— Прощай цивілізація! — весело сказаз Мітчел, як тільки двері відчинилися і в кабіну хлинуло солоне, океанське повітря. — Тепер ми Робінзони.

Поки вивантажували контейнери з обладнанням для лабораторії, ящики з продуктами, металеві вольєри з мишами й пацюками, звечоріло. Пацюки піднімали вгору гострі мордочки і принюхувались…

А потім повільно, мов би нехотя, попливли дні на острові. Сонце народжувалось і вмирало в океані.. Вітри, скільки б не крутились, дули з океану. В яке б вікно не виглянув, перед очима був океан. Один він і більш нічого.

Майкла переслідувало враження, що острівець пливе. Хтозна куди, але пливе, як покинутий напризволяще корабель. І тоді його ще більше гнітила самотність, загубленість, і він уже радів балакучості Мітчела й ловив його базікання, як цілющі ліки.

Вибір продуктів був обмежений. Рудий кухар із шкіри ліз, аби запропонувати на обід якусь витівку для своїх “діток”. Бувало, “дітки” кривилися за столом, ковтаючи ці “витівки”, зате він сам блаженно прицмокував і так уминав, що на це не можна було дивитися без сміху.

Радист здебільша відсиджувався в рубці або ж спав у своїй кімнаті. Раз на тиждень він відстукував на континент зведення і заявку на потрібні лабораторні матеріали. Тоді прилітав вертольот, і цей день вважався на острові святом.

Роботи не бракувало. Майклу вдалося вивести культуру бацил чуми, котра не боялася мінусових температур. Це вже був неабиякий успіх, коли згадати, що чума — хвороба тропіків.

Діючи на мікроорганізми температурою, тиском, вакуумом, радіацією або якимось штучним поживним середовищем, можна змінювати їх властивості на цілком протилежні. І навіть вирощувати штами бактерій, зовсім невідомих науці, з грізними або ж, навпаки, корисними властивостями.

Майкла і Мітчела насамперед цікавили “грізні”. Вдень вони майже не розлучалися-в масках, у спецхалатах до пізнього вечора чаклували в лабораторії, потім Майкл брався за книжку, а його помічник йшов на берег.

Спершу Майкл не розумів, чого Мітчел так довго там просиджує. Сам він лише раз обійшов острів, і йому стало страшно. Океан гнітив своєю величчю, океан нагадував про тлінність життя. Може, тільки його, Майкла?

Якось, уже в котрий раз побачивши на березі самотню у вечірніх сутінках постать Мітчела, він не втерпів, побрів і собі до нього.

— Гей, Робінзоне, не виглядай П’ятницю, сьогодні середа!

Та Мітчел, веселий, потовкущий Мітчел, на жарт не відгукнувся.

— Не знаю чому, але мені хочеться побачити вогні корабля, — тихо сказав він. — Ти не знаєш, чому мені так хочеться побачити вогні якогось корабля?

Майкл промовчав. Йому стало моторошно. Минуло ж всього-навсього півроку!

Вранці прибув вертольот. Він привіз продукти і нову партію пацюків. Вже перед самим відльотом пілот вийняв з-під стелажа невеличку шкатулку і передав Майклу.

— Містере Кроус, цю штуку шеф наказав вручити особисто вам.

Майкл зважив шкатулку на долоні. Ого! Як каменюка… В шкатулці й справді лежав камінь, злегка оплавлений, але камінь. І лист.

Шеф писав: “М-ре М. Кроус! Наші союзники виділили з метеорита космічні бактерії і зараз вивчають їх. Надсилаю Вам кам’яний метеорит. Він нещодавно впав у штаті Флоріда. Спробуйте повторити експеримент. Було б спокусливо посадити якусь космічну бацилу в нашу “іграшку”. Про наслідки радируйте особисто мені”.

— Якась дурниця, — сказав Мітчел, пробігши очима цього листа. Зате метеорит його привабив, і він довго крутив камінь в руках, прицмокуючи язиком, як кухар над своїми витівками. — А що, Майкл, може, спробуємо? Зрештою, це хоч якась живинка!

— Куди подінешся, — буркнув Майкл. — Від шефа тепер не відчепишся. Він не любить, коли його хтось обганяє.

Мітчел розбив метеорит, серцевину прожарив, розтер на порошок і поставив у автоклав. Майкл міркував так: якщо спори космічних бактерій витримали температуру при падінні метеорита, то не вб’є їх і автоклав. Зате земні неодмінно загинуть при стерилізації.

Надвечір Мітчел стерильно переніс невеличку кількість метеоритного порошку на поживні середовища.

— Залишимо їх на ніч при кімнатній температурі, - сказав Майкл. — А завтра буде видно, з чим його їдять.

Проте завтра їх чекало розчарування — про мікрофлору не було й натяку. Вони довго сиділи перед чашками з посівами, наче сподівалися, що вони проростуть на очах.

— Дідько їх знає, - сердився Мітчел. — Може, їм якраз не тепло потрібне, а холод? Давай пхнемо в холодильну камеру. Хай трішки промерзнуть…

Майклу саме підоспіло закінчувати раніше початий дослід.

— Роби, як знаєш, — згодився він. — Два дні менї буде ніколи.

Два дні вони бачилися тільки за столом. А потім Майкл сидів над мікроскопом і лаяв рудого кухаря за коктейль, від якого з учорашнього вечора боліла голова. В цю хвилину відчинилися двері, на порозі автоклавної стояв Мітчел. Майкл хотів спитати, як посуваються справи, і скам’янів: на лобі, на щоках Мітчела палали фіолетово-червоні плями. Вони швидко розповзалися, наче калюжки чорнила.

— Вони ожили, Майкл…

Очі помічника палали божевіллям.

— Мітчел… — голос зрадив Майклу. — Мітчел, хлопчику, що ти наробив?..

— Вони ростуть на синтетичному середовищі з білком і залізом… І на холоді…

Мітчел притулився плечем до стінки і почав сповзати на підлогу. Плям вже не було, все обличчя було плямою.

Майкл кинувся в радіорубку. Тремтячою рукою він настроївся на потрібну хвилю і заволав у мікрофон:

— Шеф! Ви чуєте мене, шеф? Космічні бактерії одержано, але Мітчел вмирає… Вони смертельні для людини!

Майкл витер з лоба піт і раптом побачив на руці невеличку фіолетову пляму. Він не встиг більше нічого крикнути, суха долоня радиста затисла йому рот.

— Йолоп! Чого ви горлаєте? Під цією підлогою заряд, напалмовий заряд і реле-приймач! Нас першої-ліпшої хвилини можуть висадити в повітря. Боже, що ви наробили… Це ж спеціальний заряд!

І радист, схопившись за голову, метнувся в двері.

Майкл закляк. Пляма на долоні розповзалася, наче випускала щупальці. В голові все змішалося. “Мітчел загине… Ми всі загинемо. Через годину? Через дві?.. Ці бактерії майже не мають інкубаційного періоду… А він мерзотник, цей шеф. Передбачив напалм, щоб на випадок чого спалити їх, як пацюків, разом з пацюками… Тричі мерзотник, хоч би ж відповів!”

Ефір мовчав…

Майкл Кроус і його товариші вже не могли бачити, як &а кілька годин біля острова важко сів на воду гідролітак. З нього висадилися затягнуті в гумові комбінезони й маски люди, схожі більше на привиди. Вони виволокли з лабораторії холодильну камеру. Коли літак уже ледь-ледь виднів на обрії, над дерев’яними будиночками шугнула в небо оранжева стіна полум’я…

У мовчазні скелі бився грудьми океан.