Григор розплющив очі. Туманним серпанком навколо нього висіла голуба мла. Одна голуба мла і більше нічого. А втім, це була не імла, а скоріше світло, м’яке, напівпрозоре. Схоже було, що світло існувало саме по собі, бо, звідки воно лилося, Григор не помітив… Ага, як це йому раніше не спало на думку! Це ж місяць химерничає в тумані. Отже він пролежав без пам’яті до самісінької ночі. Нічогенько собі дополювався… Мати, мабуть, місця не знаходить — пішов та й запропастився. Голуба лисиця…
Григор невесело усміхнувсь і звівся на лікоть. Звівся — і закляк. Вкруг нього навпочіпки сиділи якісь дивні створіння. Сиділи мовчки, нерухомо, в маленьких круглих оченятах світилася цікавість. Григорові здалося, що він впізнає їх — гноми. Ну, звичайно ж, гноми, він читав про них у казках! Вони були точнісінько як люди, тільки маленькі. Густа шовковиста шерсть вкривала їх тіла, теж голуба, а може то світло робило її голубою.
Ніхто не ворухнувся, і Григор відчув, як страх вповзає йому за комір. Оце світло, ці створіння… Рука гарячково обмацувала скелю в пошуках якогось уламка. Пальці нащупали гострий камінчик, і він затис його в кулаці, ладнаючись пошпурити в оце страхітливе видіння, бодай воно розвіялося, щезло з очей, дало йому спокій.
Гноми перезирнулися. Один підвівся і підняв руку, ніби закликаючи до уваги, хоча й так ніхто не обронив ні звука. Зате всі подалися трохи вперед, і тут Григор не витримав…
Де взялася й сила, він біг, не розбираючи дороги, біг і щось кричав, а що — і сам того не тямив. Дорогу перетинали скелі, з спритністю молодого тура Григор дря-пався на них і мчав далі. В голові все змішалося, звідусюди лилося голубе світло, а позаду йому вчувався тупіт ніг.
Так тривало довго, поки Григор не задихнувся. Ноги підкосилися, він боляче тицьнувся скронею в скелю і впав. Йому здалося, що чиїсь руки підхопили його і кудись понесли. Наче хвилі гойдали його тіло, як пір’їнку, а він не мав сили ні подати голос, ні бодай розплющити очі. Потім і це відчуття зникло…
… Холодні мурашки сідали на лоб, на щоки, лоскотали ніздрі. Вони й привели Григора до тями. Він лежав на вузенькій кам’яній терасі, без шапки, ноги його впиралися в жорсткий “козирьок”, за котрим зяяло провалля. Падав густий сніг, все довкола біліло незайманою чистотою. Ні сліду, ні натяку на те, що скоїлося. Вечоріло. Отже, часу минуло відтоді, як він… як він… Ага, лисиця. Ну, звичайно, він гнався за голубою лисицею, полетів кудись у тартарари. А потім оті, як їх… гноми. Чи не привиділись вони в гарячці? Розкажи комусь — засміють.
Григор зиркнув на пошарпаний одяг, на закривавлені руки. Проклята лисиця! Вона наче знала, що печера стане йому пасткою. А він був уже такий певний, що Кланина мрія у нього в руках…
Згадка про Кланю змусила Григора підхопитися. Все боліло — руки, ноги, в голові видзвонювали дзвони.
В горах сутеніє швидко. Поки Григор спустився в долину, вже й зорі висіялися з-поміж хмарного клоччя. Не раз йому видавалося, що хтось іде за ним назирці. Не те що кроки чув, а так, наче в спину давив чийсь погляд. Боявся озирнутись. А коли ступив на принишклу перед сном смереччину вулицю, трохи заспокоївся.
— Григоре!
Біля воріт стояло двоє: мати і вона, Кланя, — чи стривожена, чи розгублена, але наче не така, як завжди. Обшарпаний, без шапки, він зупинився перед ними, похитуючись, і не знав, що сказати.
— Он як, синку. Ми тут чого тільки не передумали, а ти виходить… Спасибі, порадував на старість.
Мати одвернулася і пішла до хати, сніг докірливо рипів під її ногами.
— Не пив я, мамо, не пив! — хрипко сказав Григор.
Він побачив, що Кланя маленькими кроками наближається до нього, і злякано подумав: зараз вона заллється отим своїм сміхом і тоді… тоді він скаже, що з нього досить. Він не хлопчисько і більше не потерпить, він…
Григор не встиг подумати, що скаже ще, бо Кланя не засміялась, вона ткнулася личком йому в плече і заплакала.
