Мурат різко обернувся до мене.
— Ти виходиш із гри?
— Ні, — відказав я. — Не виходжу. Це — запитання.
Цуцичок мовчала. Лише пальчики її, вправні та жваві, так і мигтіли коло мене; я од того, правда, почувався так, наче мене підсмажують на пательні.
— Річ у тому, — не втерпів я, коли мовчання стало затягуватися, — …ее… я хтів би з'ясувати тобі таке… бачиш, ця держава — форма нашого існування. Ми функціонуємо в межах її писаних і неписаних законів. Ми користаємо з її недосконалості. Але…
— Ти, здається, щось казав про армію? — обернувся до мене Мурат.
— А… авжеж! — потвердив я, збившись із пантелику.
Мурат замислено кивнув.
— Бачиш, — сказав він, дивлячись у вікно, — я міг би й не вступати з тобою у цей… гм… диспут! Ти добре знаєш, що ми всі тут пов'язані одним зашморгом і варто мені лише наказати, як ти… ти підкорився б, вірно?
Я стенув плечима.
— Звісно, що підкорився б. Але ж не про це мова! Ми…
— Тому я і хтів нагадати тобі одну з твоїх же розповідей… про Афганістан, якщо пригадуєш!.. Про отих прибалтів із розвідбатальйону, котрі вчинили заколот, а під час нічної операції свої ж накрили їх птурсами. Зі свого боку, я міг би розказать і не одну таку історію… Ну, хоча б у вісімдесят другому, коли я командував взводом, авіація знищила наших людей, котрі потрапили в оточення… Або згадай, що за ставлення до солдатів, котрі вернулись із полону…
Я мовчав.
— Таке було?
— Було!.. — буркнув я, одводячи погляд.
— Врешті цього ти спізнав на своїй шкурі… а ще ж є і не такі факти…Ну, та все це варте одне другого — хоча б судові процеси над людьми, котрі хотіли тільки справедливості… ні грошей, ні влади, ні пільг! — нічого, а тільки справедливості… а їм одбивали печінки в божевільнях або тихцем затикали рота — й кидали за колючі дроти…
— Ну, знаєш, — скрививсь я, — давай не будем! Ця пропаганда вже оскому…
Мурат перепинив мене.
— Дивовижно… дивно, як ви ловитеся на цей міф… про свою рідну державу… про соціалізм із людським обличчям! — Він розлютився, й не на жарт. — Не «Тартар» організував забійство Малевича… Не «Тартар» провадить оці експерименти над живими людьми… Й чим би ми не займалися, а на нашій совісті нема жодної душі… в той час як вони легко вбивають кожного, хто стає їм поперек дороги… або калічать людині життя, та так, що вона стає мов прокажена! — Він помовчав. — Якщо вже говорить відверто й справді без церемоній, то ця держава — просто жменя бандитів, причому бандитів із садистськими, патологічними нахилами. Різниця лише у тім, що вони займають державні посади — зависокі, як на їх вбогий інтелект…
Я засміявся. Шок проходив, і це далося мені нелегко — боліло дужче й дужче.
— А ми, — поспитав я, — а от ми… фірма «Тартар» себто… невже ми — не бандити, га, Мурате? Чекайчекай, — спинив я його, — як там у карному кодекісі… банда — це група озброєних осіб, котрі займаються розбоєм… Так неначебто? Причому, — я нагнув голову, й Цуцичок стала клеїть поверх шва грубу марлеву пов'язку, — причому достатньо, щоб в одного з учасників була зброя, — й це вже кваліфікується як бандитизм! То ти не пригадуєш, який там у нас арсенал… скільки там у нас одиниць стрілецької зброї?..
Мурат аж потемнів на лиці.
— Ми?! — перепитав він. — Ми… а звісно ж, ми — бандити! А ти що, досі в цім сумнівався? Чи, може, не знав, на що йдеш, коли вступав на цю роботу?..
Настала тиша.
— Облиш, — буркнув я. — Сьогодні мало того, що голову розчерепили… та й ще у якихось темних помислах підозрюють… свої — свого ж!..
— Мене дратує, — не вгавав Мурат, — оця йолопська вдача українців… Аби лиш не мене! Щоб тільки мені одному жерти й ловити кайф… Щоб на Кавказі когось одного зачепили — то вся нація сказилася б!.. А цим хоч би що… посміхаються, їздять у своїх безглуздих машинах, напихають пельки… — Він аж сплюнув. — Хіба такий народ може мати свою державність!.. На що вже я, чеченець, — та й то сяктак навчився балакати по-вкраїнському… бодай з елементарної поваги! А третина з вас ніколи не вміла говорити по-своєму… та й не хоче вміти… і не вмітиме ніколи!..
