільки!

— Які наркотики!.. — простогнала жінка, піднімаючи на нас погляд. — Господи, це вже днів чотири, як на нас звалилося отаке лихо… погрози по телефону, якісь безглузді анонімки!… Хтозначого й хтозна од кого… А потім на мене напали оті двоє…

— Напали?! — обернувся Мурат. — Коли це сталося?

— Напередодні… за два… за два дні. Увечері… Один такий здоровезний, а другий… мерзенне обличчя, плескате якесь… і шрам на шиї. А по тому… по тому ізнов дзвінок: «Не перестанешь копаться в чужих делах — еще не то сделаем!» — Вона таки заплакала, і в цім домі, що стояв пусткою, виразно став чутися подих смерті. — Євген казав, що звернеться до вас… що ви все можете, що це останній шанс і тільки ви зумієте розшукать його брата… Йому теж погрожували, а тоді він пропав, і все, і його нема… а тепер нема і Євгена!..