— Я так боялася… Пішов — і нема. Я так боялася… А потім Григор почув свої слова:
— Таке тобі. Сказано, дівчисько!
Почув — і не повірив сам собі. Та хіба ж такі слова мав сказати він своїй Клані? Матінко рідна! Та вона ж зараз розсердиться, крутнеться на чобітках, тільки й бачили її…
Вона не розсердилась, вона підвела заплакані очі і жалібно спитала:
— А чого це ти кулак стискуєш, чи не вдарити мене хочеш?
Григор здивовано розчепірив пальці і стрепенувся.
— Значить, правда?
— Що правда?
Він несміливо поправив їй вовняну хустку і поквапливо сказав:
— Правда, що голуба лисиця існує. Сам бачив. Я подарую її тобі, Кланю, ти зажди лиш трохи. А поки що на ось цей камінчик. Бачиш, він теж голубий…
— Ой, який гарний! А де ти взяв?
— На шапку виміняв.
Кланя щасливо засміялася. Тільки це вже був не той сміх, якого він так боявся.
— Григоре, та ти ж, мабуть, вуха відморозив! Горенько ж ти моє!
І заходилася натирати йому вуха снігом, а він покірно схилив голову, бо вона ж маленька і навшпиньки не дістане. Слухав вуркітливий голос Клані і думав: чи не забагато подій випало йому на один день!? І був вдячний за те, що вона нічого не питала.
Віктор Бурлай
КВІТКА АСУАНА
1
Вперше моя любов до квітів обернулася проти мене. І вельми жорстоко!..
Я мріяв побачити у своєму гербарії Сонячну квітку, хоч би одну пелюсточку. Можливо, я надто багато хетів. Навіть серед африканців — корінних жителів батьківщини Сонячної квітки — не кожен бачив це чудо, бо зустрічається вона нез’ясовано рідко, а розквітає всього лише раз на одинадцять літ, в рік найбільшої активності нашого світила.
Десять років дрімає в піску чорний бутон, потім, після особливо спечного дня, надвечір, тоненька коробочка лопне, і випростаються дивовижної краси пелюстки. Сяють вони мерехтливим світлом, тим-то один із очевидців клявся, що ніякі то не пелюстки, з найсправжнісіньке полум’я.
Сили мої були виснажені. Сонце, що цілий день висіло над головою, нарешті, покотилося за обрій. На барханах побігли тіні, однак прохолода забарилася. Розпечений пісок поквапливо віддавав своє тепло повітрю, здавалось, я потрапив у величезну піч. Солоний піт заливав очі, на зубах хрустіли піщинки, схоже було, що рот, легені, навіть голова — все моє тіло нафаршироване піском.
Мені давно стало ясно, що я заблудився в пустелі, що ніякої квітки я не знайду, що я зробив дурницю, не сказавши нікому, куди йду. Сьогодні вихідний день і шукати мене нікому й на думку не спаде.
Про цю злощасну квітку я мріяв давно і безнадійно. Аж тут несподівано разом з групою інженерів і робітників мене послали будувати греблю, ту саму Асуанську греблю, про яку писали всі газети світу. І мої мрії воскресли з новою силою.
Я стояв тоді на палубі, дивився на сонну воду, низький жовтий берег і думав, що за цією облизаною морем смугою піску, можливо, здійсню свою давню мрію — знайду Сонячну квітку.
… Вкрай знесилений я впав на пісок, відкрив флягу і, хоч добре знав, що води давно немає, з надією провів розпухлим язиком по гарячій шийці.
Як багато її зараз там, в котеджі, де ми оселилися, і, певно, Миколка Потапов, усім відомий “водохльоб”, жлуктить її досхочу, щоразу задоволено ляскаючи себе по животі. Приємно з ним працювати, 3 отим циганкуватим хлопчиною, весело і легко.
Правда, інколи він буває настирним. Щось не сподобається йому-і починає увиватися вкруг тебе, дзижчати, як отой джміль.
Нещодавно приходив на будову якийсь дідуган, високий, сивобородий, а обличчя навдивовижку молоде. Особливо вражали очі: сині, великі і уважні. Він довго мовчки спостерігав, як я працюю, а коли я заліз під машину і ніяк не міг відкрутити гайку на картері, старий араб наблизився, уважно подивився на мене, потім на мої руки, і гайка, як мені здалося, сама відкрутилася. Так само мовчки старий пішов геть.