— Гаразд, гаразд!.. — огризнувсь я, одводячи погляд. — Ти в нашій шкурі не був, так що… — Я підвівся з фотеля й став ходить по кімнаті. Голова паморочилась… а що вже боліла — страх Божий, та й годі! — Бачиш, — сказав я, розглядаючи себе в люстрі, —…бачиш, мені вже остогидло ухилятися од них, — зразу в університеті, потім у таборах, а тепер ще й ось тут…
Ухилятися, подумав я… ухилятися!.. Од цих драбів ухилишся, аякже!.. Їхні млини мелють хоч і помалу — зате напевне. Хоч в таборі жоден з них так до кінця й не втямив, з ким вони мають діло. Ті бевзі судили про мене з вершини свого вбогого досвіду… та ще тицяли під ніс папери, надіслані такими ж йолопами, як самі! Сміх, та й годі. Якби серед них була бодай більшменш розумна людина, то давно викинула б ті папери геть. Хіба не видно було, що я — мерлець… мерлець із порожніми очима, котрий сидить у слідчому кабінеті контррозвідки — й відкрито сміється з них? Люди добрі, того юнака, що вірив у якісь ідеали, писав вірші про гайдамаків і наївно боронив своє право на «свободу розвитку»… Господи, та там його й близько не було! Він просто здох… здох як собака — в колотнечі рейдів і перестрілок, парашутних стрибків і каральних акцій, нальотів на кишлаки, тортур і переходів у пісках Регистану… його просто взяли й проміняли — спочатку його проміняли на ідеологію та соціалізм мусульманського зразка, а потім стали мінять на цистерну солярки, дватри стінгери або енну кількість набоїв… а через сім років, коли його ніхто вже й не чекав, коли його поховали в думках і навіть викреслили із пам'яті, — якимсь чудом він вигрібся зпід обвалу й знову став ходить по землі. Але це вже не була людина. Це була подоба людини. Був мерлець з порожніми очима. Був зомбі, на прізвисько Оскар… Тільки якогось дідька ніхто не хотів цього розуміти, і всі хотіли од мене чогось такого… дідько їх знає й чого!..
В двері просунувся Барабаш. Сьогодні його пика була ще більш бандитською, ніж зазвичай. Він щось сказав півголосом і тут же здимів.
— Починаєм!.. — обернувся до мене Мурат. І окинув скептичним поглядом з голови до ніг. — З допитом справишся?
— Мушу… — буркнув я, мацаючи пов'язку. — Де він?
— В бункері… де й завше, одним словом!..
Ми стали спускатися на перший поверх. Конспіративна квартира, яку фірма «Тартар» наймала через підставну особу, була одним з тих потворних цегляних котеджів, котрі без ладу й ліку захарастили всеньке передмістя. Ну, та нам він підходив: дім стояв аж покрай села, підвал був як бомбосховище… тож саме тут детективи «Тартару» й провадили бесіди з ріжного роду людьми.
— Сторожа? — поспитав я, зупиняючись на східцях, щоб припалити грубу мексіканську сигару.
— Двадцять командос, — озвався Мурат, — і Дядько Пацюк на чолі. Давай, давай… муха не пролетить!
Я пхнув ногою двері, й ми ввійшли в бункер — з непобіленими стінами й без вікон. В кутку сидів таксист. Його очі були заклеєні липкою стрічкою, а руки приковані до підлокітників. За спинкою дерев'яного крісла у повній готовності стовбичив Барабаш.
— Вольно… вольно! — сказав я йому. І сигарою подав знак розслабитися. Ми посідали в фотелі. Я затягнувся й сплюнув на бетонну підлогу. Допит мав провадитися російською.
— Итак, мой друг… — почав було я.
— Фаллос тебе друг… — процідив крізь зуби таксист, — …казьол ты ванючый!.. — і теж спробував сплюнути.
Барабаш замахнувся. Я показав йому кулака й глянув на Мурата. Той похитав головою: документів у цього чолов'яги не знайшли жодних.
— Хочу заявити… — провадив таксист, підвищуючи голос.
— Мовчать! — гаркнув я на повні легені — аж Барабаш відсахнувся. Тепер у моєму голосі зазвучали такі інтонації, що таксист мимоволі замовк. — Добре. Облишимо цю комедію. — Я став говорить уривчастими фразами, карбуючи кожне слово. — Ваше затримання — це не помилка. Ми не рекетири, не бандити, й гроші нас не цікавлять. Вас затримали з інших міркувань. Буду гранично відвертий: у вас мало шансів. Маю на увазі шансів зберегти життя. Тільки щиросердні… я підкреслюю спеціально для вас… щиросердні й вичерпно правдиві зізнання — такий шанс вам нададуть. — Я посмоктав сигару. — Що ж, перейдемо до діла. Нам потрібна інформація…
